Одним цим незграбним рухом вона порушила збройний нейтралітет, що існував між нею і псом. Юшка кинулася до комори, а зрозуміло, що жоден собака не всидить на місці, бачачи, як утікає його ворог.
Вони промчалися футів за тридцять від розпластаного зайця. Як тільки вони щезли, заєць обернувся і, не сказавши навіть: "Спасибі, кицю", вискочив з двору й помчав уторованою дорогою.
Господиня дому одігнала собаку від кішки, і він уже знову лежав на дошках, коли підійшов чоловік, що висліджував зайця. В руках у нього була не рушниця, а дебела палиця, яку колись називали "собачими ліками", отож пес не посмів його зайняти.
Звичайно, слід був утрачений. Хитрість зайця — зумисна чи ні — вдалася, і він позбувся свого надокучливого переслідувача.
Наступного дня незнайомий знову пішов шукати зайця, але знайшов тільки його слід. Він розпізнав цей слід по рисці, яку залишав його хвіст на снігу, по довгих стрибках і нечастих розвідувальних стрибках угору, але тепер поряд з ним тягнувся слід меншого зайця. Тут вони зустрілися, там ганялися одне за одним — мабуть, граючись, бо слідів боротьби не було видно; тут вони паслися чи спочивали поряд на осонні, тут бігли поряд, а тут знову пустували в снігу, все такі ж нерозлучні. Висновок був один: настала пора парування. І Бойовий Коник знайшов собі подругу.
IV
Наступне літо було для зайців надзвичайно щасливе. Безглуздий закон установив винагороду за кожного вбитого яструба і сича, внаслідок чого цих пернатих вартових прерій винищили майже повністю. Зайців, навпаки, розвелося так багато, що вони загрожували спустошити весь край.
Зрештою, фермери, які найбільше терпіли від цього закону, котрого вони самі домоглися, замислили велику облаву на зайців. Всіх місцевих жителів було запрошено прийти одного ранку на головну дорогу провінції, щоб оточити всю округу, простуючи проти вітру, і загнати зайців у велику загороду з дротяної сітки. Собак із собою не брали, бо вони могли вийти з послуху, рушниць— також: вони були небезпечні в натовпі; але кожний чоловік і хлопець прийшов з двома довгими киями і торбою каміння. Жінки їхали позаду верхи чи на бідках. У багатьох були тріскачки, мисливські роги і зв'язки бляшанок. На деяких бідках висіли старі бідони чи жмути дранки, які, б'ючись об спиці коліс, бряжчали й торохтіли. А що зайці мають дуже тонкий слух, то шум, що приголомшував навіть людину, повинен був зовсім збити їх з пантелику.
Погода була чудова, і о восьмій ранку пролунала команда рушати. Лінія гонів спочатку розтягнулася на п'ять миль, чоловіки простували за тридцять-сорок ярдів один від одного. Бідкам і вершникам доводилось триматися майже виключно доріг, але нагоничі, використовуючи свою перевагу, ішли навпростець. Вони були розташовані по трьох сторонах квадрата. Кожний намагався шуміти якомога гучніше і ширяв палицею в усі кущі. Почали вибігати зайці. Кілька кинулося до нагоничів, намагаючись пробитися крізь лінію гонів, та більшість із них тут же загинули. Спочатку їх було небагато, але через три милі все поле вкрилося зайцями, які врізнобіч утікали від людей. За три години, коли облава пройшла п'ять миль, пролунав наказ зімкнути обидва крила. Відстань між нагоничами зменшилася до десяти футів, і коли крила облави нарешті з'єдналися, зайці опинилися в повному оточенні. Тепер нагоничі додали ходи, десятками вбиваючи зайців, що підбігали близько. Землю всіяли тільця тварин, але зграя наче зростала, і перед тим, як жертви були загнані в загороду, два акри[2] поля поміж нагоничами були вкриті звихреним тлумищем зайців, які стрибали, бігали, борсались. Вони ганяли по колу, шукаючи порятунку, та невблаганний натовп згущувався, а кільце ставало все вужче, і нарешті вся зграя була втиснена в загороду, де одні тупо припали посередині до землі, другі гасали понад сіткою, треті намагалися забитися в кутки чи один під одного.
А Бойовий Коник — де був він під час гонів? Облава змела його разом з іншими, і він один із перших потрапив до загороди. Так здійснено заздалегідь задуманий план відбору. Невеличка загорода мала стати смертельною пасткою для всіх зайців, окрім найкмітливіших і найсильніших. Багато виявилося зовсім нікчемних; той, хто вважає, ніби всі дикі тварини цілком досконалі, дуже здивувався б, побачивши, скільки з чотирьох-п'яти тисяч зайців, що попали в загороду, було кульгавих, покалічених і кволих.
То була римська перемога — на слабких чекало катування. Найкращі ж зайці призначалися для арени. Арени? Так, за арену правив іподром.
У загороді, завчасно приготованій для зайців, попід стінами стояло багато маленьких скриньок, щонайменше п'ятсот; кожна з них була розрахована на одного зайця.
Найспритніші зайці потрапили в загороду перші. Одні були спритні й дурнуваті: опинившись усередині, вони почали несамовито гасати. Другі були спритні й розумні: вони швидко знайшли схованку, скориставшись скриньками. Тепер усі сажки були заповнені. Так були відібрані п'ятсот найспритніших і найрозумніших — способом, може, й не досить досконалим, але найпростішим і найзручнішим. Ці п'ятсот призначалися для навчання хортів. Решту — чотири з лишком тисячі — було безжалісно знищено.
