Відомості про чуму були невтішні. Тільки одна стара іспанка не втрачала ясності духу. "Нагрішили ми,— казала вона.— Чого ж тут дивуватися". Рамбер за прикладом Марселя й Луї скинув сорочку. Але це не допомагало, між лопатками і голими грудьми цівками стікав піт. У напівмороці кімнати з щільно зачиненими віконницями їхні голі торси здавалися брунатними, ніби відлакованими. Рамбер мовчки снував по кімнаті. Нараз о четвертій пополудні він одягся і заявив, що йде.
— Тільки дивись — рівно опівночі,— сказав Марсель.— Усе вже готове.
Рамбер подався до Ріє. Лікарева мати сказала Рамберові, що той у лазареті в горішньому місті. Перед лазаретом біля сторожки все ще тупцяла юрма. "Ану, проходь",— погукував вирлуватий сержант. Люди проходили, але, описавши коло, верталися назад. "Нема чого тут чекати!" — кричав сержант у пропітнілій куртці. Такої ж думки дотримувалась і юрба, але все ж таки не розходилася, незважаючи на страшенну спеку. Рамбер показав сержантові перепустку, і той послав його до кабінету Тарру. До кабінету потрапляли просто з подвір'я. Рамбер зіткнувся з отцем Панлю, який саме виходив од лікаря.
У тісній брудній кімнатці з побіленими стінами, пропахлій аптекою і вогкою білизною, сидів за чорним дерев'яним столом Тарру; він закатав рукави сорочки й витирав пожмаканим носовичком піт, що спливав у заглибини на згині ліктя.
— Ще тут? — здивувався він.
— Так. Мені хотілося б поговорити з Ріє.
— Він у палаті. Але якщо справу можна залагодити без нього, краще його не чіпати.
— Чому?
— Він ледве на ногах стоїть. Я намагаюся позбавити його зайвих клопотів.
Рамбер глянув на Тарру. Він також схуд. В очах, у рисах обличчя читалася втома. Його широкі міцні плечі згорбилися. У двері постукали, і ввійшов санітар у білій масці. Він поклав на письмовий стіл перед Тарру пачку карток, сказав тільки: "Шість" глухим через марлеву пов'язку голосом і пішов собі. Тарру звів очі на журналіста й показав йому на картки, що їх віялом тримав у руці.
— Гарненькі картки, га? Та ні, я жартую — це померлі. Їх не стало вночі.
Лоб його прорізала зморшка. Він поскладав картки в пачку.
— Єдине, що нам лишилося,— це звітність.
Тарру підвівся, спираючись долонями на стільницю.
— Скоро їдете?
— Сьогодні, опівночі.
Тарру сказав, що він щиро з того радий і що Рамберові треба бути обережнішим.
— Ви це щиро?
Тарру знизав плечима:
— У моєму віці мимоволі доводиться бути щирим. Брехати надто втомливо.
— Тарру,— мовив журналіст,— мені хотілося б побачитися з лікарем. Даруйте мені, будь ласка.
— Знаю, знаю. Він людяніший за мене. Ну ходімо.
— Та ні, не тому,— через силу сказав Рамбер. І затнувся.
Тарру глянув на нього і раптом осміхнувсь.
Рушили вузеньким коридорчиком, стіни якого були пофарбовані в ясно-зелений колір, і тому здавалося, ніби вони йдуть по дну акваріума. Біля подвійних засклених дверей, за якими безглуздо метушилися якісь тіні, Тарру завернув і завів Рамбера до маленької кімнатки, суціль заставленої стінними шафами. Він відчинив шафу, дістав із стерилізатора дві гігроскопічні маски, подав одну Рамберові і порадив її надіти. Журналіст запитав, чи запобігає маска бодай чому, і Тарру відповів: ні, зате діє на інших заспокійливо.
