Солдат глухо застогнав, і той стогін ніби промовляв: "Нарешті!" З-під ніг у нього бризнула грязюка, дошки затріщали під його вагою. Я не міг бачити, що він робив.
Тремтливе біле світло вихопилося з-за повороту, а потім з'явився й сам автомобіль — потужна машина мчала до міста, незважаючи на мокру й слизьку дорогу. Дощ, ніч і швидкість робили невиразними обриси двох чоловіків на передньому сидінні.
Над головою в мене гримнув револьверний постріл. Солдат узявся до діла. Машина на великій швидкості шалено заметляла по мокрому бетону, завищали гальма.
Коли шостий постріл дав мені знати, що нікельований револьвер, можливо, спорожнів, я вискочив зі своєї печерки.
Солдат стояв, спершись на стос дощок і не зводячи револьвера з автомобіля, гальма якого все ще вищали.
Коли я побачив його, він ту ж мить обернувся, наставив на мене зброю і прогарчав наказ, якого я не зрозумів. Я міг побитись об заклад, що револьвер порожній. Піднявши обидві руки, я зробив здивоване обличчя, а тоді зненацька копнув його ногою в пах.
Солдат зігнувся навпіл і обхопив мої ноги. Ми повалились на землю. Я опинився під ним, але його голова була біля мого стегна. Шапка в нього злетіла. Схопивши солдата обіруч за чуприну, я підтягся й сів. Тоді він уп'явся зубами мені в ногу. Облаявши його клятим упертюхом, я заклав свої великі пальці в ямки під його вухами. Не треба було щосили натискати, щоб відучити того чоловіка кусатися. Коли він підвів обличчя й завив, я правою рукою зацідив йому межи очі, а лівою підтяг голову за чуб ще ближче. Другий удар був ще кращий.
Скинувши солдата зі своїх ніг, я підвівся, схопив його за комір кожушанки й виволік на дорогу.
Нас заливало біле світло. Мружачись від нього, я побачив на бетонці автомобіль, фари якого світили на мене й мого супротивника. У світло ступив кремезний чоловік у зеленому з позолотою військовому мундирі — квітучий офіцер, один із тих двох, з ким Грантхем вечеряв у ресторані. В руці він тримав автоматичний пістолет.
Офіцер підійшов до нас — ноги його у високих чоботях погано згиналися — і, не звертаючи уваги на солдата на землі, зміряв мене гострим поглядом маленьких темних очей.
— Англієць? — спитав він.
— Американець.
Він закусив край свого вуса й непевно промовив:
— Гаразд, це краще.
По-англійському він говорив різко, з німецьким акцентом. Від машини надійшов Лайонел Грантхем. Тепер його обличчя було вже не таке рожеве.
— Що сталося? — спитав він в офіцера, дивлячись на мене.
— Не знаю,— сказав я. — Прогулювався після вечері й заблукав. Опинився тут і вирішив, що пішов не в той бік. Я вже збирався повернути назад, коли побачив, як цей чоловік сховався за стосом дощок. У руці він тримав револьвера. Я прийняв його за грабіжника. Дай, думаю, пограюся з ним в індіанців. Не встиг підійти до нього, як він підхопився й почав стріляти. Добре, що хоч устиг завадити Тому прицілитися. Це ваш друг?
— Ви американець,— сказав юнак. — Мене звати Лайонел Грантхем. А це — полковник Ейнарсон. Ми вам щиро вдячні. — Він наморщив чоло і поглянув на Ейнарсона. — Що ви про це думаєте?
Офіцер знизав плечима й пробурмотів:
— Один із моїх хлопців... Побачимо. — І копнув солдата, що лежав на землі, під ребра.
Цей удар повернув його до життя. Він сів, потім став навкарачки й почав про щось безладно й нудно благати в полковника, хапаючись брудними руками за його шинель.
