Ще більший спокій, ніж їхнє витке волосся, комірці і вираз облич, з яких одразу було видно, що вони у фотографа, навівала їхня сестринська схожість, така примітна, що відразу з'являлася думка про кревні зв'язки і могутні корені родинного клану. Після того їхні обличчя палали, як пожежі. Вони мали оголені шиї майбутніх смертників. Усюди зморшки, жахливі зморшки страху й ненависті, складки, шрами на тілі, ніби якийсь звір пройшовся пазурами по їхніх лицях. А очі, ті назавжди застиглі великі бездонні карі очі — як у мене. Вони вже не були подібні одна до одної. У кожної по-своєму закарбувався у пам'яті той спільний злочин. "Якщо досить,— казав я собі,— злочину, який, зрештою вони вчинили цілком випадково, якщо його досить, щоб так змінити ці сирітські голівки, то які ж будуть наслідки злочину задуманого й підготовленого мною заздалегідь?" Він заволодів би мною, зруйнував би мою суто людську потворність... злочин розтинає навпіл життя того, хто його здійснює. Там повинні бути такі хвилини, коли хотілося б повернутися назад, але він, цей іскристий мінерал, уже там, позаду вас, заступає нам шлях, зосталося лише вибрати годину, щоб порозкошувати своїм злочином, щоб відчути його давучий тягар.
Я зроблю все, щоб та година стала моєю: я вирішив скоїти вбивство на горішньому відтинку Одеської вулиці. Я скористаюся розгубленістю, щоб утекти, хай самі прибирають свої трупи. Чкурну з усіх ніг, перетну бульвар Едгара-Кіне і швидко поверну на вулицю Делямбр. Мені вистачить тридцяти секунд, щоб добігти до дверей свого помешкання. А в цей час мої переслідувачі будуть ще на бульварі Едгара-Кіне, вони загублять мене, їм треба буде, певно, більше години, аби напасти на мій слід. Я чекатиму на них у себе і, перш ніж почую їхній стукіт у двері, перезаряджу револьвера й вистрелю собі в рот.
Я жив на широку ногу; домовився з крамарем із вулиці Вавен, щоб уранці і ввечері мені приносили смачні страви. Слуга дзвонив, я не відчиняв, чекав кілька хвилин, потім ледве прочиняв двері і бачив у довгастому кошику, що стояв на підлозі, повні тарілки, які ще парували.
27 жовтня, о шостій годині вечора, в мене залишилося сімнадцять франків і п'ятнадцять сантимів. Я взяв свого револьвера, стос листів і вийшов. Дверей я не замикав, щоб мати змогу швидше ввійти знову після того, як вистрелю. Я почувався зле, руки похололи, в голові стугоніла кров, а в очах різало. Я дивився на крамниці, на будинок Вищої школи, на магазин канцприладдя, де купував олівці, і нічого не впізнавав. Я запитував себе: "Що це за вулиця?" На бульварі Монпарнас вешталося повно людей. Вони мене штовхали, відпихали, стусали ліктями, плечима. Я віддавався на волю людського потоку, мені бракувало сил, щоб протиснутися між ними. І раптом у самому осередді цього юрмища я відчув себе страшенно самотнім і нікчемним. Ніби люди могли мені заподіяти зло, якби тільки того захотіли! Я боявся, бо мав у кишені зброю. Мені здавалося, вони ось-ось здогадаються, що вона там. Тоді б вони подивились на мене суворо і сказали б: "Ну ж... ну...", з радісним обуренням, хапаючи мене своїми гачками і лапами. Лінчувати його! Вони мене підкинуть над головами, і я впаду у їхні руки, як лялька. Я подумав, що розумніше відкласти виконання свого задуму до завтра. Я пообідав у "Куполь" за шістнадцять франків і вісімдесят сантимів. У мене залишилося сімдесят сантимів, які я викинув у риштак.
