Мати пташенят з голосним криком побивалась навколо. Він намагався підбити її прикладом своєї рушниці, але вона відлетіла. Тоді він почав кидати на неї камінцями і випадково підбив крило. Куріпка, то підлітаючи, то волочачи підбите крило, кинулась тікати, але подорожній не переставав гнатись за нею.
Пташенятка тільки роздратували його апетит. Незграбно шкутильгаючи, він кидав на куріпку камінцями і часом хрипко викрикував, потім замовкав, терпеливо підводився на ноги після того, як падав, і протирав рукою очі, борючись з млостю.
Погоня завела його в найбільш болотисте місце долини, і там він наткнувся на людські сліди на вогкому мохові. Це були не його сліди — мабуть, сліди Білла. Але він не міг зупинитись, тому що куріпка тікала все далі й далі. Спочатку треба зловити її, а потім можна повернутись і довідатись про сліди.
Подорожній заганяв пташку, але й сам вибився із сил. Вона, важко дихаючи, лежала на боку. Він, так само важко дихаючи, не мав сили доповзти до неї, хоч і лежав недалеко. А коли подорожній відпочив, відпочила й куріпка і випурхнула з-під його жадібно простягнутої руки. Погоня відновилась. Але настала ніч, і куріпка втекла. Похитуючись від втоми, подорожній упав лицем до землі з клунком на спині і розрізав собі щоку. Подорожній довго не ворушився, потім перевернувся на бік, завів годинник і так пролежав до ранку.
Другого дня знову стояв туман. Половина останньої ковдри пішла на обмотування ніг. йому не пощастило відшукати сліди Білла. Та це й не мало значення. Голод настійливо підганяв подорожнього вперед. Тільки... тільки він дивувався: невже Білл також заблудився? Опівдні ноша стала непосильно важкою. Знову подорожній розділив золото, на цей раз просто висипавши половину на землю. Надвечір він викинув і решту, собі залишив тільки клаптик ковдри, котелок і рушницю.
Подорожнього почали мучити галюцинації. Йому раптом здалося, що в нього залишився один патрон. Патрон був у патроннику рушниці, і подорожній не помітив його. А проте він весь час пам’ятав, що патронник рушниці порожній. Однак галюцинація не проходила. Він боровся з нею годинами, потім оглядав рушницю й переконувався, що вона не заряджена. Розчарування було настільки гірким, наче людина й справді сподівалася знайти патрон. Через півгодини галюцинації виникали знову. Подорожній знову боровся з ними, і все ж галюцинації поверталися, аж поки він не оглядав рушницю та сам себе не переконував. Іноді думкою подорожній линув далеко, а сам плентався як автомат. І якісь химерні картини й думки точили його мозок, наче черви. Але це продовжувалося недовго, бо муки голоду постійно нагадували про себе. Та ось подорожнього вразило таке видовище, від якого він мало не умлів. Він захитався, як п’яний, намагаючись не впасти. Перед ним стояв кінь. Кінь! Подорожній не вірив своїм очам, їх застилав густий туман, пронизаний блискучими цятками світла. Він зо зла протер очі, щоб відігнати видіння, і побачив не коня, а великого бурого ведмедя. Звір розглядав його з ворожою цікавістю.
Подорожній приклав до плеча рушницю, але згадав, що це ні до чого. Він опустив її і вихопив із розшитих бісером піхов мисливський ніж. Перед ним було м’ясо й життя. Він торкнувся великим пальцем леза: ніж був гострий. І кінчик теж. Він хотів сам кинутися на ведмедя і вбити його. Але серце подорожнього пересторожливо забилося — тумп-тумп-тумп. Потім він відчув, як серце підскочило кудись вгору і дрібно затремтіло, голову ніби стисло залізним обручем, і свідомість заволокло темрявою.
Спочатку ним оволоділо почуття несамовитої відваги, потім він перелякався. А що як звір кинеться на нього, такого слабого? Він випрямився на весь зріст, міцно стиснув ніж і грізно уставився на ведмедя. Ведмідь незграбно ступив пару кроків, став на задні лапи і несміливо заревів. Коли б людина кинулась бігти, ведмідь погнався б за нею. Але людина не побігла. З відчаю вона запалилася мужністю. Людина й собі заревла дико, страшно, як звір, даючи волю страхові, який невід’ємний від життя і тісно переплетений з самим його корінням.
Погрозливо заревівши, ведмідь подався геть в сторону, збентежений таємничою твариною на двох ногах, що виявилась такою рішучою й небоязкою. Але людина не ворухнулась, поки не минула небезпека, а потім почала тремтіти й повалилась на мокрий мох.
Людина примусила себе підвестися і пішла далі. Тепер інший страх охопив її. Людина боялась не того, що може вмерти з голоду. Страшно, що може загинути не своєю смертю раніше, ніж голод виснажить останні сили і заглушить останнє прагнення зберегти життя. Кругом були вовки. З усіх боків в пустелі чулось їхнє виття, що сповняло повітря погрозою. Ця погроза була настільки відчутною, що подорожній мимоволі, піднімав догори руки, щоб відсунути її від себе, наче то були стіни роздутого вітром намету.
Час від часу вовки по двоє й по троє перебігали подорожньому шлях. Та вони пробігали мимо. їх було небагато, до того ж вовки полювали на оленів, які не чинили опору. А ця дивна двонога істота, що тримається вертикально, може, чого доброго, кусатися й дряпатися.
