Погляньте сюди, я вам зараз уклонюся разів п'ять поспіль.
А що пан Пляшкер не виказав через це такого захвату, як через ту жінку, Суботик цілий вечір був сердитий.
Зате в п'ятницю пан Пляшкер додому не прийшов, а, краще сказати, приволікся — поволеньки, наче равлик. Мовчки поминув пані Моркван, доплентався до своєї кімнати, а увійшовши, одразу впав у крісло й мовив:
— Сьогодні я її не бачив. Дарма що півдня їздив ліфтом угору та вниз. Пан Обердубер, мій начальник, розлютився й сказав, що відрахує з моєї платні гроші за прогаяний час. Не могла ж вона звільнитись і перейти на роботу кудись інде.
Суботик розтяг рота до вух, усміхаючись, і сказав:
— Може, вона виїхала в Дортмунд або до Австралії...
— Не жартуй, будь ласка, — попросив пан Пляшкер. — Я геть занепав духом.
— За... упав? — мовив Суботик. — Тоді, мабуть, доведеться мені підводити ваш дух. — І миттю почав віршувати:
Духу, підносься! Ви-ще но-са! Годі жалю — я радість люблю! Геть, туго, враз! Усе в нас гаразд!
Решту дня й цілий вечір він виробляв усякі кумедні витівки, розповідав веселі жарти й так голосно виспівував, що пані Моркван кілька разів стукала в двері кімнати пана Пляшкера й закликала втихомиритися.
Насамкінець вона просунула голову до його кімнати й гукнула:
— Пане Фляшк... е-е-е... Пляшкере! Урешті-решт хочу вам сказати: ця дитина, чи Суботик, чи як там воно у вас зветься, зчиняє такий гармидер,
що витримати неможливо! Якби пан Вівторакус не був вашим приятелем та ще й таким симпатичним чоловіком, я давно вже вирядила б вас геть. Тож наполегливо прошу дати спокій!
— Яка краса, що ми маємо такого симпатичного приятеля ще й чудового чоловіка! — сказав Суботик.
— Дарма що про мене йому байдужісінько, — мовив пан Пляшкер. — Він-бо як приходить, однаково сидить із вами в кухні, їсть пироги з яблуками і п є каву з вершками.
— І кладе собі в чашку щоразу чотири грудочки цукру, — доповів Суботик.
— Нехай пан Вівторакус кладе собі стільки цукру, скільки йому схочеться, — відрубала пані Моркван. — Я не веду і не вестиму обліку!
— Ні? А щодо мене ви раніше завжди вели облік! — зауважив пан Пляшкер. — Колись ви й звірят у помешканні терпіти не могли. А тепер пан Вівторакус щоразу приносить із собою в гості свого улюбленого хомячка й навіть папугу.
— А вона його так натоптує сиром і фаршем, що він уже як надувна куля, — підпрягся Суботик.
— Пан Вівторакус? — запитав пан Пляшкер.
— Ні, папуга. Вона ж підлещується до пана Вівторакуса. Гадає, що він буде дуже радий, коли його папуга через неї лусне!
— Безсоромний шибеник! — лайнулася пані Моркван і хряснула дверима.
Дверечка зачинились, аж виляски схопились, —
проспівав Суботик. —
Зачинені дверечка — де й ділась суперечка! В кімнаті любий спокій...
Пан Пляшкер урвав його пісеньку.
— Не дратував би ти раз у раз пані Моркван, — сказав він.
— Чому? Вона ж сама дратується.
— Вона дратує тебе? — здивувався пан Пляшкер.
— Ні, себе. Це несправедливо, тату. Вона дратується, а мені не можна!
— Тобі не можна дратуватися? Тобто дратувати себе самого?
— Щось важкенько це збагнути, — сказав пан Пляшкер.
— Важкенько чи ні, а це правда! — затявся Суботик.
— Ні, її!
зо
— Нехай так. Але те, що ти їй заявив, аж ніяк не правда: нібито вона підлещується до пана Вівторакуса. Вона ж йому так само симпатична, як і він їй.
— Оця опецькувата пані Морква?! — не повірив Суботик.