— Ах ти ж!.. — Ейнарсон ударив пістолетом по кісточках солдатових пальців і, з огидою глянувши на брудні плями на своїй шинелі, різко віддав якийсь наказ.
Солдат підхопився на ноги, став струнко, потім дістав ще один наказ і, крутнувшись на місці, покрокував до автомобіля. Полковник Ейнарсон рушив за ним, тримаючи пістолета напоготові. Грантхем узяв мене за руку.
— Ходімо,— мовив він. — Ми подбаємо про цього хлопця, а тоді як слід віддячимо вам і познайомимося ближче.
Полковник Ейнарсон сів за кермо, посадивши солдата поруч. Грантхем зачекав, поки я знайшов солдатового револьвера, і ми з ним сіли на заднє сидіння. Офіцер підозріливо глянув на мене краєм ока, але промовчав. Потім розвернув автомобіля і рушив у зворотному напрямку. Полковник любив швидкість, а їхати було недалеко. Не встигли ми вмоститися на сидінні, як машина вже в'їздила у ворота в кам'яному мурі, і вартові обабіч воріт відсалютували зброєю. Зробивши півколо, машина звернула на бічну доріжку й зупинилась перед побіленим квадратним будинком.
Ейнарсон повів солдата поперед себе. Ми з Грантхемом також вилізли з машини. Ліворуч стояв ряд довгих, низьких і сірих за пеленою дощу будівель — казарми. Бородатий черговий відчинив двері до білого будинку. Ми ввійшли. Ейнарсон проштовхнув свого бранця через невеличку приймальню у відчинені двері до дальшої кімнати. Грантхем і я ступили вслід за ними. Черговий зупинився в дверях, перемовився з Ейнарсоном кількома словами і вийшов, зачинивши за собою двері.
Вузька кімнатка, в якій ми опинилися, нагадувала камеру; на єдиному маленькому віконці не вистачало тільки ґрат. Стіни й стеля були побілені. Гола дерев'яна підлога вишарувана до білого кольору — майже такого самого, як і стіни. З меблів було тільки чорне залізне ліжко, три складані полотняні стільці та непофарбований комод, на якому лежав гребінець, щітка й кілька аркушів паперу. Оце й усе.
— Сідайте, панове,— запропонував Ейнарсон, показуючи на пляжні стільці. — Зараз ми розплутаємо цю справу.
Ми з Грантхемом посідали. Офіцер поклав пістолета на комод, сперся ліктем поруч із пістолетом, зібрав кінець вуса у велику червону долоню і звернувся до солдата. Говорив він добрим, батьківським тоном. Солдат застиг посеред кімнати й відповідав, утупившись в офіцера порожнім, зверненим у себе поглядом.
Вони розмовляли хвилин п'ять У полковниковому голосі й рухах уже наростала нетерплячість. Солдат зберігав відчужений вигляд. Нарешті Ейнарсон скреготнув зубами й сердито глянув на нас із Грантхемом.
— Яка свиня!.. — вигукнув він і почав кричати на солдата.
На солдатовому обличчі виступив піт, і він зіщулився, одразу втративши військову виправку. Ейнарсон перестав кричати на нього і гукнув щось у бік дверей. Вони відчинились, і ввійшов бородатий черговий з коротким і товстим шкіряним канчуком у руці. Ейнарсон кивнув головою, черговий поклав канчука на комод поруч із пістолетом і вийшов.
Солдат зарюмсав. Ейнарсон щось коротко промовив. Солдат здригнувся й почав розстібати тремтливими пальцями кожушанку; затинаючись, він усе про щось просив і скиглив. Нарешті стяг із себе кожушанку, зеленого кітеля, сіру спідню сорочку, кинув усе на підлогу й залишився стояти по пояс голий — волохатий і не дуже чистий. Тоді склав пальці докупи й заплакав.
Ейнарсон викрикнув якесь слово. Солдат виструнчився: руки по швах, обличчям до нас, лівим боком до Ейнарсона.
