Не віддам каски.
У мертвяка відбирають гаман з ще теплими паперами, бінокль, гаманець і камаші.
— Сірники! — гукає Блер, струснувши коробочку.— Є! Ось!
— А, тварюка! •— стиха волає Вольпат.
Тепер ноги на плечі й гайда.
Вони жбурляють трупа в куток і мчать стрімголов, охоплені панічним страхом, не думаючи про шерех, що його зчиняють.
— Сюди... £юди... Гей, хлопці, не відставайте.
Вони біжать мовчки лабіринтом незвичайно безлюдних безконечних переходів.
— У мене сперло дух,— хрипить Блер,— мені капець...
Він хитається й пристає.
. — Та напружся, стара калошо! — репетує Пепен, задихаючись. '
Вій хапає його за рукав і тягне за собою, як норовисту коняку.
— Ми дома! — каже раптом Пупарден.
— Так, я впізнаю це дерево.
<*Це Йілонський шЛях.
*Ох! — стогне Блер, пихкаючи і здригаючись, як мотор. Він кидається вперед останнім зусиллям і сідає на землю.
— Стій! — кричить вартовий.— А, щоб вас! — белькоче він, пізнавши чотирьох молодців.— Та звідки ви?
Вони' регочуть, стрибають, як блазні; їхні спітнілі, заляпані кров'ю обличчя й руки здаються ще чорнішими. В руках у Пепена блищить каска німецького-офіцера.
—• От чорти! — мурмоче вартовий, роззявивши рота.— Але в чім річ?..
Вони тріумфують і казяться.
Усі.говорять разом. Поспіхом, абияк вони розповідають драму, від якої ще не отямились. Річ у тому, що, розлучившись із напівсонним вартовим, вони заблукали й потрапили в міжнародний хід, частина якого належить нам, а частина — німцям. Між обома частинами немає ніякої загороди. Тільки щось подібне до нейтральної зони, де на обох кінцях стоять вартові. Певно, німецький вартовий не
яв На чатах, а може, сховався, побачивши чотири тіпі, або відступив і не встиг покликати підмогу, А може, німецький офіцер випадково зайшов надто далеко в нейтральну зону.,. Словом, вони й самі гаразд не відають, що трапилось.
— Найсмішніше,— каже Пеней,— що ми це знали й не остереглись, коли пішли.
— Ми ж бо шукали вогню!—каже Вольпат.
— І дістали!— кричить Пепен.— Чи ти не загубив, бува, сірників, старе луб'я?
*— Овва! — каже Блер.— Бошівські сірники кращі за наші. Без них у нас би не було вогню. Загубити сірники? Хай би сунувся хто їх у мене забрати!
— Ми запізнюємося. Вода в казані, мабуть, замерзла. Нагострімо лижви й гайнемо до себе. Потім розкажемо товаришам, яку ми штуку встругнули бошам.
XIX
Бомбардування
Ми в чистому полі, серед безмежних туманів.
Довкола синява. Під кінець ночі пішов сніжок. Він припорошує плечі й забивається в брижі на рукавах. Ми йдемо по чотири. Всі наділи каптури. В півтемряві ми скидаємося на якесь плем'я, що переселяється з однієї північної країни до другої північної країни. Ми через знищений Аблен-Сен-Назер мимохідь бачили білясті купи будинків і темне павутиння обідраних дахів. Село дуже довге; ми увійшли в нього вночі, а як виходили, то останні будівлі вже біліли від передранкової паморозі. Крізь грати в одному з підвалів на краю хвиль цього скам'янілого океану ми розгледіли вогонь, який підтримували сторожі мертвого міста. Ми брьохали по болотистих полях, блукали безлюдною місциною, де ноги грузли в багні, потім ступили на більш-менш твердий грунт: впйшли на шлях, що йде з Каренсі на Суше. Височезні придорожні тополі потрощені, стовбури порозколювані; в одному місці тягнеться колонада величезних поламаних дерев. Далі в пітьмі, обабіч. нам товаришують карликові привиди дерев, вони розщеплені навпіл, схожі на пальми, або зовсім побиті на тріски; інші зігнулись і наче стоять навколішки. Подекуди Дорогу заступають глибокі бакаї; ідеш на підборах, розхлюпуючи воду ногами, наче веслами. Місцями покладені колоди. Там, де вони лежать косо, по них ковзаєш. Іноді води так багато, що вони плавають і під вагою людини з плюсканням тонуть, а людина спотикається або падає, люто лаючись.
