Так, і сад продадуть за борги, хоч як це не дивно...
Любов Андріївна. Гляньте, покійна мама йде по саду... в білому платті! (Сміється з радості). Це вона. Гаєв. Де?
Варя. Бог з вами, мамонько!
Любов Андріївна. Нема нікого, мені привиділось. Праворуч, на повороті до альтанки, біле деревце схилилось, схоже на жінку...
Входить Трофимов, у зношеному студентському мундирі, в оку-і
лярах.
Любов Андріївна. Який дивний сад! Білі маси квітів, блакитне небо...
Трофимов. Любов Андріївна!
Вона озирнулась на нього.
Я тільки вклонюся вам і зараз же піду. (Палко цілує руку). Мені наказано було чекати до ранку, але мені урвався терпець...
Любов Андріївна дивиться здивовано.
Варя (крізь сльози). Це Петя Трофимов... Трофимов. Петя Трофимов, колишній учитель вашого Гриші... Невже я так змінився?
Любов Андріївна обнімає його і тихо плаче.
Гаєв (збентежено). Годі, годі, Любо. Варя (плаче). Казала ж, Петю, щоб почекали до завтра.
Любов Андріївна. Гриша мій... мій хлопчик... Гриша... син...
Варя. Що ж вдієш, мамонько. Божа воля.
Трофимов (лагідно, крізь сльози). Годі, годі...
Любов Андріївна (тихо плаче). Хлопчик загинув, потонув... Чому? Навіщо, мій друже? (Тихше). Там Аня спить, а я голосно говорю... шум знімаю... Що ж, Петю? Чого ви так змарніли? Чого постаріли?
Трофимов. Мене якась баба у вагоні назвала так: облізлий пан.
Любов Андріївна. Ви були тоді зовсім ще хлопчиком, милим студентом, а тепер волосся не густе, окуляри. Невже ви й досі студент? (Іде до дверей).
Трофимов. Мабуть, я буду довічним студентом.
Любов Андріївна (цілує брата, потім Варю). Ну, йдіть спати... Постарів і ти, Леоніде.
Пищик (іде за нею). Значить, тепер спати... Ох, моя подагра. Я у вас залишусь... Мені б, .Любов Андріївно, серце моє, завтра раненько... двісті сорок карбованців.
Гаєв. А цей своє править.
Пищик. Двісті сорок карбованців... проценти по закладній платити.
Любов Андріївна. Немає в мене грошей, голубчику.
Пищик. Верну, мила. Це ж дрібниця.
Любов Андріївна. Ну, гаразд, Леонід дасть... Ти дай, Леоніде.
Гаєв. Дам я йому, наставляй кишеню.
Л ю б о в Андріївна. Що ж робити, дай... Йому потрібно... Він поверне.
Любов Андріївна, Трофимов, Пищик і Фірс виходять, залишаються Гаев, Варя і Яша.
Гаєв. Сестра ще не відвикла розкидатися грішми. (До Яші). Відійди, чоловіче добрий, від тебе куркою тхне.
Яша (з усмішкою). А ви, Леоніде Андрійовичу, все такий самий, як були.
Гаєв. Кого? (До Варі). Що він сказав?
Варя (до Яші). Твоя мати прийшла з села, з учорашнього дня сидить у людській, хоче побачитись...
Яша. Бог з нею!
Варя. Ах ти ж безсовісний!
Яша. Дуже треба. Могла б і завтра прийти. (Виходить).
Варя. Мамонька така ж, як і була, аж ніяк не змінилась. Мала б волю, вона б усе роздала. Гаєв. Так...
Пауза.
Коли проти якої-небудь хвороби пропонується дуже багато засобів, то це означає, що хвороба невиліковна. Я думаю, сушу собі голову, у мене багато засобів, дуже багато, і, значить, насправді жодного. Добре б одержати від кого-небудь спадщину, добре б віддати нашу Аню за дуже багату людину, добре б поїхати в Ярославль і спробувати щастя у тітоньки-графині. Адже тітка дуже, дуже багата.
В а р я (плаче). Якби бог допоміг.
Г а є в. Не рюмсай. Тітка дуже багата, але вона не любить нас. Сестра, по-перше, одружилась із присяжним повіреним, не дворянином...
Аня з'являється на дверях.
