Комісар змушений був обмежитися одним кухлем пива.
Вони неквапливо розмовляли про наступну відпустку. Вулицею проходили чоловіки в білих сорочках, більшість жінок були одягнені в квітчасті ситцеві плаття.
Наступного дня був четвер. Уже зранку припікало сонце. В донесеннях за ніч Мегре не знайшов жодної згадки про Еміля Буле. У Люка теж не було новин.
Перед самим обідом знялася шалена, але короткочасна гроза, і він ішов додому по паруючому тротуару. Пополудні довелося знову взятися за писанину. До кінця дня і з Сюрте не надійшло жодної звістки про Еміля Буле. Дюка марно протинявся кілька годин на Монмартрі.
— Схоже на те, патроне, що останнім його все-таки бачив кликун із "Лотоса" Бубе, на прізвисько Мікі… Він каже, що Еміль повернув за ріг вулиці Пігаль так, немов прямував до "Святого апостола". Увечері я знову буду на Монмартрі… Цікаво, що скажуть інші…
Але інші теж не сказали нічого нового. У п'ятницю, о дев'ятій годині ранку, проглянувши чергові донесення, Мегре гукнув Люка до свого кабінету.
— Його знайшли, — мовив він, запалюючи люльку.
— Він живий?
— Мертвий.
— На Монмартрі? В Сені?
Мегре простяг йому рапорт комісара двадцятої округи. В ньому повідомлялося, що вдосвіта в завулку Рондо поблизу кладовища Пер-Лашез було знайдено труп, який лежав упоперек тротуару поряд із залізничним насипом. На ньому був темно-синій костюм, у кишенях якого виявлено бумажник з грошима та посвідчення на ім'я Еміля Буле.
Люка підвів голову. Брови його були насуплені.
— Дуже дивно…
— Читай далі…
І, справді, те, що було далі, ще більше здивувало інспектора. В рапорті повідомлялося, що, згідно з висновком інституту судової медицини, труп уже розкладався.
Завулок Рондо, що закінчувався глухим кутом, завжди був досить безлюдний, але, звичайно, не до такої міри, щоб там протягом двох діб міг лежати труп, не привертаючи нічиєї уваги.
— Ну, що ти про це думаєш?
— Цікаво…
— Ти вже все прочитав?
— Ще кілька рядків…
Еміль Буле зник у ніч з вівторка на середу. З огляду на висновок медичної, експертизи можна було гадати, що його було вбито саме тієї ночі.
Відтоді минуло цілих дві доби, протягом яких стояла спека.
Важко було збагнути, чому весь цей час убивця або вбивці тримали труп у себе.
— Це, справді, ще більш дивно, — мовив Люка, кладучи донесення на стіл.
Згідно з попереднім медичним оглядом вбивство було вчинено без застосування зброї — вогнепальної чи холодної.
За всіма зовнішніми ознаками Еміля Буле було задушено.
У кожного з паризьких кварталів, навіть у кожної із соціальних верств, є, так би мовити, свій метод вбивства, і свій спосіб самовбивства. Є вулиці, де люди викидаються у вікно, інші — де отруюються чадом чи газом, ще інші — де вдаються до снотворних.
Є квартали, де вбивають кинджалом, інші — де користуються кийком, ще інші, як Монмартр, де застосовують вогнепальну зброю.
За останні тридцять років, скільки пам'ятав Мегре, не було ще випадку, щоб на Монмартрі когось задушили.
А Еміля Буле, власника чотирьох кабаре, хтось не тільки задушив, але й цілих два дні і три ночі тримав у себе його труп.
Мегре підвівся і, підійшовши до шафи, дістав свій піджак та капелюх.
— Ходімо! — коротко кинув він.
Нарешті з'явився привід хоч на час облишити остогидлу писанину.
За кілька хвилин вони вже прямували до інституту судової медицини. Яскраво світило червневе ранкове сонце. В обличчя їм повівав свіжий вітерець.
