Ця ідея, в найзагальніших рисах, полягала в тому, що здатністю відчувати наділені всі рослини. Але в його розладнаній свідомості це уявлення набуло справді зухвалого характеру і зазіхало в багатьох випадках навіть на царство неорганічної матерії. Мені бракуватиме слів, щоб передати повною мірою палку беззаперечність його переконання. Така віра в нього, однак, з'явилась (як я вже натякав раніше) від того сірого каміння, з якого було складено мури будинку його предків. Він був певен, що появі такої чутливості тут сприяло все: і сам спосіб укладання цього каміння, і рясна пліснява, що вкрила стіни, і мертві дерева, що стирчали повсюди, а найголовніше — довга-довга й непорушна тривкість розташування і його повторюваність у застиглих водах озера. Потвердження її — цієї чутливості — можна бачити, сказав він (і здригнувся, коли він це промовляв), у поступовому, але невпинному згущенні особливої атмосфери, створюваної тими водами і тими стінами. Наслідки легко розпізнати, додав він, у тому мовчазному, а проте неподоланному й зловісному діянні цієї чутливості: вона ж бо протягом століть творила долі родини Ашерів і зробила його самого таким, як я його бачу тепер,— таким, яким він став. Подібне переконання годі обговорювати, тож нічого пояснювати я й не буду.
(1) Уотсон, доктор Персіваль, Спалланцані, а особливо єпископ Ландафський (прим. автора).
Як і слід було чекати, книжки, що їх ми читали,— книжки, котрі впродовж довгих років чималою мірою формували внутрішній світ цієї хворої людини,— цілком відповідали його химерним поглядам. Ми глибоко студіювали разом такі праці, як "Вервер" і "Монастир" Грессе, "Бельфегор" Макіавеллі, "Небеса і пекло" Сведенборга, "Підземні мандри Ніколаса Клімма" Гольберга, порадники з хіромантії Роберта Флада, Жана д'Ендажіне й Делашамбра, "Подорож у блакитну далечінь" Тіка і "Сонячне місто" Кампанелли. Одним із улюблених томів було видання ін-октаво "Діректоріум Інквізіторум" домініканця Еймеріка Жіроннського; Ашер міг мріяти цілі години над сторінками Помпонія Мела про давньоафриканських сатирів та егіпанів. Найбільшою втіхою для нього був, однак, знайдений при доскіпливому читанні однієї страшенно рідкісної й вельми дивної готичної книги ін-кварто статут якоїсь забутої церкви: "Vigiliae Mortuorum Secundum Chorum Ecclesiae Maguntinae" (1).
(1) "Застороги смертним прихильникам Магунтинської церкви" (латин.).
Авжеж, я пригадав нестямний дух цього статуту, подумав, що він напевне впливав на мого вельми вразливого друга, коли якось увечері, зненацька повідомивши, що леді Медлін більше немає на цім світі, він звірився мені зі своїм наміром зберегти її тіло протягом двох тижнів у одному з численних підземель під головним муром замку. Його, одначе, спонукали до цього дивовижного чину такі серйозні житейські міркування, що я не відчував у собі права сперечатись. Аше-ра привели до такого рішення (він сам сказав мені) роздуми про незвичайний перебіг хвороби в його покійної сестри, про якісь настійливі та зухвалі домагання з боку медиків, що її лікували, а також про віддалене й відкрите для всіх вітрів розташування фамільних місць поховання. Зізнаюся щиро: коли я пригадав собі лиховісний вигляд чоловіка, якого зустрів на сходах у день свого прибуття до замку, то не схотів противитися цій осторозі, котру, зрештою, вважав нешкідливою й у всякому разі не протиприродною.
На прохання Ашера я сам допомагав йому влаштувати те тимчасове поховання. Ми вдвох віднесли тіло, раніше покладене вже у труну, до місця спочинку. Підвал, до якого її поставили (і який перед тим так довго не відчиняли, що навіть наші смолоскипи мало не загасли в тому затхлому повітрі, а ми насилу змогли там обдивитися), був тісний, вогкий і не мав жодного отвору, звідки проникало б світло; він був розташований на великій глибині безпосередньо під тією частиною будинку, де містилась моя спальня. За віддалених феодальних часів підвал, очевидно, використовували для якихось найгрубіших потреб мешканців головної вежі замку; а в пізнішу добу — як сховище пороху та інших легкозаймистих речовин, бо весь довгий склепінчастий прохід, яким ми діставалися до підвалу, і його підлогу було ретельно обшито міддю. Подібним чином було захищено й масивні залізні двері. Вони були такі важкі, що, коли їх відчиняли, завіси видавали різкий, моторошний скрегіт.
