І знову, як собака, сів він на бруківку, на пелюстки кетмій. Мереживна тінь дерев, що з'єднувались світло-зеленими верхівками, укривала вулицю, і йшли повз нього у цій тіні подібні до жінок сингалези, нав'язуючи європейцям кольорові листівки, черепахові гребені, дорогоцінне каміння, — один навіть тягав за собою на мотузку і продавав звірка у шубці з довгих колючок, — і все бігли, бігли цією багатою європейською вулицею напівдикі рикші… Оддалік, серед відкритої площі, біліла велика мармурова жінка, горда, з подвійним підборіддям, у порфірі і короні, що сиділа на високому мармуровому постаменті. І звідти натовпом йшли ті, що тільки-но прибули з Європи. З під'їзду готелю вискакували сизі і чорні слуги, кланяючись, вихоплювали із рук у них палиці й дрібні речі, і стриманими, вишуканими поклонами зустрічав їх на порозі чоловік, що виблискував напомадженим проділом, очима, зубами, запонками, накрохмаленою білизною, пікейним смокінгом, пікейними панталонами і білим взуттям. "Люди постійно ідуть на бенкети, на прогулянки, на забави, — сказав Піднесений, який колись відвідав цей райський притулок перших людей, що пізнали бажання. – Вигляд, звуки, смак, запахи п'янять їх, — сказав Він, — бажання обвиває їх, як повзуча рослина, зелена, красива і смертоносна, обвиває дерево Шала". Сліди втоми від спеки, морської хитавиці і хвороб були на сірих обличчях людей, які йшли до готелю. У всіх був напівмертвий вигляд, всі говорили, не рухаючи губами, але всі йшли і один за одним зникали в сутінках вестибюля, щоб розійтись по своїх кімнатах, підбадьоритись, а потім до почервоніння сп'янивши себе їжею, питтям, сигарами і кавою, покотитися на рикшах на берег океану, в Сади Кориці, до індуських храмів і буддійських віхар. У кожного, у кожного в душі було те, що примушує людину жити і бажати солодкого обману життя! А рикші, народженому на землі перших людей, хіба не був би вдвічі солодшим цей обман? Повз нього йшли жінки, літні, негарні, такі ж довгозубі, як його чорна мати, що сиділа в далекій лісовій халупі, але часом проходили і дівчата, гарненькі, в білих уборах, в невеликих шоломах, обплетених легкими вуалями, і, збуджуючи в ньому бажання, зацікавлено дивились на його підняті чудові вії, на ганчірку навколо його смоляної голови і на скривавлені вуста. А хіба вона, та, що зникла в цьому місті, була гірша за них? Тепло тропічного сонця зростило її. Від білої, у голубих квіточках, короткої кофти і такої ж спіднички, одягнених на голе, трохи повне, але міцне, невелике тіло, вона здавалась чорнішою. У неї була кругла голівка, випукле чоло, круглі сяючі очі, в яких дитяча боязливість вже змішувалась з радісною цікавістю до життя, із прихованою жіночістю, ніжною і пристрасною; було коралове намисто на круглій шиї, маленькі руки і ноги в срібних браслетах… Зірвавшись з місця, рикша побіг в один із найближчих провулків, де в старому одноповерховому будинку під черепицею, з товстими дерев'яними колонами, був бар для простолюду. Там він поклав на прилавок двадцять п'ять центів і за них висмоктав цілу склянку віскі. Змішавши цей вогонь з бетелем, він забезпечив себе блаженним збудженням аж до вечора, до тої пори, коли ліси під Коломбо, наповнюючись чорною гарячою пітьмою, таємниче задзвенять дзюрчанням і стогоном незчисленних цикад і деревних жаб, а хащі бамбуку затріпочуть міріадами вогняних іскор.