2
Коли б не висока вежа із старовинними дзиґарями, глухі рожеві корпуси інституту судової медицини на набережній Рапе більше б, мабуть, скидалися на сучасну фабрику фармацевтичних товарів, аніж на колишню міську трупарню.
Черговий за віконцем одразу впізнав їх і, запобігливо всміхаючись, запитав:
— Вас, певно, цікавить цей добродій з провулка Рондо?
Електричний годинник над його головою показував п'ять хвилин на одинадцяту. Крізь вікно виднівся протилежний берег Сени з кількома буксирами на причалі в доках Товарних складів.
— Там уже один чекає, — вів далі черговий, якого явно кортіло побалакати. — Здається, його родич…
— Ви запитали, як його ім'я?
— Я зроблю це, коли він опізнає труп і підпише декларацію…
Він був лише чиновник, і передусім його турбувало те, щоб реєстраційний формуляр на кожний труп було заповнено згідно з інструкцією.
— Де він?
— У залі для чекання… Вам теж доведеться туди пройти, пане Мегре… Доктор Морель іще не скінчив огляду…
Вони перейшли довгий коридор з білими кахляними стінами й опинилися в невеличкій світлій кімнаті, вибіленій масляною фарбою. Дві довгі лавки попід стінами, чотири тверді дерев'яні стільці, посередині круглий стіл… Покласти б на нього кілька журналів, повісити на стіни дві-три гравюри — і зал для чекання нічим не відрізнявся б від приймальні зубного лікаря.
На одному із стільців, підперши голову руками, сидів Антоніо. Його вродливе обличчя було невиспане і трохи брезкле, на щоках чорніла щетина. Угледівши поліцаїв, він підвівся.
— Ви його бачили? — запитав він.
— Ще ні.
— Я теж ні… Ось уже півгодини, як я тут… Мені показували посвідчення особи… Це його документ.
— Хто показував?
— Якийсь інспектор із кумедним прізвищем… Морнік?.. Борнік?
— А, Борнік!.. Є такий…
Обидва перезирнулися. В карному розшуці про ретельність інспектора Борніка ходили легенди. У деяких районних відділках конкурувати з Сюрте вважалося справою честі, і не тільки інспектори, а й окремі комісари із шкури лізли, аби тільки випередити своїх колег з управління. Борнік був один із найзаповзятливіших.
Про те, що труп Еміля Буле знайдено, Мегре довідався з газет, і відтоді працівники поліцейського відділку двадцятої округи, певна річ, не сиділи на місці. Запобігти подібній надмірній заповзятливості і ставила собі на меті та адміністративна реформа, над проектом якої вже не перший тиждень упрівав Мегре.
— Як ви гадаєте, лікар ще довго буде його оглядати? Там удома таке діється…
— Інспектор Борнік був у вас вдома?
— Еге ж… Ще о восьмій годині. Сестри допіру встали і поралися з дітьми…
"Хто з вас буде Марина Буле?" — запитав він.
Потім показав сестрі посвідчення особи.
"Це документ вашого чоловіка? Ви впізнаєте фотографію? Коли ви його бачили востаннє?.."
Можете уявити собі, що там було! Ада одразу подзвонила мені. Я навіть не встиг поснідати чи хоча б випити чашку кави. За кілька хвилин я вже був у них… Коли б ви бачили, з якою підозрою поставився до мене цей інспектор!
"Хто ви?"
"Зять"
"Цієї жінки?"
"Ні. Її чоловіка…"
Антоніо скрушно зітхнув.
— Я насилу його переконав, щоб він дозволив мені прийти сюди опізнати труп — замість сестри… Вона хотіла йти разом зі мною… Я уявляв собі, що це буде за видовище, і звелів їй залишитися вдома.
Він знервовано запалив сигарету.
— Інспектор вас не супроводжував?