Уже, певне, п'ята година ранку. Сніг перестав, оголена перестрашена пустеля прояснюється, але ми все ще оточені широким кільцем туману й темряви.
Ми йдемо, все йдемо. Досягаємо місця, де видно темний горб, а під ним, здається, метушаться люди.
— Підходьте по двоє! — командує начальник загону.— Кожна пара нестиме навперемінку брус або пліт.
Один із двійки бере у другого рушницю. А той повертає і насилу витягає з купи довгий брудний і слизький брус вагою десь із сорок кіло або пліт із вкритого листом галуззя завбільшки як ворота; його можна нести на спині, тільки зігнувшись і вчепившись руками за краї.
Ми йдемо далі, розсипавшись по шляху, тепер уже сірому, йдемо поволі, важкою ходою, стогнучи й лаючись здавленим від напруги голосом. Через сто метрів двійка обмінюється ношами, той, хто ніс дві рушниці, тепер несе брус або пліт і, пройшовши дві сотні метрів, усі, крім унтерів, умиваються потом, хоча віє різкий досвітній вітер.
Раптом там, у пустельних краях, куди ми йдемо, спалахує й розквітає зірка: це ракета. Вона освітлює небосхил молочним сяйвом, затьмарюючи сузір'я, і летить додолу, приваблива, наче фея.
Там, попереду, якесь перебіжне світло: спалах, гуркіт.
Це — гарматень!
У небі від вибуху на мить з'являється відблиск, і десь на віддалі, може одного кілометра, зі сходу на захід ми виразно бачимо гору.
Вона належить нам у всій видній звідси частині, аж до вершка, зайнятого нашим військом. На другому схилі, на сто метрів від нашої передової лінії, іде німецька передова лінія. і
Гарматень упав на верхів'я, в наші лінії. Це стріляє ворог.
Другий гарматень. Ще один, іще' один. На верховині горба здіймаються стовпи бузкового світла і тьмяно обарвлюють увесь обрій.
I ось уже Цій™ горб блискає сліпучими зірками; нараз й00стає ліс світляних стовпів, і над безоднею ночі спалахує блакитно-біле чарівне марево.
Ті з нас, хто з усієї сили намагається утримати на спині ваякку, брудну, слизьку ношу і не послизнутися самим, не бачать нічого й мовчать. Інші тремтять із холоду, дзвонять зубами, чмихають, сапають, обтирають носа мокрою хусткою і клянуть розгаслий шлях, але все-таки дивляться й пояснюють це видовисько.
— Ну чисто тобі фейерверк! — кажуть вони.
І ось, доповнюючи цю феєричну лиховісну декорацію, що перед нею повзе, метушиться й халяпає багном чорнийпречорний загін, злітає червона зірка, за нею — зелена, потім, куди повільнішу, цілий сніп "червоних зірок.
Вояки, які не тарганять тягарі, дивляться мимоволі, з якимсь простодушним захватом, мурмочуть:
— Диви! Червона... Диви! Зелена...
Це подають гасла німці, та й наші: викликають артилерію.
Шлях звертає і йде вгору. Нарешті розвиднілось. Усе здається брудним. Обабіч шляху, наче вкритого світлосірим грунтом і білими пластівнями, сумно починає виступати дійсний світ. Ми лишили позад себе руїни Суше, де кам'яниці обернулись на майданчики, засипані будівним матеріалом, а дерева — на якісь побиті вщент кущі. Ми йдемо ліворуч і заглиблюємось у якусь нору. Це сполучний хід.