Опинившись у цьому осередді страху й поставивши нашу сумну ношу на поміст, ми відхилили ще не прибите віко труни й поглянули на обличчя небіжчиці. Мені відразу впала в вічі разюча подібність між братом і сестрою; а Ашер, вгадавши, певно, мою думку, пробурмотів кілька слів, з яких я зрозумів, що вони з покійницею — близнята і що між ними завжди існувала така спорідненість душ, яку хтось інший навряд чи й зрозуміє. Однак погляд наш недовго спочивав на обличчі вмерлої — ми не могли дивитись на неї без страху й трепету. Недуга, що в квітучому віці звела цю жінку в домовину, залишила, як буває звичайно в разі хвороби явно вираженого каталептичного характеру, щось трохи схоже на слабенький рум'янець, який вкрив щоки та груди, а ще застиглу підозріливу посмішку на вустах, яка так сильно страхає нас у мертвих. Ми опустили й міцно закріпили віко труни і, щільно причинивши двері, побрели знесилені до апартаментів у горішній частині будинку, котрі були нітрохи не веселіші за той похмурий підвал. І невдовзі, коли минуло кілька днів гнітючого суму, у хворій душі мого друга почали відбуватися помітні зміни. Вся його поведінка стала іншою. Він нехтував свої звичайні заняття, а то й зовсім про них забував. Безцільно тинявся з однієї зали до іншої — квапливою, нерівною ходою. Блідість його обличчя набула ще страшнішого, якщо тільки таке можливе, мертвотного відтінку — зате геть зник той блиск в очах. Більше не чулося владної моці в його голосі; мова стала страшливо уривчастою і тремтливою, немов його ненастанно переслідував жах. Справді, бували хвилини, коли мені здавалося, ніби його всякчас стривожений розум мучить якась гнітюча таємниця, але виказати її йому ніяк не стачає мужності. А часом він цілими годинами пильно вдивлявся у порожнечу і, вже самою поставою виказуючи глибоку увагу, неначе прислухався до якихось уявлюваних звуків,— і це я вже змушений був приписувати нез'ясовним примхам справжнього божевілля. Чи варто дивуватися, що його стан не просто жахав — він передавався й мені. Я відчував, ніби на мене наповзає — повільно, are владно та невпинно,— несамовитий тягар отих його химерних, але невідчепних кошмарів.
Особливо гостро зазнав я на собі силу таких переживань на сьомий чи восьмий день після покладення леді Медлін у склеп — пізно ввечері, коли я збирався вкладатись у ліжко. Минала година за годиною, а сон ніяк не приходив до мене. Зусиллям волі я намагався відігнати тривогу, що пойняла мене. Пробував переконати себе, ніби все чи майже все, що я відчував, навіяне бентежною дією похмурої обстановки в кімнаті — темної, подертої драпіровки, яку нещадно шарпали подихи бурі, що знялась надворі; вони поривчасто колихали драпіровку вздовж стін і моторошно шурхотіли над ліжком. Але всі мої намагання були марні. Нестримний дрож потроху охопив все тіло; і зрештою на душу мою напосів якийсь демон безпричинної паніки. Задихаючись і борсаючись, я намагався скинути з себе те привиддя: підвівся на подушках і, вирячивши очі в непроникну темряву, дослухався (не відаю чому: гадаю, що то мене надихнула якась інстинктивна рішучість) до тихих, неясних звуків, що невідомо звідки проривалась крізь завивання бурі через великі проміжки часу. Переможений могутнім нападом страху, незбагненного й нестерпного, я поквапом одягнувся (бо зрозумів, що цієї ночі мені вже не спати) і спробував вивести себе з цього нав'язливого, жалюгідного стану швидкою ходою туди й сюди по кімнаті.
Я тільки раз чи другий перебіг отак спальню, коли мою увагу привернули тихі кроки на сходах за стіною. Я відразу збагнув, що це Ашер. За хвилину він делікатно постукав у двері й увійшов, несучи в руці лампу. Його обличчя, як завжди, було бліде, мов у мерця,— але тепер в очах світилася божевільна веселість: уся його поведінка свідчила про стримувану істерію. Ашерів вигляд настрахав мене, однак я був готовий на все, аби тільки не відчувати більше жахливої самотини, тож привітав його, полегшено зітхнувши.
Ашер постояв хвилину в мовчанці, обводячи поглядом усе довкола, і раптом спитав:
— А ти цього не бачив?.. Ти ще не бачив? То зачекай! Зараз побачиш...— Сказавши так, він дбайливо затулив лампу, підскочив до одного з вікон і раптом розчахнув його у буремну ніч.
В кімнату ввірвався навальний, лютий порив вітру — він мало не звалив нас з ніг. То була справжня горобина ніч, бурхлива, жорстока, але прекрасна — просто неймовірна і своєю несамовитою жахливістю, і красою. Ураган, здається, зосередив всю міць саме в нашій околиці — недарма ж вихор весь час шалено змінював свій напрям, а незвичайна щільність хмар (вони нависали так низько, що чіпляли верхівки замкових веж) не заважала нам бачити, як вони, мов живі, мчали з усіх боків назустріч одна одній, стикалися й лишались тут, над нами. Повторюю: навіть їхня неймовірна щільність не заважала нам бачити цей дивовижний рух. Хоч перед нами ні разу не блиснув місяць чи зірка й не було жодного спалаху блискавиці, одначе нижня поверхня цієї велетенської маси сколошканої пари, так само як і всі земні предмети навколо нас, мерехтіла неприродним відсвітом од добре видимого білястого серпанку, що висів скрізь, огортаючи увесь замок.
— Ти не повинен... тобі не слід на це дивитися! — здригаючись, проказав я і, лагідно обійнявши Ашера, рішуче повів від вікна у глиб кімнати і там посадовив у крісло.— Тебе дуже збентежили ці справді моторошні видива, але ж це просто якісь електричні явища, вони не такі вже й незвичайні. А може, у всьому винні ті огидні випари чорного озера. Давай-но зачинимо вікно... Повітря дуже холодне, воно може тобі зашкодити. Ось тут у мене один з улюблених твоїх рицарських романів. Я почитаю вголос, а ти будеш слухати — отак ми й перебудемо разом цю жахливу ніч.
Я взяв з полиці старовинний роман — "Шалену печаль" сера Ланселота Залізного; те, що я його назвав улюбленою Ашеровою книжкою, було, скоріше, сумним жартом, бо, правду кажучи, у тому творі, багатослівному, незграбному, позбавленому хоч якогось натхнення, мало що могло б становити інтерес для мого друга, з його піднесеною, поетичною натурою.