Я просидів три дні у своїй кімнаті, не ївши, не спавши. Причинив віконниці і не зважувався ні підійти до вікна, ні ввімкнути світло. В понеділок хтось подзвонив мені в двері. Я, затамувавши подих, чекав. За якусь хвильку задзвонили ще. Я підійшов навшпиньки і припав оком до замкової шпарини. Побачив лише клапоть чорної тканини і ґудзика. Незнайомець подзвонив знову, потім спустився вниз, я його не впізнав. Вночі мені марилися пальми, під якими текла вода, фіолетове небо над банею храму. Я не відчував спраги, бо час од часу ходив пити з крана. Зате дошкуляв голод. Мені примарилася також засмагла повія. Це було в замку, що я спорудив на Кос Нуар, за двадцять льє від найближчого поселення. Вона була зі мною гола й самотня. Погрожуючи револьвером, я її примусив стати навколішки, бігати навкарячки; потім прив'язав до стовпа і після тривалого втовкмачування, що я хочу з нею вчинити, зрешетив її кулями. Ці видовища мене так збудили, що мені нічого не залишалось, як задовольнити себе. Відтак я незрушно лежав у темряві, голова була абсолютно порожня. Почали поскрипувати меблі. Вибило п'яту годину ранку. Я віддав би геть усе, аби лише якось покинути свою кімнату, але не міг спуститися донизу, тому що вулицями ходили люди.
Настав день. Голод відступився, але я почав пітніти: сорочка стала мокра. Світило сонце. Тоді я подумав: "Він причаївся у замкненій кімнаті. В темряві. Уже три дні Він не їв і не спав. Подзвонили, і Він не відчинив. Зараз Він спуститься на вулицю і Він уб'є. Мене охопив страх. О шостій годині вечора голод знову дався взнаки. Я божеволів од гніву. Якусь мить натикався на меблі, потім повмикав на кухні та в інших кімнатах світло. Я почав співати на повний голос, помив руки і вийшов. Мені треба було якихось дві хвилини, щоб опустити всі свої листи у поштову скриньку. Я їх опускав по десять штук. Кілька конвертів я, мабуть, зім'яв. Відтак попрямував бульваром Монпарнас до вулиці Одеської. Зупинився перед вітриною з блузками і, побачивши там своє обличчя, подумав: "Саме для цього вечора".
Я причаївся на горішньому відтинку Одеської вулиці, неподалік газового ліхтаря, і чекав. Пройшли дві жінки, вони простували, взявшись під руки. Білява сказала:
— Вони повиставляли килими з усіх вікон, наше дворянство вже перейшло на ролі статистів.
™внЗТи#они бе^&АЦЩДО грошей?— спитада друга. , и
— Навіть маючи гроші, можна згодитися на роботу, яка дає п'ять луїдорів на день.
— П'ять луїдорів!— ошелешено вигукнула чорнява. Проходячи повз мене, вона додала:
— Я собі уявляю, як їх, певне, забавляє носити одяг своїх предків. Вони пішли далі. Мені було холодно, хоча я дуже впрів. Якоїсь миті
я побачив, як підійшло троє чоловіків, я їх пропустив: мені потрібно було шістьох. Той, що зліва, глянувши на мене, клацнув язиком. Я відвів погляд.
О дев'ятнадцятій годині п'ять хвилин неподалік від бульвару Едгара-Кіне пройшли два гурточки людей. То були чоловік та жінка з двома дітьми, позаду них простували три літні жінки. Я ступив крок уперед. Жінка була сердита і смикала хлопчика за руку. Чоловік промовив тягучим голосом:
— Ото вже проклятуща дитина.
Серце в мене калатало так сильно, що я відчув слабкість у руках. Я ступив уперед і завмер перед ними. Пальці моєї руки у кишені, торкаючись гашетки, геть змокріли від поту.
— Перепрошую,— сказав чоловік, відштовхуючи мене.
