І — яка радість! У дуплі великого дуба лежала монета з білого золота, яку він шукав. Він зрадів, узяв монету і сказав Зайцеві:
— За послугу, яку я тобі зробив, ти відплатив мені сторицею, а за добро заплатив добром.
— Зовсім ні, — відповів Заєць, — я поставився до тебе так, як ти поставився до мене.
І він швидко втік, а Хлопчик-Зірка пішов до міста. Біля міської брами сидів прокажений. Його обличчя покривав каптур із сірого полотна, і лише через прорізи світилися очі, як червоні вуглинки. Коли він побачив, що йде Хлопчик-Зірка, він вдарив по дерев'яній мисці й закалатав у дзвоник, гукаючи його:
— Дай мені монету, бо я помру з голоду. Мене вигнали з міста, і нікому мене не шкода.
— На жаль! — вигукнув Хлопчик-Зірка. — У мене є тільки одна монета в гаманці, і якщо я не принесу її моєму хазяїнові, він поб'є мене, бо я його раб.
Але прокажений благав і вмовляв його, доки Хлопчик-Зірка не зглянувся над ним і не дав йому монету з білого золота.
Коли він прийшов до будинку Чаклуна, той відчинив йому, запросив зайти і сказав:
— У тебе є монета з білого золота?
І Хлопчик-Зірка відповів:
— У мене її немає.
Тоді Чаклун напав на нього, побив його і поставив перед ним пусту тарілку і наказав:
— Їж!
Поставив пусту чашку і наказав:
— Пий!
І знову кинув його до темниці.
Наступного дня Чаклун прийшов до нього й сказав:
— Якщо ти сьогодні не принесеш мені монету з жовтого золота, я залишу тебе своїм рабом і відшмагаю триста разів.
Хлопчик-Зірка знову пішов до лісу і цілий день шукав монету з жовтого золота, але ніде не міг її знайти. На заході сонця сів і почав плакати. У той час, як він плакав, до нього прийшов маленький Заєць, якого він врятував із пастки.
Заєць сказав йому:
— Чого ти плачеш? І що шукаєш у лісі?
Хлопчик-Зірка відповів:
— Я шукаю сховану тут монету з жовтого золота, якщо я її не знайду, мій хазяїн поб'є мене й залишить своїм рабом.
— Іди за мною, — гукнув Заєць і побіг через ліс, аж доки вони не дістались озера. На дні того озера лежала монета із жовтого золота.
— Як мені тобі віддячити? — сказав Хлопчик-Зірка. — Це вже вдруге ти допоміг мені.
— Не потрібно, адже це ти перший мене пожалів, — сказав Заєць і швидко втік.
А Хлопчик-Зірка взяв монету із жовтого золота, поклав у свій гаманець і поспішив до міста. Але прокажений побачив, що він іде, й вибіг йому назустріч, став на коліна й вигукнув:
— Дай мені монету, бо я помру від голоду.
Хлопчик-Зірка сказав йому:
— У мене в гаманці лише одна монета з жовтого золота, якщо я не принесу її своєму хазяїнові, він поб'є мене й залишить своїм рабом.
Але прокажений продовжував благати його, тому Хлопчик-Зірка зглянувся над ним і віддав йому монету з жовтого золота.
Коли він прийшов до будинку Чаклуна, той знову відчинив йому й запитав:
— Чи є в тебе монета з жовтого золота?
Хлопчик-Зірка відповів йому:
— У мене її немає.
Тоді Чаклун знову побив його, закував ланцюгами й кинув до темниці. Наступного дня Чаклун прийшов до нього і сказав:
— Якщо сьогодні ти принесеш мені монету з червоного золота, я відпущу тебе, а якщо ні — то вб'ю.
Тоді Хлопчик-Зірка пішов до лісу і весь день шукав монету з червоного золота, але ніде не міг її знайти. Увечері він сів і заплакав, і в той час, як він плакав, до нього прийшов маленький Заєць. Заєць сказав йому:
— Монета з червоного золота, яку ти шукаєш, знаходиться в печері за деревом. Тому не плач більше, а радій.
— Як мені тобі віддячити? — вигукнув Хлопчик-Зірка. — Уже втретє ти мені допомагаєш.
— Ні, це ти перший мене пожалів, — сказав Заєць і швидко втік.
Хлопчик-Зірка зайшов до печери і в її найдальшому кутку він знайшов монету з червоного золота. Він поклав її у свій гаманець і поспішив до міста. Прокажений, побачивши його, став посеред дороги і гукнув до нього:
— Дай мені червону монету, бо я помру.
