Якби тебе притягти до права, ти зазнав би всієї суворості законів проти ґвалтівників.
Жак. Не знаю, чи зґвалтував я її, знаю тільки, що ні я їй боляче не зробив, ні вона мені. Спочатку, відвертаючи уста від моїх поцілунків, вона шепнула мені на вухо:
– Ні, ні, Жаку, ні…
На цім слові я вдав, що встаю з ліжка й іду до драбини. Вона затримала мене й знову шепнула:
– Не думала я, що ви такий лихий. Бачу, що жалю від вас годі сподіватися, то хоч пообіцяйте мені, заприсягніться…
– Що?
– Що Бігр нічого не знатиме.
Пан. Ти пообіцяв, заприсягнувся, і все пішло гаразд.
Жак. І потім знову прегаразд.
Пан. І потім знову‑таки прегаразд?
Жак. Атож, ви мов були при тому. Тим часом моєму приятелю Бігрові обридло нетерпляче й стурбовано блукати навколо своєї хати, не зустрічаючи мене, і він прийшов до батька, що сказав йому сердито:
– Довго ти за дурницею барився…
Бігр відповів йому ще сердитіш:
– Хіба ж не треба було сточити обидва кінці тієї бісової осі, що була загруба? Казав же я тобі, тільки ти все по‑своєму робиш.
– Бо легше врізати, ніж доточити. Візьми ось обід та дороби коло дверей.
– Чому коло дверей?
– Бо стукаючи розбудиш свого приятеля Жака.
– Жака!..
– Атож, його, він на горищі спочиває. Ох, бідні ж то батьки! Як не одне, то друге. Ну, чи ти поворухнешся? Коли стоятимеш отак, як туман, похиливши голову, роззявивши рота та спустивши руки, робота сама не зробиться…
Мій приятель Бігр оскаженіло кидається до драбини, а мій хрещений спиняє його та й каже:
– Куди це ти? Дай поспати бідоласі, він на смерть стомився. Чи добре було б тобі на його місці, якби порушили твій спокій?
Пан. І Жустина все це чула?
Жак. Як ви мене.
Пан. А ти що робив?
Жак. Сміявся.
Пан. А Жустина?
Жак. Дерла свій чепець, рвала на собі волосся, заводила вгору очі, принаймні я так гадаю, і ламала собі руки.
Пан. Ви варвар, Жаку, у вас камінь, не серце.
Жак. Ні, пане, ні, я чулий, тільки зберігаю чулість до кращої нагоди. Марнотратці цього багатства так гайнують його, коли треба бути ощадливим, що вже не знаходять його тоді, як треба бути щедрим… Тим часом я одягаюсь і сходжу. Бігр‑батько каже мені:
– Тобі й треба було поспати, на добре вийшло. Коли прийшов, на мерця скидався, а тепер рожевий та свіжий, мов те дитя, що поссало. Гарна річ отой сон!.. Сходи до льоху, Бігре, та принеси пляшку до сніданку. Тепер, хрещенику, ти поснідаєш охоче?
– Дуже охоче…
Пляшку принесено, поставлено на верстат, і ми поставали навколо. Бігр‑батько наливає склянку собі й мені, а Бігр‑син відсуває свою склянку й каже суворо:
– Мені так рано не хочеться пити.
– Не хочеш пити?
– Ні.
– А, я знаю, чого це. Слухай, хрещенику, тут без Жустини не обійшлося. Він був у неї, не застав її або з іншим заскочив, бо оця сварка з пляшкою неприродна, кажу тобі.
Я. Може, ви й угадали.
Бігр‑син. Облиш жарти, Жаку, доречні й недоречні, я їх не люблю.
Бігр‑батько. Якщо він не хоче, то нам це не мусить завадити: за твоє здоров'я, хрещенику.
Я. За ваше, хрещений. Бігре, випий з нами, друже мій. Ти занадто журишся через абищо.
Бігр‑син. Казав же вам, що не питиму.