П'яним був і англієць, вийшовши з сигарою із готелю, — очі його були сонні, порожевіле обличчя стало немов би повніше. Поглядаючи на годинник і щось думаючи, вірогідно, не знаючи, як вбити час, він нерішуче постояв біля готелю, потім наказав везти себе спершу на пошту, де опустив у ящик три листівки, а від пошти – до саду Гордона, куди навіть не зайшов, тільки подивився у ворота на монумент і на алеї, — а від саду Гордона – куди дивляться очі: до Чорного Міста, до ринку в Чорному Місті, до ріки Келані… І пішов, пішов мотати його п'яний і з голови до ніг мокрий рикша, збуджений ще і надією одержати цілу купу центів. У найтомливіший час післяполуденного тепла і світла, коли, просидівши дві хвилини на лавці під деревом, залишаєш на ній темний круг поту, він на догоду англійцю, що не знав, як дотягнути до обіду, пробіг все Чорне Місто, старе, багатолюдне, пряно-пахуче, — і багато бачив напівсонний англієць голих кольорових тіл і різнобарвних тканин на стегнах, багато парсів, індусів, жовтолицих малайців, смердючих китайських крамничок, черепичних і очеретяних дахів, храмів, мечетей і капищ, матросів напідпитку з Європи і буддійських монахів – голених, худих, з божевільними очима, в канаркового кольору тогах, з оголеним правим плечем і опахалами із листя священної пальми. Рикша і його пасажир мчали серед цієї тісноти і бруду древнього Сходу швидко, швидко, ніби рятуючись від когось, — аж до ріки Келані, вузької, густої і глибокої, перегрітої сонцем, напівприкритої непролазними зеленими хащами, що низько схилились з її берегів, улюбленої крокодилами, які все далі відходять у глибину незайманих лісів від барж з солом'яними покрівлями, навантажених тюками чаю, рисом, корицею, іще не обробленим дорогоцінним камінням, що особливо повільно пливуть у густому блиску надвечірнього сонця… Потім англієць наказав повернутися у Форт, що вже спустів, закривши всі свої контори, агентства і банки, поголився у цирульні і неприємно помолодшав, купував сигари, заходив до аптеки… Рикша, мокрий і схудлий, дивився на нього вже неприязно, очима собаки, що відчуває приступи сказу… О шостій годині, пробігши повз маяк в кінці Квінс-стріт, пробігши тихі і чисті військові квартали, він вискочив на берег океану, який вільно глянув йому в очі своїм простором і зелено-золотистим глянцем від низького сонця, і побіг по плацу Голь-Фес, до Невільницького Острова.
"Із жаги народжується бажання радості, — сказав Піднесений, — із радості народжується скорбота, із радості і скорботи виникає страх". І ось вже з'явились в очах рикші і скорбота, і страх, і злоба. Він ошалів від бігу, не раз сумно озирався на свого мучителя, тяжко дихав, виміряючи довгими ногами широку заїжджену дорогу по плацу. Плац цей величезний, порожній і печальний надвечір. Закінчивши справи, англійці гуляють тут перед обідом, катаються або катають своїх дружин, коханок чи дітей на конях, у дорогих екіпажах, грають у футбол, милуються океаном і пишною красою тропічного, чужого їм заходу сонця. Рикша біг, дивлячись дико на тих жилавих рудих людей в білих шортах і строкатих фуфайках, що носились по плацу цілком добровільно, летіли навздогін один за одним, підстрибували за м'ячами, що злітали, і гулко били у них грубими носаками важких черевиків. Сонце опускалось, небо над ним зеленіло, легка пухнаста хмарка, що тонула в його глибині, стала зовсім рожевою… "Карлтон-отел!" — мертво сказав англієць, який весь час печально і сонно дивився на захід, на океан, на його брижі, що м'яко шуміли і розсипалися на прибережних валунах геліотроповою піною. Рикша на бігу вишкірився, йому вже хотілося гризти цього чоловіка, що загнав його; але не бігти було неможливо: англієць, не змінюючи сонно-печального виразу обличчя, все частіше тикав рикшу кінцем палиці, та й блаженне збудження рикші вже перейшло в якесь інше, — у напружену покірність, у стовбняк безупинного бігу. Всі готелі у Форті були заповнені, англієць жив у простому, за Невільницьким Островом, — і тут ще раз пробіг рикша повз баніан, під яким він сидів цього ранку з жагою заробітку у цих безпощадних і загадкових білих людей, з упертою надією на щастя. Пішли суцільні сади, кам'яні огорожі і голландські дахи бунгало, низьких, приземкуватих. Заскочивши у двір одного такого бунгало, рикша з півгодини відпочивав біля широкої тераси, доки англієць переодягався до обіду. Серце в нього билось, немов у отруєного, губи побіліли, риси темно-коричневого лиця загострились, прекрасні очі ще більше почорніли і розширились, ганчірка на голові так намокла, що він зірвав її і відкинув далеко геть. Запах його гарячого тіла став неприємним – це був запах теплого чаю, змішаного з кокосовим маслом і ще чимось, немов взяли і розтерли в руках купку мурашок.