Вони відчинили скляні двері. Й опинилися у величезній палаті, де, незважаючи на задуху, всі вікна було наглухо позачинювано. На стінах аж під стелею гуділи вітрячки, і їхні скошені лопаті місили гаряче масне повітря, розганяючи його над поставленими у два ряди сірими койками. З усіх кутків долинав глухий стогін, іноді уриваний пронизливими зойками, і всі ці звуки зливалися в одну безкінечну монотонну скаргу. Люди в білих халатах повільно рухалися по палаті під яскравим, аж різким, світлом, що лилось у високі заґратовані вікна. Рамберові стало не по собі в цій задушливій залі, і він насилу впізнав Ріє, той схилився над розплатаним на постелі хворим, який стогнав. Лікар розрізав бубони в пахвині хворого, а дві санітарки стояли обабіч ліжка, тримали того в позі людини, підданої четвертуванню. Випроставшись, Ріє кинув інструменти на тацю, яку підставив фельдшер, з хвилину постояв нерухомо, дивлячись на пацієнта, якому робили перев'язку.
— Що нового? — спитав він, побачивши Тарру.
— Панлю згодився заступити Рамбера на карантині. Він уже чимало зробив. Лишається організувати третю дружину, інспекційну, оскільки Рамбер їде.
Ріє мовчки кинув.
— Кастель уже приготував перші препарати. Пропонує випробувати.
— Ого, це славно! — сказав Ріє.
— І нарешті, тут Рамбер.
Ріє обернувся. Розглядаючи журналіста, він примружив очі, неприкриті маскою.
— А ви чому тут? — спитав він.— Вам слід бути далеко звідси.
Тарру сказав, що сьогодні ввечері Рамбер буде далеко, а сам Рамбер додав: "Теоретично". Щоразу при розмові маска напиналася, мокріла біля вуст. Розмова тому виходила якась примарна, такий собі діалог статуй.
— Мені хотілося б поговорити з вами,— сказав Рамбер.
— Якщо хочете, підемо разом. Почекайте на мене в кабінеті Тарру.
Через кілька хвилин Рамбер і Ріє уже сиділи на задньому сидінні лікаревого автомобіля. Вів машину Тарру.
— Бензин кінчається,— сказав він, рушаючи.— Завтра доведеться тюпати пішака.
— Докторе,— мовив Рамбер,— я не їду, я хочу зостатися тут, із вами.
Тарру навіть не ворухнувся. Він, як і раніше, вів машину. А Ріє, здавалось, уже був не в змозі виборсатися з надр утоми.
— А як же вона? — спитав він глухо.
Рамбер відповів, що він знов і знов думав, що він і досі вірить у те, в що вірив, але, якщо він поїде, йому буде соромно. Ну, коротше, це завадить йому любити ту, яку він залишив. Але тут Ріє раптом випростався й твердо сказав,що це глупство і що нітрохи не соромно віддати перевагу щастю.
— Воно то так,— відповів Рамбер.— Але все-таки соромно бути щасливим одному.
Тарру, досі мовчазний, сказав, не обертаючи голови, що, коли Рамберові хочеться поділити людське горе, йому ніколи не урвати вільної хвилини для щастя. Треба вибирати щось одне.
— Тут інше,— промовив Рамбер.— Я колись думав, що чужий у цьому місті і що мені тут у вас нема чого робити. Але тепер, коли я бачив те, що бачив, я відчуваю, що я теж тутешній, хочу я того чи не хочу. Ця історія стосується однаково нас усіх.
Ніхто йому не відповів, і Рамбер нетерпляче засовався.
— Але ж ви й самі це добре знаєте! Інакше що б ви робили у вашому лазареті? Чи ви теж зробили вибір і зреклися щастя?
Ні Тарру, ні Ріє не відповіли на це питання. Мовчання затяглося і тривало майже до самого дому Ріє. І тут Рамбер знову повторив своє питання, але вже наполегливіше. І знов тільки один Ріє обернувся до нього. Відчувалось, що навіть цей жест дався йому на превелику силу.
— Простіть мене, Рамбере,— мовив він,— але я сам не знаю. Лишайтеся з нами, якщо хочете.
Машина круто завернула вбік, і він замовк. Потім знову заговорив, дивлячись у вітрову шибку.