Хлопчик-Зірка зглянувся над ним знову і дав йому монету з червоного золота, сказавши:
— Тобі вона потрібна більше, аніж мені.
Але на серці в нього було тяжко, бо він знав, яка лиха доля чекала на нього.
Але от що! Коли він проходив через міську браму, варта шанобливо вклонилася йому, кажучи:
— Який красивий наш володар!
І натовп мешканців ішов за ним і гукав:
— Без сумніву, у світі немає вродливішого за нього!
Хлопчик-Зірка заплакав і сказав собі:
— Вони глузують з мене і з мого горя.
Зібралося багато людей. Нарешті він опинився на величезній площі, де був палац Короля.
Ворота палацу відкрилися, і священнослужителі й високопосадовці міста побігли йому назустріч, вони схиляли перед ним голови і казали:
— Ти наш повелитель, якого ми чекали, і син нашого Короля.
Хлопчик-Зірка відповів їм:
— Я — не син Короля, а дитина бідної жебрачки. І як казати, що я красивий, адже я знаю, що на мене страшно глянути?
Тоді той, чий обладунок був прикрашений золотими квітами й на чийому шоломі був крилатий лев, виставив уперед щит і гукнув:
— Як може мій володар казати, що він некрасивий?
Хлопчик-Зірка подивився туди, і що ж! Його обличчя було таким, як раніше, його краса повернулася до нього, він побачив у своїх очах щось, чого там раніше не було.
Священнослужителі й високопосадовці стали на коліна й сказали йому:
— Дуже давно було таке пророцтво, що в цей день прийде той, хто буде керувати нами. Тому хай наш володар візьме цю корону та скіпетр і буде над нами справедливим і милосердним Королем.
Але він сказав їм:
— Я не гідний цього, бо я зрікся матері, яка народила мене, і я не зупинюся, допоки не знайду її і не попрошу в неї пробачення. Тому дайте мені дорогу, бо я знову мандруватиму світом і не зможу затриматися тут, хоч ви й принесли мені корону й скіпетр.
І коли він говорив, він відвернувся від них до вулиці, що вела до міської брами. Серед натовпу, який обступили солдати, хлопчик побачив жебрачку, котра й була його матір'ю, а біля неї стояв прокажений, який сидів на дорозі.
Вигук радості зірвався з його губ. Він побіг і, ставши на коліна, поцілував рани на ногах своєї матері й окропив їх сльозами. Хлопчик схилив голову до землі і, ридаючи так, що могло розірватися серце, сказав їй:
— Мамо, я відрікся від тебе в годину моєї гордості. Прийми мене в годину моєї смиренності. Мамо, я дав тобі ненависть. Дай же мені любов. Мамо, я відштовхнув тебе. Прийми своє дитя зараз.
І він простягнув руки, схилився і обійняв босі ноги прокаженого, сказавши йому:
— Я тричі пожалів тебе, попроси мою матір заговорити до мене один раз. Але прокажений не відповів йому ані слова.
І хлопчик знову заридав і сказав:
— Мамо, мої страждання більші, ніж я можу витримати. Дай мені своє прощення, і я повернуся назад до лісу.
Жебрачка поклала руку на його голову і сказала:
— Устань.
І прокажений поклав руку на його голову і також сказав:
— Устань.
Хлопчик піднявся й подивився на них, і що ж! Вони були Королем і Королевою. Королева сказала йому:
— Це твій батько, якому ти допомагав.
Король сказав йому:
— Це твоя мати, чиї ноги ти обмив своїми слізьми.
Вони обняли й поцілували його, привели в палац, прибрали в чистий одяг, одягли корону на голову, а в руку дали скіпетр, і він став володарем усього міста над річкою.
Він керував справедливо й милосердно, злого Чаклуна вигнав, Дроворубові та його дружині послав багато подарунків, а їхніх дітей всіляко вшановував. Він не терпів, коли хтось грубо ставився до звірів чи птахів, навчав любові, доброті й милосердю, бідним давав хліб та одяг, і всюди тоді панували мир і достаток.
Але правив він недовго, бо надто великими були його страждання, і через три роки він помер. А той, хто прийшов після нього, правив жорстоко.
(Переклад Марини Зуєнко)
* Саван — поховальне вбрання з білої тканини.
* Драговина — грузьке, багнисте, болотисте місце.