— Атож, вочевидь, — потвердив пан Пляшкер. — Так воно є. Одному до вподоби гладкі жінки, іншому — худорляві. Хтось цінує таких дам, як пані Моркван, а хтось інший...
— ...таких, як та, що в ліфті! — докінчив Суботик.
Краще б він цього не казав! Пан Пляшкер умить почав зітхати, підпер голову рукою і мовчки втупився в стіну.
Хоч як намагався його розвеселити Суботик — і новеньку пісеньку таткові склав, і перебіг усю кімнату на руках, і скорчив тисячу прекумедних гримас, і на всі боки крутив хоботцем — пан Пляшкер аж до ночі так жодного разу й не всміхнувся.
Не поліпшав його настрій і впродовж наступних тижнів.
Урешті-решт Суботик не витримав.
— Так далі не можна, татку. Цілий день вас немає вдома, і я мушу нудитися тут сам-самісінький. А коли нарешті діждуся вас, ви сядете, мов яка жалібниця, втупитеся у стіну, як той... як той...
— Як той бик? — спробував допомогти Субо-тикові пан Пляшкер і через силу всміхнувся.
Суботикові витівки його іноді таки трохи розворушували. Малий одразу всміхнувся й собі і сказав:
В стіну ви втупились, мов бик! До цього зовсім я не звик. А що побачиш у стіні? І чудно, й нудно вже мені!
— Правда твоя, зі мною тобі не мед, — сказав пан Пляшкер. — Коли ти ще мав на обличчі сині цяточки, не нудьгував цілий день сам-один удома. Я ж міг коли завгодно забажати собі вихідний! А тепер — прощавай така розкіш, минулося здійснення моїх бажань! — Він зітхнув. — Минулося без вороття!
— То це ви тому стали таким занудою, що не хочете ходити до контори?
— А що, хіба з мене вже став зануда? — злякався пан Пляшкер.
— Ого, ще й який! Понурий, похнюплений зануда з кислою міною! — відповів Суботик, вслухаю-чись у власні слова. І вмить радісно вигукнув: — О, це схоже на якийсь кухонний рецепт, правда? Послухайте: сьогодні в меню — фірмові похнюплені занудики під кисло-солодким соусом!
Пан Пляшкер видушив із себе усмішку.
— Мушу визнати, останнім часом я таки буваю трохи пригнічений.
— І я вже знаю чому. Певне, через ту пані з ліфта.
— Так, — признався пан Пляшкер. — Якби ж мені наважитись! Обізватися до неї якимсь словом... Познайомитися з нею... Може, навіть разом з нею прогулятися. Я був би страшенно щасливий!
— Ммм, — муркнув Суботик. Здається, він зважував, що краще: мати завжди пригніченого татка, який зате належить лише своєму Суботикові, чи страшенно щасливого, якого, проте, доведеться ділити з незнайомкою із ліфта?
— Ну гаразд. Підіть собі з нею якийсь раз на прогулянку, якщо вам цього так хочеться, — великодушно дозволив він. — Не будете ж ви так одразу швендяти з нею цілими годинами! Обійдіть хутенько довкола контори — й доволі, еге ж?
— У тому-то й штука, — відповів пан Пляшкер. — Ти ж знаєш, який я на вдачу. На лихо собі, я надто несміливий, нізащо не наважусь її запросити. От якби в тебе залишилося бодай кілька синіх цяточок, хоч дві чи три...
— То що б ви тоді забажали?
— Я ще не знаю напевне. Може, насмілитися заговорити з нею, спитати, як вона зветься?.. А може, щоб вона була до мене прихильна... Можливо, навіть забажав би... — Пан Пляшкер геть почервонів: — ...навіть забажав би, щоб вона по-справжньому закохалася в мене, щоб ми побралися й жили разом.
— Жили разом?! — вигукнув Суботик. — Цього ще бракувало! Я вам дозволив один раз піти з нею на прогулянку, я не дозволяв вам з нею побратися, а про те, щоб вона переїхала до вас, не було й мови! У мене просто шлунок стискається, як ви отаке кажете!