Я згадав, що замкнув двері своєї кімнати, і це зруйнувало всі мої наміри: треба було гаяти неоціненний час, аби їх відчинити. Люди пішли собі далі. Я обернувся назад і машинально попрямував за ними. Але в мене більше не було бажання в них стріляти. Вони зникли на бульварі у натовпі. Я притулився до стіни. Наслухав, як пробамкало восьму годину вечора, дев'яту. Я повторював подумки: "Навіщо вбивати всіх цих людей, які вже й так мертві",— і мені захотілося сміятись. Якийсь пес підбіг і нюшив мої ноги.
Коли мене обігнав огрядний чоловік, я схаменувся і пішов слідкома за ним. На його червоній потилиці між капелюхом і коміром пальта виділялася складка. Він ступав трохи перевальцем і важко дихав, здавався кремезним і дужим. Я вийняв револьвер: блискучий та холодний, він викликав у мене огиду. Я погано пам'ятав, що маю з ним робити. Я кидав погляд то на нього, то на потилицю цього типа. Складка на потилиці мене смішила, вона нагадувала рот, усміхнений і жовчний. У голові крутилася думка, чи не викинути револьвер у риштак.
Раптом тип обернувся і гнівно зиркнув на мене. Я відступив крок назад.
— Я до вас... хотів запитати...
Він не слухав і витріщився на мої руки. Я насилу докінчив:
— Чи не підкажете мені, на якій вулиці театр Гете?
Обличчя у нього було повне, а губи тремтіли. Він мовчки вказав рукою. Я відступив ще крок і сказав:
— Мені хотілося...
В цю мить я знав, що зараз завию. Я не хотів: я випустив йому три кулі в черево. Він якось безглуздо упав навколішки, його голова схилилася на ліве плече.
— Стерво,— випалив я йому,— бісове стерво!
Я помчав геть. Чув його харчання, воднораз крики і метушню позаду. Хтось запитав: "У чому річ, вони билися?",— потім в один голос закричали: "Вбивця! Вбивця!" Я не думав, що ці крики стосуються мене. Та вони різонули мій слух, як пожежна сирена, яку я чув ще в дитинстві. Зловісна й легковажно безглузда. Я біг з усіх ніг.
Єдине, в чому моя помилка: замість побігти вгору Одеською вулицею до бульвару Едгара-Кіне, я побіг униз до бульвару Монпарнас. Коли я це помітив, було вже надто пізно. Я був у самій гущі юрби, здивовані обличчя повернулися до мене (пам'ятаю дуже нафарбовану жінку в зеленому капелюшку з китицею), і я чув, як за моєю спиною з вулиці Одеської долинали безглузді вигуки: вбивство! Чиясь рука лягла на моє плече. Тоді я мов збезумів: я не хотів померти, затоптаний натовпом. Я вистрелив ще двічі. Люди заверещали і розступилися. Я забіг до кав'ярні. Відвідувачі схопилися зі своїх місць, але не зважилися мене зупинити, я пробіг через залу і зачинився в нужнику. В моєму револьвері залишалася лиш одна куля.
Збігла хвилина. Я задихався і хекав. Усе застигло в таємничому мовчанні, наче всім їм одібрало мову. Я підніс свою зброю до очей і побачив її маленьке жерло, чорне і кругле: куля вилетить звідти, порох обпалить мені лице. Я знову опустив руку і чекав. Урешті вони почали підступати крадькома, ось уже
І
згуртувалися в справжню вовчу зграю, якщо судити з човгання по підлозі. Вони тихенько перешіптувалися, потім замовкли. А я важко дихав і думав, що вони чують моє дихання через перегородку. Хтось тихенько підійшов і посмикав за ручку дверей. Він, мабуть, приклеївся до стіни, щоб уникнути кулі. Мене аж поривало пальнути — але остання куля була для мене.
"Чого вони чекають?— питав я себе.— Якби гуртом натиснули на двері, вмить висадили б їх, і я не мав би часу застрелитися, вони схопили б мене живцем".