П'ятсот маленьких скриньок з п'ятьмастами яснооких зайців того ж дня повантажили в поїзд, і серед них був Бойовий Коник.
V
Зайці легко переживають труднощі, і не слід думати, що в'язні зазнали великого страху, після того як затих шум різанини; а коли їх привезли на іподром поблизу великого міста і обережно вийняли одного за одним,— адже римські гвардійці теж піклувалися про своїх бранців,— вони опинились у великому загоні, з достатком хорошої їжі, у повній безпеці від ворогів. Отож їм не було чого скаржитися на свою долю.
Наступного ж ранку їх почали тренувати. Перед ними відчинився ряд дверцят, що виходили на широке поле. Коли зайці вибігли, юрба хлопчаків почала з галасом ганяти їх, поки вони знову опинилися в просторому загоні, що звався Пристанню. Через кілька днів таких вправ зайці збагнули, що коли їх переслідують, порятунку треба шукати за дверцятами Пристані.
Тепер почався другий урок. Всю зграю вигнали через бокові двері на довгу доріжку, що огинала іподром і вела до стартового загону на протилежному кінці. Дверцята цього загону відчинились, зайці кинулись бігти через поле, а за ними погналися хлопчаки з собаками. Дехто з молодих зайців робив розвідувальний стрибок, а попереду всіх, низько припавши до землі, мчав чудовий чорно-білий заєць; струнконогий, ясноокий, він привернув до. себе увагу ще в загоні, але тепер, на полі, він повів за собою всю зграю, легко випередивши її настільки, наскільки інші зайці випередили собак.
— Гляньте на нього! Ну хіба не Бойовий Коник?— вигукнув конюх-ірландець, і це прізвисько так до нього й пристало. Пробігши півполя, зайці згадали про Пристань і нараз повернули до неї, линучи, як снігова заметіль, над кучугурами.
У цьому й полягав другий урок — бігти прямо до Пристані, лиш випустять їх із загону. За тиждень усі вивчили його і були готові до урочистого відкриття змагань на іподромі Бойового Коника тепер добре знали і конюхи, й глядачі; він вирізнявся навіть забарвленням, а довговуха зграя, що бігла за ним, визнавала його своїм ватажком. Глядачі закладалися не тільки на собак, але і на нього.
— Цікаво, чи випустить цього року старий Дігнем свою Мінкі?
— Хтозна, а якщо випустить, то б'юся об заклад, що Бойовий Коник випередить і Мінкі, і її напарника.
— Я ставлю три проти одного, що моя старенька Джен схопить Бойового Коника, перш ніж він добіжить до Великої трибуни,— заявив один собачник.
— В такому разі я приймаю парі,— сказав ірландець Мікі.— Більше того — ставлю місячну платню, що жоден з місцевих собак не примусить Бойового Коника звернути з прямої дороги.
Так вони сперечалися і билися об заклад, але з кожним днем все більше й більше людей вірило у Бойового Коника, чудового бігуна, в те, що він здатен осоромити в перегонах найкращих хортів.
VI
Змагання почалися погожим ранком. Велику трибуну заповнила міська публіка. На полі з'явилися псарі, які водили хортів по одному чи попарно. Собаки були вкриті попонками, але всі бачили їхні м'язисті ноги, зміїні шиї, гарні голови з довгими щелепами й меткими жовтими очима,— витвори природи і людської хитромудрості, напрочуд довершені пристрої для бігу, створені з плоті і крові. Псарі берегли їх, як зіницю ока, доглядаючи, як малих дітей, пильно стежили, щоб вони не їли покидьків, а особливо, щоб не обнюхували незвичних предметів і не підходили до незнайомих. Під час перегонів на цих собак ставили великі гроші, й бувало, що підступно підсунута приманка, шматок уміло зготованого м'яса, навіть майстерно скомпонований запах виводили з ладу прудкого бігуна, перетворюючи його на безвольного ледаря і розоряючи власника.
Собак кожної категорії випускають парами, оскільки всяке змагання по суті е і двобоєм; тих, що перемогли в перших забігах, знов об'єднують попарно. При кожному забігу із стартованого загону випускають одного зайця; тут же на нього чекають два собаки-суперники, яких тримає стартовий. Тільки заєць побіжить, стартовий ставить собак поряд і відпускає обох разом. На полі верхи на коні чекає одягнений в червоне суддя. Він їде за учасниками гонів. Пам'ятаючи засвоєну науку, заєць біжить через поле повз Велику трибуну до Пристані. Собаки женуться слідом. Коли собака от-от має наздогнати зайця, той кидається вбік. Щоразу, як заєць зверне з прямої, собаці зараховують очки, а повним переможцем він вважається тоді, коли зловить і задушить тварину.
Іноді собака забиває зайця за якусь сотню ярдів від старту — тоді, значить, бігун слабкодухий; найчастіше це трапляється перед Великою трибуною, але у виняткових випадках заєць пробігає все поле і рятується в Пристані. Можливі чотири розв'язки: собаки ловлять зайця, він утікає в Пристань, собак, яким загрожує розрив серця від тривалого бігу в спекотну погоду, замінюють іншою парою, і, нарешті, для тих зайців, що петляють полем, знесилюючи собак, і не хочуть бігти до Пристані, припасено заряджену рушницю.
На цих змаганнях у Каскадо так само багато шахрайств, як і на кінських перегонах, тому тут також необхідно мати суддю і стартового, яким можна було б довіряти.
Напередодні змагань ірландця Мікі зустрів один чоловік з діамантовими перснями — зустрів начебто випадково.