Я не вдаю з себе стоїка, проте з осудом не раз ставився до таких вчинків Нерона, на які Сенека та Бурр дивилися крізь пальці. Якщо ти вважаєш, що я можу чого-небудь домогтися для тебе в Авла, — я до твоїх послуг.
— Авжеж, вважаю, що можеш. Ти маєш на нього вплив, до того ж твій розум невичерпно винахідливий. Якби ти все це добряче обміркував і поговорив із Плавтієм…
— У тебе перебільшене уявлення про мій вплив і винахідливість, але, коли справа тільки в цьому, я поговорю з Плавтієм, одразу як вони приїдуть до міста.
— Вони повернулися два дні тому.
— У такому разі їдьмо до триклінію, там на нас очікує сніданок, а потім, підкріпившись, накажемо віднести нас до Плавтія.
— Я завжди тебе любив, — із жвавістю відповів на це Вініцій, — але тепер, мабуть, накажу поставити твою статую серед моїх ларів[75] — таку ж прекрасну, як оця, — й буду приносити їй жертви.
Кажучи це, він повернувся до статуй, які прикрашали всю стіну наповненої пахощами зали, і вказав на статую Петронія у вигляді Гермеса з посохом у руці.
— Присягаюся світлом Геліоса! — додав Марк. — Якщо "божественний" Александр був подібним до тебе, я не дивуюсь Єлені.
У вигуку цьому звучали не просто лестощі, а щире захоплення, — хоча Петроній був старший і не такої атлетичної статури, він був красивіший навіть за Вініція. Жінки в Римі захоплювалися його гострим розумом і смаком, який здобув йому прізвисько "арбітр елегантності", а також його тілом. Захват був помітний навіть на обличчях дівчат із Коса, котрі укладали зборки його тоги й одна з яких, на ймення Евніка, таємно в нього закохана, дивилася йому в вічі покірно й захоплено.
Але Петроній на це не звертав уваги і, з усмішкою повернувшись до Вініція, почав у відповідь йому цитувати сентенцію Сенеки про жінок:
— Animal impudens… ets…[76]
Потім, обнявши Марка за плечі, повів його до триклінію.
В ункторії дві дівчини-гречанки, дві фригіянки та дві негритянки заходилися прибирати посудини з духмяними оліями. Та раптом із-за завіси, що відокремлювала фригідарій, показалися голови бальнеаторів і почулося тихе "тсс". За цим знаком одна із гречанок, фригіянки та ефіопки стрепенулись і вмить зникли за завісою. Починалася в термах пора вольності й розгулу, чому наглядач не перешкоджав, позаяк сам нерідко брав участь у таких розвагах. Здогадувався про них і Петроній, але, як людина поблажлива й милосердна, дивився на це крізь пальці.
Залишилася в ункторії тільки Евніка. Якийсь час вона прислухалася до голосів і сміху, що віддалялися в напрямку лаконіка, потім узяла викладений бурштином і слоновою кісткою стілець, на якому щойно сидів Петроній, і обережно поставила його біля статуї свого господаря.
Ункторій був увесь залитий сонячним промінням і сяяв барвистими полисками, вони грали на райдужному мармурі, що ним було оздоблено стіни.
Евніка стала ногами на стілець і, опинившись урівень зі статуєю, раптом обвила її шию руками; потім, одкинувши назад своє золотаве волосся та притуляючись рожевим тілом до білого мармуру, пристрасно припала губами до холодних уст Петронія.
Розділ II
Після частування, котре називалося сніданком і за котре обидва друга всілися в час, коли звичайні смертні вже давно з'їли свою полуденну трапезу, Петроній запропонував трохи здрімнути. Йти з візитом було, за його словами, ще занадто рано. Є, щоправда, люди, котрі починають одвідувати знайомих зі сходом сонця, гадаючи, що таким є старовинний римський звичай. Але він, Петроній, вважає його варварським. Найбільш слушний час для візитів — після полудня, однак не раніше, ніж сонце перейде на бік храму Юпітера Капітолійського й почне дивитися на Форум[77] скоса. Восени в цю пору буває ще спекотно, і люди після трапези полюбляють поспати. Й так приємно слухати шум фонтана в атрії[78] й опісля обов'язкової тисячі кроків задрімати в ясно-червоному світлі, що ллється крізь нещільно натягнутий пурпуровий навіс.
