—
Сердешний музика!
— Сердешний музика! — забідкалася й Крістліб. Фелікс трохи помовчав, розглядаючи поламану іграшку, а тоді сказав:
— Це був дурний, нікчемний музика, він не вмів до пуття грати, а кланявся, наче той наш [98] брат у шароварах. — І Фелікс закинув невдатного музику далеко в кущі. — От мисливець — не рівня йому, — повів далі він. — Цей добре стріляє, завжди влучає в ціль.
І Фелікс почав муштрувати свого мисливця. Так минула якась хвилина, а тоді він сказав:
— Та й дурний же цей стрілець, усе смалить у ціль, а тато казав, що для справжнього мисливця це не діло. Він має стріляти в оленів, сарн, зайців і влучати в них, хоч би як вони бігли. Годі йому стріляти лише в ціль! — І Фелікс розламав ціль, виставлену перед мисливцем. — А тепер стріляй у ліс.
Та хоч скільки він смикав за ниточку, руки в маленького мисливця висіли, як перебиті. Більше той не прикладав рушниці до плеча й не стріляв.
— Ха-ха-ха, — засміявся Фелікс, — у ціль, у кімнаті, ти вмієш стріляти, а в лісі, де місце справжньому мисливцеві, в тебе нічого не виходить. Мабуть, також боїшся собак і, коли якийсь надбіжить, чкурнеш зі своєю рушницею, як наш брат у шароварах і з шаблею! Кому ти, дурню, потрібний такий! — І Фелікс закинув мисливця слідом за музикою далеко в кущі. — А тепер трохи побігаймо, — запропонував він Кристліб.
— Добре, Феліксе, — погодилась сестра, — і хай із нами біжить моя лялька, ото буде цікаво!
Вони взяли за руки ляльку, кожне зі свого боку, та й побігли поміж кущами на пагорб, а далі знов униз, аж до ставу зарослого по берегах очеретом. Той став також належав панові Тадеусові фон Бракелю, і він на ньому часом стріляв качок. Тут діти зупинилися, і Фелікс сказав: [99]
— Ану гляньмо добре, в мене ж є рушниця, хтозна, чи не вполюю я в очереті качку, як тато.
Але тієї миті Кристліб скрикнула:
— Ой лишенько, що сталося з моєю пречудовою лялькою!
І справді, на ляльку було шкода глянути. Ні Кристліб, ні Фелікс біжачи не зважали на неї, і її вбрання геть подерлося об гілля. Навіть ноги поламалися. Від милого воскового личка також мало що залишилося, воно було подряпане й бридке.
— Ой, лялечко моя, лялечко, ти ж була така гарна! — забідкалася Кристліб.
— От бачиш, який непотріб нам привезли ті наші родичі. Ця твоя лялька — дурне одоробало, не вміє навіть бігати, зразу обдерлася й подряпалась, — сказав Фелікс. — Ану, дай її сюди.
Кристліб сумно дала братові покалічену ляльку і зразу ж зойкнула:
— Ой-ой-ой!
Бо Фелікс, не довго думаючи, пошпурив її в ставок.
— Не жалкуй за нею, — сказав він сестрі, — вона того не варта, ось я застрілю качку й дам тобі найкращі пір'їни, які тільки знайдуться на крилах.
Тієї миті в очереті щось зашурхотіло, і Фелікс квапливо приклав до плеча дерев'яну рушницю, та зразу ж опустив її і задумливо озирнувся довкола.
— Я й сам, нівроку, дурний, — тихо мовив він. — Щоб стріляти, потрібні порох і свинець, а де вони в мене? Та й хіба б я міг насипати пороху у свою дерев'яну рушницю? І взагалі, нащо мені ця дерев'яна цяцька? І цей ніж? Теж дерев'яний! Він ані ріже, ані коле. І шабля нашого брата в перших напевне була дерев'яна, [100] тому він і не міг витягти її з піхов, коли злякався Султана. Я вже помітив, що наш вельможний брат у шароварах тільки хотів повеличатися, буцімто його іграшки такі гарні, а насправді вони ні на що не придатні.