Я. Ну, коли й угадав твій батько, – велике діло, побачитесь, порозумієтесь, і ти визнаєш, що був неправий.
Бігр‑батько. Та покинь його! Хіба несправедливо, щоб та краля покарала його за муку, якої він мені завдає? Ну, ще склянку й берімось до твоєї справи. Я так розумію, що мушу відвести тебе до батька, але що ж йому сказати?
Я. Усе, що хочете, все, що він вам сто разів казав, коли приводив до вас вашого сина.
– Ходімо…
Він виходить, я за ним, приходимо до моєї хати, я пускаю його всередину самого. А сам, цікавий послухати його розмову з моїм батьком, сховавсь у кутку за перетинкою, звідки почув усе слово до слова.
Бігр‑батько. Ну ж бо, куме, треба ще й цей раз його простити.
– За що простити?
– Нібито не знаєш!
– Не нібито, а таки справді не знаю.
– Ти гніваєшся, та й маєш причину.
– Та не гніваюсь ніяк.
– Гніваєшся, кажу тобі.
– Коли ти хочеш, щоб я гнівався, хай буде по‑твоєму, але мушу знати попереду, яку штуку він устругнув.
– Ну хай там три, навіть чотири рази, але ж це не завжди. Збирається гурт хлопців та дівчат, п'ють, сміються, танцюють, години швидко пливуть, а тим часом двері в хаті замикаються… – Бігр додав, стишивши голос: – Вони нас не розуміють, але, по щирості, хіба ми в їхніх літах були розсудливіші? Знаєш, хто погані батьки? Ті, що забувають гріхи своєї молодості. Скажи мені, хіба ми завжди дома ночували?
– Скажи й ти мені, куме Бігре, хіба не бувало нам закохуватись наперекір нашим батькам?
– Отож я й кричу голосніше, ніж болить мені. Роби й ти так.
– Але Жак ночував дома, принаймні цієї ночі напевно.
– Ну, коли не цієї, так іншої. У всякому разі, ти на свого хлопця не гніваєшся?
– Ні.
– І як я піду, ти його не лаятимеш?
– Аж ніяк.
– Даєш слово?
– Даю.
– Слово честі?
– Слово честі.
– Ну, гаразд, піду я…
Коли хрещений уже на поріг ступав, мій батько вдарив його по плечі й сказав:
– Бігре, друже мій, тут щось не теє. Твій і мій хлопці хитрі й несосвітенні, боюсь, що вони пошили нас сьогодні в дурні. Ну та згодом це виявиться. Прощай, куме.
Пан. А як кінчилася пригода у твого приятеля з Жустиною?
Жак. Як і мусила. Він розгнівався, а вона ще більше. Вона заплакала, він зворушився. Вона заприсяглася, що я найкращий у світі приятель. Я заприсягся, що вона найчесніша в селі дівчина. Він нам повірив, перепросив і ще більше почав нас обох любити та шанувати. Оце початок, середина й кінець утрати моєї незайманості. А тепер, пане, хотів би я, щоб ви вказали мені моральну мету цієї зухвалої історії.
Пан. Краще знання жінок.
Жак. А хіба ви цієї науки потребували?
Пан. Краще знання приятелів.
Жак. А хіба ви гадали коли‑небудь, що хоч один приятель устоїть проти вашої дружини чи дочки, якщо вона задумає перемогти його?
Пан. Краще знання батьків і дітей.
Жак. Ет, пане, вони завжди морочили й завжди морочитимуть одне одного.
Пан. Усі твої висловлювання – вічні істини, але їх ніколи не шкодить нагадувати. Хоч яке буде оповідання, що ти пообіцяв мені після цього, будь певен, що тільки дурень не матиме з нього науки, і розказуй.