Сонце тим часом заховалось. Немолода дівчина напівлежала під навісом тераси в качалці, читаючи при останньому світлі дня молитовник. Побачивши її з вулиці, у двір безшумно ввійшов німий індус із Мадури, високий чорний старик, з сивим волоссям на грудях і на животі, худий, як скелет, в жебрацькому тюрбані, в довгому фартуху з тканини, що була колись червоною, у жовтих поперечних смугах. На руці у старика була закрита корзина, сплетена з пальмового лика. Підійшовши до тераси, він підлесливо уклонився, приклавши руку до чола, і сів на землю, піднімаючи кришку корзини. Та, що лежала в качалці, махнула рукою, не дивлячись на нього. Та він вже дістав з-за пояса очеретяну дудку. І тут рикша раптом схопився на ноги і з незрозумілою люттю голосно крикнув на нього. Скочив і старик, хряснув кришкою корзини і, озираючись, побіг до воріт. Та у рикші ще довго були круглі очі, — зовсім, як у тої, страшної, яку він уявив собі: вона повільно тугим джгутом виповзала з корзини і з шипінням роздувала своє горло, що мерехтіло голубим відблиском. Швидко падала темрява – уже в пітьмі вийшов на терасу вимитий, у білому смокінгу англієць. І рикша покірно кинувся до голобель. Була вже ніч, особливо гаряча, як завжди перед сезоном дощів, ще більш духмяна, ніж день. Ще густішим став теплий і нудотно-солодкий аромат мускусу, змішаний із запахом теплої землі, родючої від квіткового перегною. Так було темно серед садів, де біг рикша, що тільки по важкому диханню і по тьмяному ліхтарику на голоблі можна було зрозуміти, що попереду мчить зустрічний. Потім слабко замерехтіла під чорним навісом дерев гнила лагуна, зачервоніли вогні, що відбивались у ній. Великий двоповерховий будинок наскрізь світився в цій тропічній темряві прорізами вікон. У дворі було темно. Багато рикш, що зливалися з темрявою своїми тілами і слабко біліли фартухами, набігло в цей двір із гостями. А великий, відкритий на лагуну балкон сяяв свічками у скляних ковпаках, осипаних незліченною мошвою, виблискував скатертиною довгого стола, заставленого посудом, пляшками і вазами з льодом, і білів смокінгами сидячих гостей, які невпинно, хоч і стримано бурмотіли собі у горло, в той час як босоногі повні слуги, схожі на няньок, шурхотіли голими підошвами, прислужуючи їм, а величезна китайська циновка, ребром підвішена над ними до стелі, все маяла і маяла, оскільки її рухали малайці, які сиділи за стіною, що не доходила до стелі, — і все віяла, віяла вітром на тих, що обідали, на їх холодні, мокрі лоби.