Пан Пляшкер майже не чув Суботикових слів. Йому раптом набігла одна думка. Він зняв Суботика зі столу, посадив коло себе на кріслі, обійняв за плечі й запитав:
— Скажи-но мені, як воно у вас, Суботиків, ведеться. Тоді, як ти був у мене перший тиждень, то в п'ятницю увечері ти ж пішов...
— Умгу, — муркнув Суботик і кивнув головою.
— А тоді знов повернувся...
— Умгу. Бо в неділю яскраво світило сонце, понеділок настав одразу по неділі, у вівторок до вас навідався пан Вівторакус, середа припала на середину тижня, у четвер чотири рази прогуркотів грім...
— Так-так, я знаю, — трохи нетерпляче перебив пан Пляшкер. Для нього було важливіше дещо інше: — А коли ти повернувся, то знову мав на обличчі сині цяточки!
— Умгу, мав. Повно.
Пан Пляшкер нерішуче повів далі:
— Припустімо, ти наступної п'ятниці знову підеш. Якщо я подбаю, щоб знову випав такий тиждень, коли в неділю яскраво світитиме сонце, понеділок настане по неділі, у вівторок прийде пан Вівторакус і так далі, — то ти ж повернешся в суботу?
— Ммм... ммм...
— З новими цятками, так?
— З новими цятками.
— Тоді, будь ласка, зробімо так, — попросив пан Пляшкер.
— Зробімо — як?
— Що ти наступної п'ятниці підеш. Тільки не подумай нічого такого... Я не хочу тебе позбутися, ні-ні. Мені тебе навіть дуже бракуватиме. Мені лише треба кілька цяточок для здійснення бажань. Усього кілька. Чи хоча б одну-однісіньку.
— На жаль, не вийде.
— Не вийде? Чому?
— Бо перше ніж повернутися з цятками, треба від вас піти. А піти я не можу.
— Не можеш? Чому?
— Бо ви ж забажали, щоб Суботик залишався з вами завжди. Тож тепер я мушу завжди лишатися тут, не можу звідси зникнути навіть на тиждень. Так велить висловлене бажання.
— Це правда! — сказав пан Пляшкер. — Виходить, я й тут забажав не зовсім до ладу. Як і майже завжди, коли ти мав цятки. Але тепер і ти нічого з цим не вдієш. Чи не порадитися мені з моїм приятелем Вівторакусом?
— З вашим приятелем Вівторакусом? І як же ви збираєтеся радитись?
— Побалакаю з давнім приятелем, як то кажуть, у четверо очей.
— Очей? Ви, мабуть, хотіли сказати — у четверо вух? Адже слухають вуха, а не очі. А хіба у Вівторакуса четверо вух?
— Ні, вух у нього двоє, ти сам добре знаєш. А погомоніти я з ним хочу як чоловік із чоловіком, сам на сам.
— Без мене? — запитав Суботик.
— Мм... умгу, — муркнув пан Пляшкер.
Його так захопив власний намір порадитися з паном Вівторакусом, що він аж сам почав віршувати за прикладом Суботика:
Радий я заздалегідь: можна з другом погомоніть!
— Кострубатенько! — оцінив Суботик. — Чи не краще так:
Зрадів-звеселився мій татко умить, бо він з Вівторакусом погомонить! Суботик, аби не придбать ворогів, не лізе в балакання двох пирогів!
— Двох пирогів? — здивувався пан Пляшкер.
— Так воно заримувалося, — сказав Суботик. — Уявіть собі на хвилинку, що ви — великий солодкий колобок із корицею.
— Солодкий колобок із корицею або пиріг? Ти ж тоді, чого доброго, з'їв би мене!
— Ні, татку, оце вже що ні, то ні! — Суботик стиха захихотів.
— І чого ж це ти хихочеш? Що тут такого смішного? — запитав пан Пляшкер.
— Я раптом уявив, як ви увечері прикотилися додому й почали зітхати: "Ах, я так закохався в одну перепічку. Якщо я з нею не познайомлюся негайно, то засохну з туги!"
— Тобі з усього смішки! — сказав пан Пляшкер напівсердито-напівсміючись. — І затям собі: вона не перепічка, а принаймні медяничок із шоколадним кремом!
Четвертий розділ Чаклунське закляття
Минулого тижня пан Вівторакус приходив у гості, вважай, через день.