Озеро було таким холодним, що його зуби та щелепи за мить занили.
Утамувавши спрагу, хлопець сів й озирнувся. Минулого дня він був не в тому стані, щоб помічати подробиці свого шляху, тепер же його увагу привернули яскравий відтінок води та різке дзижчання комах, що линуло звідусіль.
— Балтамосе!
— Я завжди поруч.
— А де мертвий чоловік?
— За високим каменем ліворуч від тебе.
— Тут є примари?
— Жодної.
Віл підібрав плащ і рюкзак та підійшов до скелі, на яку вказав Балтамос.
За нею стояв невеличкий табір: п'ять-шість наметів і залишки багать, на яких готували їжу. Слід було виявляти обережність: хтось міг залишитися живим та сховатися в одному з наметів.
Але повну тишу порушували лише комахи. Намети стояли нерухомо, поверхня озерця була гладкою, мов скло, — лише від того місця, де він пив воду, по воді повільно розходилися кола. Цієї миті хлопець краєм ока помітив якийсь рух у себе під ногами та смикнувся, але то була лише зелена ящірка.
Намети були пошиті із зеленої плямистої тканини, і це робило їх краще видними серед тьмяно-червоних скель. Віл зазирнув до першого намету і побачив, що той порожній. Нічого не було й у другому, але у третьому хлопець знайшов дещо корисне — банку консервів і коробку сірників. Окрім того, він помітив шматок якоїсь темної речовинирозміром із половину його руки. Спершу він подумав, що це шкіра, але витягнувши на сонце, побачив, що то сушене м'ясо.
Що ж, урешті-решт, у нього є ніж. Віл відрізав від м'яса тонку вузьку смужку та з'ясував, що солі на нього відверто пожалкували, до того жувати його доводилося досить тривалий час, але смак був вельми приємним. Він поклав м'ясо, консерви та сірники в рюкзак й оглянув інші намети, але нічого там не побачив.
Залишався тільки один, найбільший намет.
— Тут лежить труп? — спитав він повітря.
— Так, — відповів Балтамос. — Його отруїли.
Віл обережно підійшов до входу, що дивився на озеро. Поруч із перекинутим шезлонгом було розпростерте тіло чоловіка, відомого у Віловому світі як сер Чарльз Летром, а в Ліриному — як лорд Боріель. Це він украв алетіометр, і внаслідок цього Віл здобув магічний ніж. Колись сер Чарльз був ввічливою, але нечесною могутньою людиною,а тепер перед Вілом лежав його труп. Обличчя його було спотворене, і хлопцеві не хотілося дивитися на нього, але лише один погляд переконав його утому, що в наметі повно речей, котрі могли б стати в пригоді. Отже, Віл переступив через мертве тіло та розпочав ретельний огляд.
Його батько, солдат і мандрівник, знав би напевно, що брати, а що ні, хлопцеві ж довелося гадати. Він узяв невеличку лінзу в сталевій оправі — з її допомогою можна було-б розпалювати вогнище й у такий спосіб економити сірники; моток жорсткого шнура; металеву флягу для води, значно легшу від тієї посудини з козячої шкіри, що була внього; жерстяний кухлик; невеликий бінокль; загорнену в папір купку золотих монет заввишки з великий палець дорослого чоловіка; аптечку; таблетки для очищення води; пачку кави; три пачки сушених фруктів; коробку вівсяного печива; шість м'ятних тістечок в упаковках; пачку рибальських гачків та нейлонову волосінь; нарешті, записничок, два олівці та електричний ліхтарик.
Уклавши все це до свого рюкзака, Віл відрізав ще один шматочок м'яса, вдосталь напився води з озера, наповнив флягу та звернувся до Балтамоса:
— Як гадаєш, мені знадобиться ще щось?
— Так, дещо тобі таки потрібне, — відповіли йому. — Здатність визнавати мудрість, поважати її та підкорятися їй.
— А ти мудрий?
— Набагато мудріший за тебе.
— Що ж, побачимо — досі ти мене в цьому не переконав. Ти людина? Твої слова схожі на слова людини.
— Барут був людиною, а я — ні. Тепер він ангел.
— Отже… — переклавши важкі предмети на дно рюкзака, Віл повернувся та спробував роздивитися ангела, але нічого не побачив. — Тож він був людиною, — задумливо промовив хлопець, — а потім… Люди стають ангелами, коли вмирають? Так це трапляється?
— Не завжди… Взагалі-то доволі рідко — дуже рідко.
— Тож коли він жив?
— Десь чотири тисячі років тому. Я набагато старіший.
— А він жив у моєму світі? Чи, може, в Ліриному або цьому?
— У твоєму. Проте існує безліч світів, і ти це знаєш.
— Але як люди стають ангелами?
— Навіщо нам ці метафізичні роздуми?
— Я просто хочу це знати.
— Краще прямуй до своєї мети. Ти привласнив майно мертвого, взяв усі іграшки, потрібні тобі, щоб вижити, тож, може, ходімо?
— Підемо, коли я дізнаюся, куди нам треба йти.
— Хоч куди ми підемо, Баруг нас відшукає.
— То він знайде нас і якщо ми залишимося тут. Я маю ще дещо зробити.
Віл сів так, щоб не бачити тіла сера Чарльза, та з'їв три м'ятних тістечка. Його самого здивувало, наскільки краще він став почуватися після цього — втома кудись зникла, і до нього повернулася сила. Тоді він знову подивився на алетіометр. Кожне із тридцяти шести маленьких зображень, розташованих по колу, було надзвичайно чітким — відразу було видно, що це — дитина, то — цуценя, це — скиба хліба тощо. Проте значення цих символів були туманними.