І Фелікс викинув рушницю, ножа, а тоді й патронташ у ставок. А все-таки Кристліб жалкувала за лялькою, та й Феліксові, хоч як він бадьорився, було трохи прикро.
Вони тихенько пішли додому. І мати, побачивши їх, спитала:
— Діти, а де ж ваші іграшки?
Фелікс щиро розповів, як його обдурили з мисливцем, музикою, рушницею, ножем і патронташем, а Кристліб — з лялькою.
— Ох, які ж ви, діти, дурні, вам таких гарних, тендітних іграшок хоч і в руки не давай, не вмієте ви їх глядіти, — трохи сердито мовила пані фон Бракель.
Зате пан фон Бракель був вочевидь задоволений тим, що почув від Фелікса. Він сказав:
— Не лай дітей, я навіть радий, що вони спекалися тих чужих їм цяцьок. Вони лише бентежили їх і збивали з пантелику.
Ні мати, ні діти до пуття не зрозуміли, що означали ці батькові слова.
ЧУЖА ДИТИНА
Фелікс і Кристліб із самого ранку побігли до лісу. Мати наказала їм довго там не баритись, а вертатися додому й більше сидіти над письмом і читанням, щоб вони знов не осоромилися перед графом, як він другого разу приїде до них. [101]
— Ми лише годину побігаємо, пострибаємо, та й назад, — пообіцяв Фелікс.
Діти зразу ж почали гратися в собаку й зайчика, але й ця гра, і всі інші, які вони заводили, дуже швидко набридали їм. Вони самі не знали, чому так виходило, що саме сьогодні з ними раз по раз траплялася якась халепа. То вітер зірвав із Фелікса кашкета й заніс у кущі, то він, біжачи, перечепився й упав долілиць, то Кристліб чіплялася сукнею об терновий кущ або натикалася ногою на гострий камінь так, що аж зойкала. Скоро вони кинули свої ігри й похмуро попленталися лісом.
— Доведеться вертатись додому й сидіти в кімнаті, — сказав Фелікс, але не пішов далі, а сів на траву в затінку великого, гарного дерева.
Кристліб зробила те саме. Вони сиділи, зажурені й невдоволені, і мовчки дивилися перед собою.
— Ох, — тихо зітхнула нарешті Кристліб, — якби нам знов хтось дав такі гарні іграшки, як у нас були!
— Однаково з них би не було пуття, — буркнув Фелікс, — ми б їх знов поламали й попсували. Послухай, Кристліб, мабуть, мама правду казала. Іграшки були добрі, тільки ми не вміли їх глядіти, а все тому, що ми невчені.
— Твоя правда, Феліксе, — погодилася Кристліб, — якби ми знали всього стільки напам'ять, як ті наші вичепурені брат і сестра, то ти б не викинув у ставок своїх мисливця та музику і мою гарненьку ляльку! Ох, які ми невчені, які нерозумні!
І вона гірко заплакала.
Фелікс приєднався до неї. Вони сиділи й голосили, аж луна йшла лісом.
— Бідні ми, бідні, які ми невчені! [102]
Та раптом вони перестали плакати і вражено спитали одне одного:
— Бачиш, Кристліб?
— Чуєш, Феліксе?
З найглибшого затінку темних кущів навпроти них полилося якесь дивне сяйво, ніби срібне місячне проміння, й відбилося на листі, що затріпотіло з радощів, а до шелесту лісу долучилися чарівні звуки, наче вітер торкнувся струн арфи і збудив акорди, які дрімали в них. Дітей опанував дивний настрій, їхнє горе де й ділося, але на очі їм наверталися сльози від якогось солодкого, незнаного досі смутку. А в кущах ставало все ясніше, чарівні звуки бриніли гучніше, і серця в дітей калатали дужче. Вони не зводили очей з дивного сяйва і — ох! — раптом помітили, що то яскраво освітлена сонцем дитина з надзвичайно милим личком усміхалася й кивала головою їм із кущів.
— Хто ти? Ходи до нас, ходи! — загукали, охоплені невимовною тугою, Кристліб та Фелікс і зірвалися на ноги, простягаючи руки до чарівної дитини.