Вініцій не заперечував, і вони походжали, бесідуючи про те, що чути на Палатині та в місті, та злегка філософствуючи про життя. Потім Петроній вирушив до кубікулу[79], та спав недовго. Через півгодини він вийшов і, наказавши подати йому вербену, почав її нюхати й натирати нею руки та скроні.
— Ти не повіриш, — сказав він, — як це освіжає та бадьорить. Тепер я готовий.
Ноші вже давно чекали, обидва друга всілись і звеліли нести їх на вулицю Патриціїв, до будинку Авла. Дім Петронія був розташований на південному схилі Палатину, неподалік од Карин[80], тому найкоротший шлях пролягав нижче Форуму; Петроній, одначе, волів зазирнути до ювеліра Ідомена й наказав нести їх по вулиці Аполлона та Форуму в напрямку Лиходійської вулиці, на розі котрої було чимало різноманітних таверн.
Гіганти негри підняли ноші й рушили, а попереду бігли раби-педісекви[81]. Через якийсь час Петроній мовчки підніс до носа свої руки, що пахли вербеною, — здавалося, він про щось розмірковує.
— Мені спало на думку, — сказав він, — що, позаяк твоя лісова богиня не невільниця, вона могла б покинути дім Плавтіїв і переселитися до тебе. Ти б оточив її любов'ю, обсипав розкішними дарами, як я мою кохану Хрисотеміду, котра, між нами кажучи, набридла мені приблизно так само, як я їй.
Марк заперечливо похитав головою.
— Ні? — запитав Петроній. — У найгіршому разі справу цю буде подано імператору, і можеш бути певен, що наш Міднобородий, хоча б завдяки моєму впливу, стане на твій бік.
— Ти не знаєш Лігії! — заперечив Вініцій.
— А дозволь тебе запитати, знаєш ти її інакше, ніж з вигляду? Говорив ти з нею? Освідчився?
— Я бачив її спершу біля фонтана, потім зустрічав іще двічі. Пам'ятаю, коли я мешкав у Авла, мене помістили в сусідній віллі, призначеній для гостей, — і з пошкодженою своєю рукою я не міг сідати за спільний стіл. Тільки напередодні свого від'їзду я зустрів Лігію за вечерею — і не міг навіть слова їй сказати. Я мусив слухати Авла, розповіді про його перемоги у Британії, а потім про занепад дрібних господарств в Італії, чому намагався запобігти ще Ліциній Столон[82]. Загалом я маю сумнів, чи здатен Авл говорити про щось інше, й нам, напевно, не вдасться цього уникнути, хіба що ти захочеш послухати про розпещеність нинішніх звичаїв. Вони тримають у себе на пташнику фазанів, але не їдять їх із переконання, що кожен спожитий фазан наближає кінець римської могутності. Вдруге я зустрів її біля садової цистерни з щойно вирваним очеретом у руці, вона опускала його жмуток у воду та кропила іриси, що росли навколо. Подивися на мої коліна. Присягаюся щитом Геркулеса, вони не дрижали, коли на наші маніпули[83] йшли з виттям полчища парфян, але біля тієї цистерни вони задрижали. І я, зніяковілий, мов хлопчик, який іще носить буллу[84] на шиї, тільки поглядом благав пожаліти й довго не міг слова вимовити.
Петроній поглянув на нього з легкою заздрістю.
— Щасливець! — сказав Петроній. — Нехай увесь світ і життя потонуть у злі, одне благо залишиться вічно — молодість!
Трохи помовчавши, він запитав:
– І ти з нею не заговорив?