— Як Ліра читала його? — спитав він у Балтамоса.
— Не виключено, що вона тебе дурила. Ті, хто користується цим інструментом, спочатку багато років навчаються, але навіть після цього вони розуміють його лише за допомогою численних довідників.
— Ні, не дурила. Вона справді вміла його читати — вона казала мені таке, про що ніяк не могла дізнатися.
— Тоді для мене це також загадка, запевняю тебе, — відгукнувся ангел.
Розглядаючи алетіометр, Віл згадав, що колись Ліра дещо казала йому про те, як слід його читати — щось про стан, у який вона мусила ввести свій розум, аби прилад запрацював. Тоді це допомогло йому відчути тонкощі поводження зі срібним лезом магічного ножа.
Охоплений цікавістю, він дістав ніж та прорізав на тому місці, на якому сидів, віконце. Крізь нього було видно лише блакитне повітря, але далеко-далеко внизу можна було побачити дерева та поля: безперечно, це був його власний світ.
Отже, гори в цьому світі не завжди відповідали горам у його світі. Віл зачинив вікно, вперше лівою рукою. Як приємно було знову по-справжньому володіти нею!
І тут йому на думку раптом спала ідея, пронизавши його, мов розряд електричного струму.
Якщо існує незліченна кількість світів, чому ж тоді ніж прорізає вікна лише між цим і його власним світами?
Без сумніву, він повинен створювати проходи до будь-якого з них.
Віл знову підняв ніж, дозволивши своєму розуму перетекти до самого його кінчика — так, як його вчив Джакомо Парадізі, — і ось нарешті його свідомість опинилася міжсамими атомами кінцівки леза, і він зміг відчувати кожну крихітну дірочку й нерівність повітря.
Замість того, щоб, як зазвичай, робити надріз, щойно відчувши першу ж щілину, він дозволив ножеві пересунутися до другої й третьої щілини. Він ніби вів ножем по низці швів, трохи тиснучи на них, що жоден із них не був пошкоджений.
— Що ти робиш? — пролунав із повітря голос, повертаючи хлопця до дійсності.
— Досліджую дещо, — відповів Віл. — Намагайся триматися подалі від ножа — якщо ти потрапиш під нього, то він тебе поріже, а позаяк я тебе не бачу, то не зможу уникнути цього.
Балтамос якимось нечітким звуком виразив незадоволення. Віл знову підвів ніж та почав намацувати крихітні щілинки, їх було набагато більше, ніж він гадав, і коли він почав досліджувати їх, не відчуваючи потреби відразу робити надріз, то побачив, що кожна з них має свої, властиві лише їй ознаки: одна була жорсткою та чіткою, інша— ніби розмитою, третя — слизькою, четверта — крихкою та ламкою…
Але були серед них і такі, котрі він відчував краще, ніж інші, і, наперед знаючи результат своїх дій, він розрізав одну з таких щілин, щоб упевнитися, що це дійсно був його світ.
Побачивши, що він не помилився, хлопець зачинив віконце та намацав кінчиком ножа щілинку з іншими якостями: вона була гнучкою та пружною. І, розрізавши її, він побачив, що світ за віконцем не був його власним: не було видно ні зелених полів, ні живих огорож, лише пустеля та хвилясті бархани.
Віл зачинив прохід і відчинив інший — у задимлене повітря над промисловим містом. Якраз унизу до воріт заводу один за одним повільно заходили похмурі робітники, і хлопець широко розкрив очі, побачивши, що всі вони були прикуті до одного довжелезного ланцюга.
Він зачинив і це вікно та спробував вийти зі стану трансу, в якому він перебував. Голова його трохи паморочилася — лише тепер йому почали відкриватися справжні можливості ножа. Він дуже обережно поклав інструмент на камінь перед собою.
— Ти збираєшся залишатися тут весь день? — спитав Балтамос.
— Я думаю. Переходити з одного світу до іншого можна не завжди — лише тоді, коли земля в обох знаходиться приблизно на одному рівні. Мабуть, якраз у таких місцях і роблять проходи… Якщо бажаєш повернутися до свого світу, ти маєш знати, яким на дотик є прохід до нього — інакше можна назавжди загубитися.
— Отож. Але, може, нам слід…
— І треба знати, в якому світі земля знаходиться на тому самому рівні — інакше робити прохід немає сенсу, — вів далі Віл, звертаючись не так до ангела, як до самогосебе. — Отже, це не так легко, як я гадав. Мабуть, в Оксфорді та Ситагазі нам просто таланило. Але я лише…
Він узяв у руку ніж і знову почав досліджувати повітря. Окрім того чіткого та знайомого відчуття, котре, як він вже знав, указувало на те, що в цьому місці можна зробити прохід до його світу, цього разу він відчув щось нове: якийсь резонанс, тремтіння, ніби він бив у великий дерев'яний барабан — але це тремтіння, звичайно, прийшло до нього із крихітної, на вигляд нічим не примітної точки, розташованої в порожньому повітрі.
Ось воно. Хлопець повів руку далі, й невдовзі в нього знову з'явилося те саме відчуття.
Він зробив надріз і побачив, що його здогадка виявилася правдивою: резонанс означав, що земля у світі, до якого він робить прохід, розташована на тому самому місці, як у світі, в котрому він наразі перебував. Крізь віконце було видно порослий рясною травою гірський луг під похмурим небом, і на лугу паслися незнайомі йому дивні звірі — створіння розміром із бізона, із широкими рогами та кошлатим синім смухом. Уздовж спини в них стирчала грива з жорсткого волосся.
Віл зробив крок уперед та опинився в цьому світі.