— Ні. Здається, він був заклопотаний чимось іншим… Сказав, що тут мені дадуть анкету, яку треба заповнити й підписати…
Трохи згодом він додав:
— Тепер ви бачите, що я недаремно турбувався. Позавчора ви, здається, не вірили мені… Де він, цей провулок Рондо?
— Поблизу кладовища Пер-Лашез.
— Вперше чую… Що це за район?
Двері відчинилися, і до кімнати зайшов доктор Морель у білому халаті, білій шапочці, з марлевою маскою на обличчі. Швидко оглянувши присутніх, він зупинився поглядом на комісарові.
— Мені сказали, що ви чекаєте на мене, Мегре, — мовив він. — Прошу…
Слідом за ним вони увійшли до просторої зали. Вікна в ній були засклені матовим склом, крізь яке не проникало сонячне проміння. Вздовж стін кількома рядами стояли металеві ящики. Коли б не їх аж надто великий розмір, вони нічим не відрізнялися б від тих, у яких звичайно зберігаються справи будь-якої державної установи
Посередині на довгому вузькому столі на коліщатках лежав труп, прикритий білим простирадлом.
— Нехай спочатку його опізнає месьє Фарано… Це зять небіжчика, — звернувся комісар до Мореля.
І ритуальним жестом лікар підняв край простирадла. Обличчя покійного заросло густою і досить довгою рудою щетиною, шкіра мала фіолетовий відтінок. На лівій щоці чітко вирізнявся шрам, про який розповідав Фарано в ресторанчику "Дофін".
Тіло під простирадлом здавалося неймовірно худим і коротким.
— Це він?
— Безперечно…
Із співчуття до італійця, готового от-от знепритомніти, Мегре звелів йому вийти разом із Люка для оформлення документів.
— Його можна ховати? — запитав лікар і, діставши згоду комісара, зробив знак чоловікові в сірому халаті, який уже стояв біля відчиненого ящика. — Ходімо зі мною, Мегре…
У його кабінеті був умивальник. Ретельно продезинфікувавши руки та обличчя, доктор Морель зняв халат і одразу перетворився на звичайного поліцейського чиновника.
— Вас, певно, цікавлять результати розтину?.. Остаточний висновок я подам за кілька днів, після проведення всіх аналізів… Поки що можу сказати, що на тілі покійного немає жодного поранення… його було задушено, точніше…
Він на хвилину замовк, немов вагаючись.
— Зауважте — це поки що неофіційно… У своєму звіті я не писатиму про це так категорично… Та коли б мені довелося визначати характер убивства, виходячи з автопсії, я б сказав, що покійний став жертвою нападу ззаду. Вбивця обхопив його голову однією рукою навколо шиї і з такою силою шарпнув до себе, що зламав хребет… Здається, цей прийом у вас називають "кроляча смерть"…
— Отже, він стояв?
— Він міг також сидіти… А втім, я думаю, що він саме стояв і не сподівався на цей напад… Власне кажучи, боротьби не було… Він не захищався… Я ретельно оглянув його руки і не виявив жодної подряпини… Під нігтями теж немає ні слідів крові, ні навіть волокон з одягу нападника… Коли б він боронився, вони напевне були б… Хто це?
— Власник нічних кабаре… Ви можете сказати, коли саме його було вбито?
— Два-три дні тому… Можу додати — теж неофіційно одну деталь: весь цей час труп лежав у закритому приміщенні… Сьогодні ввечері я вам подам перший звіт…
У двері заглянув Люка.
— Він уже підписав папери, патроне… Що з ним далі робити? Може, відпустити додому?..
Мегре не заперечував. Залишалося ще оглянути одяг Еміля та речі, знайдені в кишенях. Пізніше все це мали дослідити в лабораторії.
Всі речі Еміля були купою звалені на столі в другій кімнаті. Темно-синій, майже новий костюм не був ніде порваний, не забруднений, навіть не зім'ятий.