Г а є в. Одружилась не з дворянином і поводилась не можна сказати, щоб надто цнотливо. Вона хороша, добра, славна, я її дуже люблю, але як там не вигадуй, щоб пом'якшити обставини, проте, треба сказати, вона порочна. Це відчувається в її найменшому порусі.
Варя (пошепки). Аня стоїть на дверях.
Г а є в. Кого?
Пауза.
Дивно, щось мені в праве око попало... став недобачати. І в четвер, коли я був в окружному суді...
Входить Аня.
Варя. Чому ж ти не спиш, Аню? Аня. Не спиться. Не можу.
Гає в. Крихітко моя. (Цілує Ані лице, руки). Дитино моя... (Крізь сльози). Ти мій ангел, а не племінниця, ти для мене все. Повір мені, повір...
А н я. Я тобі вірю, дядю. Тебе всі люблять, поважають... але, милий дядю, тобі треба мовчати, тільки мовчати. Що ти допіру говорив про мою маму, про свою сестру? Навіщо ти говорив це?
Гаєв. Так, так... (її рукою затуляв собі обличчя). Справді, це жахливо! Боже мій, боже, спаси мене! І сьогодні я виголосив промову перед шафою... так безглуздо! І тільки коли скінчив, зрозумів, як це безглуздо.
Варя. Справді, дядечку, вам треба мовчати. Мовчіть собі — й край.
Аня. Коли будеш мовчати, тобі ж самому буде спокійніше.
Гаєв. Мовчу. (Цілує руки Ані й Варі). Мовчу. Тільки ось про справу. В четвер я був в окружному суді, ну, зійшлась компанія, почались розмови про те, про се, п'яте, десяте, і здається, що можна буде улаштувати позику під векселі, щоб сплатити проценти в банк. Варя. Якби-то господь допоміг!
Гаев. У вівторок поїду, ще раз поговорю. (До Варі). Не рюмсай. (До Ані). Твоя мама поговорить з Лопахіним; він, звичайно, їй не відмовить... А ти, як відпочинеш, поїдеш в Ярославль до графині, твоєї бабусі. От так і будемо діяти з трьох кінців — і справа буде виграна. Проценти ми сплатимо, я переконаний... (Кладе в рот леденець). Честю моєю, чим хочеш клянусь, маєток не буде продано! (Збуджено). Щастям моїм клянусь! Ось тобі моя рука, назви тоді мене паскудною, безчесною людиною, коли я допущу до аукціону! Всім єством моїм клянусь!
Аня (спокійний настрій повернувся до неї, вона щаслива). Який ти хороший, дядю, який розумний! (Обіймав дядю). Я тепер спокійна! Я спокійна! Я щаслива!
Входить Ф і р с.
Фірс (з докором). Леоніде Андрійовичу, бога ви не боїтесь! Коли ж спати?
Гаєв. Зараз, зараз. Ти йди собі, Фірсе. Я вже, так тому й бути, сам роздягнусь. Ну, дітки, спатоньки... Подробиці завтра, а тепер ідіть спати. (Цілує Аню і Варю). Я людина вісімдесятих років... Не хвалять цей час, але все ж, можу сказати, за переконання мені перепадало немало в житті. Недарма ж мене й мужик любить. Мужика треба знати! Треба знати, з якої...
Аня. Ти знову, дядю!
Варя. Ви, дядечку, мовчіть.
Фірс (сердито). Леоніде Андрійовичу!
Гаєв. Іду, іду... Лягайте! Від двох бортів у середину! Кладу чистого... (Виходить, за ним дріботить Фірс).
А н я. Я тепер спокійна. В Ярославль їхати не хочеться, я не люблю бабусі, але все ж я спокійна. Спасибі дяді. (Сідав).
Варя. Треба спати. Піду. А тут без тебе було невдоволення. В старій людській, як тобі відомо, живуть тільки старі слуги: Юхимко, Палазя, Євстигній, ну, й Карпо. Стали вони пускати до себе на ночівлю якихось пройдисвітів — я змовчала. Та тільки, чую, розпустили чутку, ніби я наказала годувати їх самим тільки горохом. Через скупість, мовляв... І це все Євстигній... Гаразд, думаю. Коли так, думаю, то почекай же. Кличу я Євстигнія...
(Позіхав). Приходить.... Як же ти, кажу, Євстигнію... ду* рень ти такий... (Поглянувши на Аню). Анечкої
Пауза.