— Заговорив. Прийшовши до тями, я сказав, що повертаюся з Азії, що поблизу міста розбив собі руку і страждав од сильного болю, та в цю хвилину, коли мені доводиться покинути їхній дім, я зрозумів, що страждання в нім відрадніше, ніж в іншому місці здоров'я. Вона слухала мою мову теж у збентеженні і, похиливши голову, креслила щось очеретинкою на шафранно-жовтому піску. Потім підвела очі, а потім знову поглянула на зображені нею знаки та ще раз на мене, наче бажаючи щось запитати, — й раптом утекла, мов гамадріада[85] від дурного фавна.
— У неї, мабуть, красиві очі?
— Очі як море — і я потонув у них, як у морі. Повір, море Архіпелагу[86] не таке синє. Через хвилину прибіг синок Плавтія й почав щось запитувати. Але я не розумів, чого йому треба.
— О Афіно! — вигукнув Петроній. — Зніми в цього юнака пов'язку з очей, якою його нагородив Ерос, а то він розіб'є собі голову об колони храму Венери. — І, знову звертаючись до Вініція, продовжував: — О ти, весняний бутоне на древі життя, ти, перший зелений пагоне винограду! Та ти мусив наказати нести себе не до Плавтіїв, а в дім Гелотія, де розміщено школу для хлопчаків, які не знають життя.
— Чого ти з мене смієшся?
— А що вона креслила на піску? Чи не ім'я Амура, чи не серце, пронизане стрілою, або щось інше, з чого ти міг би зрозуміти, що сатири вже нашіптували цій німфі на вухо якісь таємниці життя? Як можна було не подивитися на ці знаки!
— Я надів тогу раніше, ніж ти думаєш, — сказав Вініцій. — Поки не прибіг маленький Авл, я уважно розглядав ці знаки. Адже знаю, що і в Греції і в Римі дівчата нерідко креслять на піску признання, котрі відмовляються вимовити їхні вуста. Але вгадай, що вона зобразила?
— Коли щось інше, я, мабуть, що не вгадаю.
— Рибу.
— Як ти сказав?
— Говорю, рибу. Чи мусило б це означати, що в її жилах тече така сама холодна кров, — не знаю! Але ти, хто назвав мене весняним бутоном на древі життя, — ти, сподіваюся, ліпше зможеш витлумачити цей знак?
— Любий мій! Про ці речі запитуй Плінія. Ото вже він розуміється на рибах. Якби живий іще був старий Апіцій, той, можливо, теж зміг би тобі що-небудь сказати — за своє життя він з'їв більше риб, ніж їх може вмістити Неаполітанська затока.
Але на цьому бесіда перервалась — їх тепер несли людними вулицями, й гамір натовпу заважав розмовляти. З Аполлонової вулиці вони повернули на Римський Форум, де погожої днини перед заходом сонця юрмився гулящий люд, аби потинятися між колонами, розповісти й послухати новини, полупати очима на ноші з відомими особами, відвідати міняльні ятки, книгарні, крамнички ювелірні, з шовковим товаром, бронзовими виробами та всілякі інші, котрих була сила-силенна в будинках, які оточували частину Форуму напроти Капітолію. Половина Форуму, біля самісіньких схилів Капітолійського пагорба, вже була занурена в тінь, тоді як колони храмів, розташованих вище, золотіли в призахідному промінні на блакитному небі. Колони ж, які стояли внизу, відкидали довгі тіні на мармурові плити, й так багато було цих колон, що погляд губився, мов у лісі. Здавалося, всім цим колонам тут тісно — вони тяглися хто вище, розбігалися праворуч і ліворуч, видиралися вгору схилами, тулилися до фортечного муру або одна до одної, схожі на стовбури дерев, — одні вищі, інші нижчі, товсті й тонкі, золотаві й білі, то розквітаючи під архітравами квітками аканта[87], то увінчані іонічними закрученими рогами, то завершуючись простим доричним квадратом.