Надвечір подорожній натрапив на розкидані кістки: вовкам удалося розтерзати жертву. То були рештки молодого карібу, який ще годину тому мукав, стрибав, бігав, сповнений життя. Подорожній дивився на кістки, пообгризувані, наче обстругані, але рожеві, бо в їх клітинах життя ще не вмерло. А можливо, що й з ним таке трапиться, поки мине день! І таке воно, життя. Марне й недовге. Тільки воно й причиняє муки. Смерть — милосердна. Вмерти — значить заснути. Смерть — це кінець, спокій. Так чому ж тоді він не хоче вмерти?
Але це філософствування тривало недовго. Він присів навпочіпки, взяв кістку в рот і почав висмоктувати з неї рештки життя, які ще забарвлювали її в блідорожевий колір. Солодкий смак м’яса, тонкий і ледве вловимий, як далекий спогад, доводив його до божевілля. Він стискував щелепи й трощив кістки. Інколи кришилася кістка, інколи ламалися його зуби. Потім подорожній став розбивати кістки камінням, розтирав їх на кашу і ковтав. Поспішаючи, він порозбивав камінням пальці, та ще й дивувався, що вони не дуже боліли.
Настали страшні дні — падав сніг та йшов дощ. Подорожній несвідомо розташовувався на відпочинок і вирушав знову. Він ішов і вночі, і вдень. Відпочивав там, де падав, а коли згасаюче в ньому життя спалахувало й горіло трохи яскравіше, він повз уперед. Як людина, подорожній більше не боровся. Гнало його вперед саме життя, яке не хотіло вмирати. Він не страждав. Нерви його ніби завмерли, оніміли, а думка потопала серед химерних видінь та чудових мрій.
Однак він смоктав і жував розтрощені кістки молодого оленя. Рештки кісточок він зібрав і поніс з собою. Подорожній більше не вибирався на горби і не переходив вододіли, а несвідомо брів уздовж великого струмка, який біг широкою долиною. Подорожній вже не бачив ні струмка, ні долини, тільки видіння. Його душа й тіло просувалися вперед поруч, але все ж таки окремо; такою тонкою була нитка, що з’єднувала їх.
Якось подорожній прокинувся зовсім притомний; він лежав горілиць на камінному виступі. Сонце світило ясно й тепло. Здалеку доносилось мукання молоденьких карібу. Промайнула згадка про дощ, сніг і вітер, але він не знав, скільки часу термосила його буря — два дні чи тижні.
Подорожній пролежав якийсь час нерухомо, а благодійне сонячне проміння зігрівало його нещасне тіло своїм теплом. "Гарний день", подумала людина. Чи не можна тепер визначити, де вона опинилася? З болісним зусиллям подорожній перевернувся на бік. Внизу повільно текла широка річка. Його збентежило те, що він не знав цієї річки. Поволі стежив він очима, як річка вигиналась серед голих, темних і низьких горбів, ще більш голих, темних і низьких, ніж ті, які зустрічав він досі. Повільно, задумливо, безпристрасно простежив подорожній за течією дивного струмка аж до самого горизонту і раптом побачив, що цей струмок вливається в широке виблискуюче море. Але й це не зворушило його. "Дивно, — подумав він, — що ж це — міраж чи видіння?" Скоріше — видіння, плід хворобливої фантазії. І він ще більше переконався в цьому, коли побачив корабель, що стояв на якорі посеред виблискуючого моря... На мить подорожній заплющив очі, потім знову їх розплющив. Дивно, яке воно настирливе, це видіння. А втім, що ж тут дивного: нема і не може бути ні морів, ні кораблів посеред безлюдних просторів, так само, як немає патронів в його рушниці.
Подорожній почув якийсь звук позад себе — чи то хрипіння, чи то кашель. Дуже повільно, відчуваючи страшну слабість та задерев’янілість в усьому тілі, він перевернувся на другий бік. Поблизу нічого не було видно, але подорожній терпеливо чекав. Дивні звуки почулися знову, і ось кроків за двадцять від себе він розгледів між двома зубчастими камінцями сіру голову вовка. Його гострі вуха стирчали не так рівно, як це подорожній бачив у інших вовків, очі були мутні й залиті кров’ю, його голова трималась слабо і безпорадно. Звір все ще щурився на сонячному світлі. Вовк, очевидно, був хворий, тому що хрипіння і кашель не переставали.
"Ось це принаймні справжнє", подумав він і знову повернувся на другий бік так, щоб можна було побачити світ, раніше закритий від нього маревом. Але море, як і колись, блищало вдалині, і корабель було ясно видно. Можливо, все-таки це дійсність? Подорожній надовго закрив очі і задумався, і нарешті, все зрозумів. Він простував на північний схід, віддаляючись від вододілу річки Діз до долини річки Коппермайн. Ця широка, лінива річка і є Коппермайн. Це блискуче море — Північний Льодовитий океан. Цей корабель — китобій, що відбився на схід, далеко на схід від гирла Мекензі й закинув якір в затоці Коронації. Подорожній згадав карту Гудзонової компанії, яку бачив колись, і все йому стало ясно й зрозуміло.
Він сів і почав думати, що тепер робити. Обмотки із ковдри порвались, і ноги перетворилися на безформні шматки сирого м’яса. Остання ковдра пропала. Рушниця й ніж десь пропали. Загубив подорожній і свій капелюх, а разом з ним і пачку сірників, засунутих за підкладку. Але сірники на грудях, завернуті в намащений олією папір і сховані в кисет, були цілі й сухі.