Мене трохи мучить совість, читачу, що я Жакові та його панові приписав честь міркувань, які належать вам за правом. Якщо це так, ви можете відібрати їх назад, він за це не образиться. Здається, вам не подобається слово "Бігр"[61]. Хотілося б мені знати – чому? Це – справжнє прізвище мого стельмаха. Усі метрики й шлюбні контракти так і підписані – Бігр. Біграми звуться й Бігрові нащадки, що посідають тепер майстерню. Коли по вулиці біжать їхні діти, гарненькі із себе, люди кажуть: "Ось Бігренята". Коли ви вимовляєте прізвище Буль, то пригадуєте найбільшого, який тільки був, червонодеревця. А на Бігровій батьківщині ще й досі, коли вимовляють прізвище Бігр, пригадують найбільшого, якого тільки пам'ятають, стельмаха. Той Бігр, чиє ім'я читаємо в кінці всіх богослужебних книг початку століття, був один з його родичів. Якщо коли‑небудь правнук Бігрів уславиться якоюсь звитягою, ім'я Бігр для вас важитиме не менше, як ім'я Цезаря та Конде[62]. Бо Бігр Бігрові не пара, як і Вільгельм Вільгельмові. Коли я кажу просто Вільгельм, це не буде ні завойовник Великобританії[63], ні сукнар з "Адвоката Патлена"[64]. Просто Вільгельм не буде ні героїчне, ні міщанське ім'я: так і Бігр. Просто Бігр – це не славетний стельмах Бігр, не будь‑хто з його безвісних предків та безвісних нащадків. Хіба може бути прізвище гарного чи поганого смаку, скажіть по щирості? На вулицях повно дворняг, що звуться Помпеями. Відкиньте ж вашу хибну діткливість, а то я зроблю з вами так, як мілорд Четем[65] із членами парламенту. Він сказав їм: "Цукор, цукор, цукор – що ж у цьому смішного?" А я кажу: "Бігр, Бігр, Бігр – чому ж не прозиватися Бігром?" Бо, як казав один офіцер своєму генералові, великому Конде, є гордовитий Бігр, як Бігр‑стельмах, добрий Бігр, як ми з вами, і звичайні Бігри, як безліч інших.
Жак. Було це на весіллі. Брат Жан віддавав заміж дочку одного з наших сусідів. Я був за боярина. До столу мене посадили між двома парафіяльними скалозубами. Виглядав я тютею з полив'яним носом, хоч і не був нею настільки, як вони гадали. Вони спитали мене щось про шлюбну ніч, я відповів їм дурницю, глузівники як зарегочуть, а їхні жінки з другого кінця кричать:
– Що там таке? У вас дуже весело!
– Бо дуже вже смішно, – відповів своїй жінці один із чоловіків. – Ось розкажу тобі ввечері.
Друга, не менш цікава, спитала свого чоловіка про те саме й дістала таку саму відповідь. Частування далі йде, а з ним і запитання, і мої дурниці, і регіт, і здивування тих жінок. Після частування – танці, після танців молоді йдуть спати, дарують підв'язку[66]. Я у своє ліжко, а скалозуби – у своє та розповідають своїм жінкам незбагненну, неймовірну річ, що у двадцять два роки такий здоровань, як я, з лиця непоганий, моторний і недурний, а зелений‑зеленісінький, як мале дитя. І жінки разом з чоловіками дивом дивуються. Але другого дня Сузанна кивнула на мене пальцем та й каже:
– Ти щось робиш, Жаку?
– Ні, сусідко! Може, вам що треба?
– Мені хотілося б… мені хотілося б… – і, кажучи "мені хотілося б", стискала мені руку й дивилася на мене так незвичайно, – мені хотілося б, щоб ти взяв нашого різака й пішов зо мною в ліс та допоміг нарізати дві‑три в'язки прутів, бо мені самій важка ця робота.
– Залюбки, пані Сузанно…
Беру різака, йдемо ми. Дорогою Сузанна клала мені голову на плече, брала мене за підборіддя, смикала за вуха, щипала за боки. Прийшли ми. Місцина була пагориста.