Ми скидаємо ношу на загородженій місцині, для цього відведеній; ми спітніли й померзли; подряпані руки скоцюрбила судома, ми влаштовуємось у цій траншеї й чекаємо.
Ми зашились у яму аж до підборіддя, сперлися грудьми на земляний мур, що захищає нас, і дивимось, як разгортається перед нами сліпуча драма. Бомбардування посилюється. На височині світляні дерева при блідому світлі світанку перетворились на якісь парашути чи бліді медузи, значені вогненною цяткою. Потім, чіткіше вимальовуючись, вони починають здаватися султанами з димчастобілого та сірого струсевого пір'я. Вони раптом з'являються над туманною й похмурою висотою 119 за п'ятсот чи шістсот метрів від нас; потім вони поволі зникають. Це справді вогненний стовп і хмарний стовп біблії; вони крутяться разом і разом гримлять. Ту ж мить на схилі горба ми бачимо гурт людей, що поспішають сховатися під землею. Вони одне по одному зникають, їх поглинають комашині нори. _
Тепер краще можна розгледіти кшталти летючих "гостинців": за кожним випалом у повітрі з'являється жовтобіле клоччя, з чорним обідком; на висоті метрів шістдесят воно роздвоюється, клубочиться, і під час вибуху чути посвист пачки куль, що падають з цього жовтого клоччя. Стріляють перебіжним вогнем по шість разів поспіль: бах, бах, бах, бах, бах, бах! Це 77-міліметрові гармати.
Шрапнель 77 зневажають. А проте три дні тому Блебуа вбито саме такою шрапнеллю. Але взагалі вона вибухає майже завжди надто високо.
Хоча ми й самі це знаємо, Барк пояснює:
— "Нічний горщик" добре захищає голову від цих олив'япих кульок. Вони ранять тебе в плече або шпурляють додолу, але не вбивають. Розуміється, не треба всетаки витрішки ловити. Не здумай задрати хобота або вистромити руку, щоб дізнатися, чи не йде дощ. А ось наша сімдесятип'ятиміліметрівка...
— Боші мають не тільки сімдесятисемиміліметрові,— перебиває Меніль Андре,— Вони мають усякі штуки. Дай прикурити...
Чути різкі посвисти, деренчання, скрегіт. І в далечині на схилах, де наші поховались у сховищах, згромаджуються хмари розмаїтих обрисів. До колосальних огненних і туманних пір'їн домішуються величезні грона пари, чубчики, рівні стьожки, китиці з диму, що виснуть і ширшають; усе це — біле або зеленаво-сіре, кольору вугілля або міді, з золотими відсвітами або чорнильними ляпками.
Два останні вибухи гримнули зовсім близько; вони утворюють над притоптаною землею величезні кулі чорного та-рудого пилу; розгортаючись і поволі повзучи за вітром після вибуху, вони мають вигляд казкових драконів.
Лави наших голів урівень землі повертаються; з глибини рову ми стежимо за цим видовиськом, серед цього краю, населеного світляними моторошними привидами, серед цих полів, роздушених громовим небом.
— Це стоп'ятдесятиміліметрові.
— Навіть двохсотдесятиміліметрові, теляча голово!
— Є також і фугасні. Ось гляньте сюди.
Гарматень вибухнув на землі і здійняв чорним віялом млю та уламки. Здавалося, крізь розколоту землю вибухз ‘ страшний вулкан, схований у надрах світу.
Круг нас пекельний шум. У мене нечувапе відчуття безупинного зростання, безперервного множення всесвітнього гніву. Буря скажених і глухих ударів, несамовитих зойків, пронизливого звірячого вереску лютує над землею, геть укритою лахміттям диму; ми зашилися аж по шию, земля мчить і хитається від вихору гарматній.
— Гей! Ну як! — волає Барк.— А казали, в них нема більше гарматнів!
.