— Хіба є на світі бодай що-небудь, ради чого можна зректися того, що любиш? Однак я теж зрікся, сам не знаючи чому.
Він знову відкинувся на спинку сидіння.
— Просто я констатую факт, та й годі,— втомлено промовив він.— Візьмемо його до відома й зробимо висновки.
— Які висновки? — спитав Рамбер.
— Ех, не можна водночас лікувати й знати,— відповів Ріє.— Тому стараймося виліковувати якнайшвидше. Це найневідкладніше.
Опівночі Тарру і Ріє вручили Рамберові план кварталу, що його він мав інспектувати, і раптом Тарру позирнув на годинника. Підвівши голову, він перехопив Рамберів погляд.
— Ви попередили?
Журналіст одвів очі.
— Послав записку,— ледве вимовив він,— ще перше, ніж прийти сюди, до вас.
Кастелеву сироватку випробували тільки наприкінці жовтня. Практично ця сироватка була останньою надією Ріє. Лікар був твердо переконаний, що в разі нової невдачі місто остаточно буде віддано на поталу чумі незалежно від того, коситиме вона людей ще довгі місяці чи раптом з доброго дива зникне.
Напередодні того дня, коли Кастель зайшов до Ріє, занедужав синок добродія Отона, і ціла родина мала сидіти на карантині. Мати, яка саме допіру вийшла з карантину, мусила повернутися туди знову. Свято шануючи приписи влади, слідчий викликав доктора Ріє, тільки-но виявив на тілі у хлопця перші ознаки недуги. Коли Ріє прибув, батько й мати стояли біля узголів'я постелі. Дівчинку забрали з дому. Хлопець був у першій стадії хвороби, що характеризується занепадом сил, і покірно дав себе оглянути. Коли лікар підвів голову, то зустрів батьків погляд, побачив біле обличчя матері, яка стояла трохи віддалік; тулячи до вуст носовичок, вона широко розплющеними очима стежила за маніпуляціями лікаря.
— Те саме, еге ж? — холодно спитав слідчий.
— Так,— відповів Ріє, знову поглянувши на дитину.
Очі в матері розширилися від жаху, але вона нічого не сказала. Слідчий також мовчав, потім стиха мовив:
— Що ж, докторе, ми мусимо зробити те, що належиться в таких випадках.
Ріє намагався не дивитися на матір, яка все ще стояла збоку, затискаючи рота хусточкою.
— Якщо я зараз подзвоню, все зроблять швидко,— нерішуче промовив він.
Пан Отон зголосився провести його до телефону. Але лікар повернувся до його дружини:
— Мені дуже прикро. Вам доведеться зібрати деякі речі. Адже ви знаєте, як усе це робиться.
Пані Отон якось отетеріло вислухала його. Очей вона не звела.
— Так, знаю,— мовила вона, киваючи головою.— Зараз зберу.
Перш ніж піти від них, Ріє не втримався і спитав, чи не треба їм чого-небудь. Мати все ще дивилася на нього мовчки. Але цього разу відвів очі слідчий.
— Ні, дякую,— мовив він, насилу ковтнувши слину,— тільки врятуйте мені дитину.
Карантин спершу був простою формальністю, але, коли за справу взялися Ріє з Рамбером, усі правила ізоляції почали дотримуватися несхибно. Зокрема, вони вимагали, щоб члени родини хворого поміщалися неодмінно нарізно. Якщо один із них уже заразився, сам того не підозрюючи, то не слід збільшувати ризик. Ріє виклав ці міркування слідчому, який визнав їх вельми слушними. Одначе вони з дружиною перезирнулися, і, перехопивши їхній погляд, лікар зрозумів, які вони обоє зажурені майбутньою розлукою. Пані Отон з донькою ухвалено влаштувати в готелі, відведеному під карантин, яким керував Рамбер. Але місця там було обмаль, і слідчому випадав тільки так званий табір для ізольованих, цей табір улаштувала на міському стадіоні префектура, позичивши для цієї мети намети у шляхової служби.