Заснула... (Бере Аню під руку). Ходімо в постільку... Ходім... (Веде її). Серденько моє заснуло! Ходім... (Ідуть).
Далеко за садом пастух граб на сопілці. Трофимов іде через сцену і, побачивши Варю і Аню, зупиняється.
Варя. Тсс... Вона спить... спить... Ходім, рідненька.
Аня (тихо, напівсонна)'. Я так стомилася... все дзвіночки... Дядя... любий, і мама, і дядя...
Варя. Ходім, рідненька, ходім... (Виходять в Анину кімнату).
Трофимов (зворушено). Сонечко моє! Весна моя!
Завіса.
ДІЯ ДРУГА
Поле. Стара, похилена, давно занехаяна капличка, біля неї криниця, великі камені, що колись були, мабуть, могильними плитами, і стара лавка. Видно дорогу до садиби Гаева. Осторонь, підносячись, мріють тополі: там починається вишневий сад. Вдалині ряд телеграфних стовпів, і на обрії ледь позначається велике місто, яке видно тільки в дуже гарну, ясну погоду. Незабаром зайде сонце. Шарлотта, Яша і Дуняша сидять на лавці; Є п і х о д о в стоїть біля них і грає на гітарі: всі сидять замислившись. Шарлотта в старому кашкеті; вона зняла з плечей рушницю і поправляє пряжку на ремені.
Шарлотта (в роздумі). У мене немає справжнього паспорта, я не знаю, скільки мені років, і мені все здається, що я молоденька. Коли я була маленькою дівчинкою, то мій батько і мати їздили по ярмарках і давали вистави, дуже гарні, А я стрибала заИо-тогІаІе і різні штучки. І коли папаша і мамаша померли, мене взяла до себе одна німецька пані й стала мене вчити. Добре. Я виросла, потім пішла в гувернантки. А звідки я і хто я,— не знаю... Хто мої батьки, може, вони не вінчані... не знаю. (Виймав з кишені огірок і їсть). Нічого не знаю.
Пауза.
Так хочеться поговорити, і нема з ким... Нікого в мене немає.
Єпіходов (грае, на гітарі і співає). "Що мені світ галасливий, що вороги навісні...." Як приємно грати на мандоліні!
Дуняша. Це гітара, а не мандоліна. (Дивиться в дзеркальце й пудриться).
Єпіходов. Для божевільного, котрий закоханий, це мандоліна... (Наспівує). "Хай лиш кохання щасливе серце зігріє мені..."
Яша підспівує.
Шарлотта. Жахливо співають ці люди... Фу! Як шакали.
Дуняша (до Яші). Все ж таки яке щастя побувати за кордоном.
Яша. Так, звичайно. Не можу з вами не погодитись. (Позіхає, потім запалює сигару).
Єпіходов. Зрозуміла справа. За кордоном все давно вже в повній комплекції.
Яша. Звичайно.
Єпіходов. Я людина розвинена, читаю різні чудові книги, але ніяк не можу зрозуміти напряму, чого мені саме хочеться, чи жити мені, чи застрелитись, власне кажучи, а проте, я завжди ношу при собі револьвер. Ось він... (Показує револьвер).
Шарлотта. Скінчила. Тепер піду. (Надівав рушницю). Ти, Єпіходов, дуже розумний чоловік і дуже страшний. Тебе мусять шалено кохати жінки. Брр! (Іде). Ці розумники всі такі дурні, нема з ким мені поговорити... Все сама, сама, нікого в мене нема і... і хто я, нащо я, невідомо... (Виходить, не поспішаючи).
Єпіходов. Власне кажучи, не торкаючись інших предметів, я повинен висловитись про себе, між іншим, що доля ставиться до мене без жалю, як буря до невеликого корабля. Коли, припустимо, я помиляюсь, тоді навіщо ж сьогодні вранці я прокидаюсь, приміром сказати, дивлюсь, а в мене на грудях страшної величини павук... От такий. (Показує обома руками). І, те ж саме, квасу візьмеш, щоб напитись, а там, дивишся, що-небудь надзвичайно непристойне, як от тарган.
Пауза.
Ви читали Бокля?
Я бажаю вас потурбувати, Авдотье Федорівно, на пару слів.
Дуняша.