Полковник неквапно розстебнув на собі ремінь, потім шинель, скинув її й, акуратно згорнувши, поклав на ліжко. Під шинеллю на ньому була біла вовняна сорочка. Він підкотив до ліктів рукава і взяв канчука.
— Яка свиня! — знову промовив він.
Лайонел Грантхем ніяково засовався на стільці. Обличчя в нього зблідло, очі потемніли.
Ейнарсон знову сперся ліктем на комод і ліниво схрестив ноги. Стоячи так і мнучи в лівій руці кінець вуса, він почав шмагати солдата. Права полковникова рука піднімала канчука і з хльостом опускала на солдатову спину, знову піднімала й знову била. Це було особливо огидно, бо він не поспішав, щоб не стомитися. Ейнарсон мав намір шмагати чоловіка доти, доки той розкаже все, що від нього вимагали, тож полковник беріг сили для тривалої екзекуції.
Після першого удару жах зник із солдатових очей. Вони спохмурніли, а губи в нього перестали тремтіти. Він, наче задерев'янілий, стояв під ударами, втупивши погляд кудись над головою Грантхема. Полковникове обличчя також стало невиразним. Злість із нього зійшла. Ейнарсон не діставав задоволення від цієї роботи, не видно було навіть, щоб він давав волю почуттям. Він мав вигляд кочегара, який шурує лопатою вугілля, чи теслі, що стругає дошку, або друкарки, яка передруковує лист. Це була робота, яку слід виконувати по-діловому, без поспіху, без зайвих емоцій або змарнованих зусиль, без захвату, але й без відрази. Дивитися на таке було огидно, але я пройнявся повагою до полковника Ейнарсона.
Лайонел Грантхем сидів на краєчку свого складаного стільця, уп'явшись у солдата чорними на тлі білків зіницями очей. Я запропонував хлопцеві сигарету, зумисне довго даючи йому прикурити,— щоб він не рахував ударів, бо це справляло на нього гнітюче враження.
Канчук здіймався в повітря й зі свистом опускався, ляскаючи по голій спині — вгору-вниз, вгору-вниз. Ейнарсонове квітуче обличчя угрілося, як від помірного навантаження. Сіре солдатове лице скидалося на грудку глини. Він дивився на Грантхема й на мене. Слідів, що залишалися від канчука, ми не бачили.
Згодом Грантхем щось прошепотів сам до себе. Потім видихнув:
— Ні, це для мене занадто!.. Бйнарсон цілком зосередився на роботі.
— Тепер зупинятися не слід,— пробурмотів я. — Ми зайшли надто далеко.
Хлопець непевно підвівся, ступив до вікна, відчинив його і задивився в дощову ніч. Бйнарсон не звертав на нього увагу. Тепер він вкладав у кожен удар більше сили. Він стояв, розсунувши ноги, трохи нахилившись уперед, упершись лівою рукою в бік, а правою усе швидше підіймаючи й опускаючи канчука.
Солдат похитнувся, і його порослі волоссям груди струсонуло схлипування. Канчук усе шмагав, шмагав і шмагав. Я глянув на годинника. Бйнарсон працював уже сорок хвилин, і вигляд він мав досить свіжий для того, щоб витримати так цілу ніч.
Солдат застогнав і обернувся до полковника. Бйнарсон не змінив ритму ударів. Канчук уже розпанахав чоловікові плече. Я кинув погляд на його спину — то був шмат сирого м'яса. Потім Бйнарсон щось різко сказав. Солдат знову став струнко: лівим боком до офіцера. Канчук продовжував свою роботу — вгору-вниз, вгору-вниз, вгору-вниз.
Нарешті солдат упав навкарачки перед полковником і, схлипуючи, почав щось уривчасто розповідати. Бйнарсон дивився на нього згори вниз і уважно слухав. Лівою рукою він тримав кінець канчука, а з правої не випускав рукоять. Коли солдат замовк, Бйнарсон поставив кілька запитань.