— Іду... іду! — озвалася з кущів дитина приємним голосом і легко, наче підхоплена шелестким вітром, майнула до них.
ЯК ЧУЖА ДИТИНА ГРАЛАСЯ З КРИСТЛІБ І ФЕЛІКСОМ
Шені було чутно, як ви плакали й нарікали, і стало шкода вас, — сказала чужа дитина. — Що з вами? — Ох, ми й самі добре не знаємо, — відповів Фелікс, — але мені здається, наче нам не вистачало тебе. [103]
— Це правда, — озвалася Кристліб, — бо тепер ти є, і нам знов весело! Чого тебе так довго не було?
І справді, дітям здавалося, наче вони давно вже знали ту чужу дитину і гралися з нею, а тепер їм було так прикро лише тому, що вона десь ділася.
— Правда, іграшок у нас тепер немає, — повів далі Фелікс, — бо я, бовдур, найкращі з них, ті, що мені вчора подарував мій брат у перших, по-дурному поламав і викинув, а гратися однаково хочеться.
— Ой, Феліксе, нащо ти кажеш таке, — мовила чужа дитина й засміялася. — 3 того ломаччя, що ти викинув, справді було мало пуття, а навколо вас із Кристліб повно найкращих іграшок, треба лише вміти побачити їх.
— Де? Де? — загукали Кристліб і Фелікс.
— Озирніться навколо, — мовила чужа дитина.
І Кристліб із Феліксом побачили, що з густої трави, з пухнастого моху визирають, наче блискучі очка, всілякі квітки, одна краща за одну, між ними мерехтять різноколірні камінці й прозорі, мов кришталь, мушлі, а золоті жучки витанцьовують на них і тихо мугичуть своїх пісеньок.
— Зараз ми побудуємо палац, поможіть мені наносити каміння! — сказала чужа дитина, тоді нахилилася й почала збирати барвисті камінці.
Кристліб і Фелікс кинулись допомагати їй. Чужа дитина так добре вміла припасовувати один до одного камінці, що скоро там знялися високі колони, які блищали на сонці, наче полірований метал, а над ними заокруглювався легкий золотий дах. Потім чужа дитина поцілувала квітки, що визирали з землі, і вони, ніжно [104] перешіптуючись, погналися вгору, сплелися в палкій любові докупи й утворили пахучі арки. Діти аж засміялися з радощів, вистрибуючи навколо них. Чужа дитина плеснула в долоні, і золотий дах палацу — то золоті жучки утворили його своїми золотими спинками, — загудів і розпався, колони обернулися в срібний струмок, що зажебонів поміж травою, а на берегах його розташувалися барвисті квітки. Вони то зацікавлено позирали на хвилі струмка, то похитували голівками й прислухалися, що діти кажуть одне одному. Тоді чужа дитина нарвала травинок та стебелець квіток і розсипала їх перед Феліксом та Кристліб. І з тих травинок миттю зробилися чудесні ляльки, найкращі в світі, а із стебелець — прегарні малесенькі мисливці. Ляльки затанцювали навколо Кристліб, узяли її в кільце й залебеділи тоненькими голосками:
— Грайся нами, грайся нами, люба Кристліб! А мисливці заворушилися, забряжчали рушницями, засурмили в ріжки й загукали:
— Збирайтеся! Збирайтеся! На полювання, на полювання!
Раптом із кущів вискочили зайці, а за ними собаки, і мисливці як почали стріляти! Ото була розвага! Все змішалося докупи, і Кристліб з Феліксом загукали:
— Де ляльки? Де мисливці?
— О, вони завжди будуть до ваших послуг, — сказала чужа дитина, — миттю з'являться, тільки-но захочете. А тепер, може, ще побігаємо?
— Добре, добре! — радо погодилися Фелікс і Кристліб.
Тоді чужа дитина взяла їх за руки й вигукнула:
— Раз, два — гайда! [105]
І вони побігли лісом. Але "побігли" — не те слово! То був не біг, ні! Вони легенько линули по лісі, і навколо них, радісно виспівуючи, пурхали барвисті пташки.