Та побачив, що її очі розплющені й непорушні, вона лежала і, заклавши руки за голову, дивилася в стелю.
— Марсель, — погукав він.
Вона не відповіла; вигляд у неї був недобрий; а потім вона зненацька випросталася. Він знову сів на краю ліжка, йому незручно було від того, що він голий.
— А тепер, — твердо мовив він, — ти розповіси мені, що ж сталося.
— Нічого, — мляво відказала вона.
— Та ні, — мовив він із ніжністю, — щось тебе гнітить. Марсель, ми що, більш не розповідаєм одне одному про все?
— Ти тут нічим не зарадиш, і воно тебе розсердить.
Він лагідно погладив її коси.
— А все-таки розкажи.
— Ну що ж, це сталося.
— Що, що сталося?
— Оце!
Матьє скривився.
— Ти певна?
— Цілком. Ти знаєш, що я ніколи не панікую: затримка вже два місяці.
— Хай йому дідько! — вигукнув Матьє.
Він подумав:"Вона повинна була сказати мені про це принаймні три тижні тому". Йому хотілося десь подіти свої руки: наприклад, натоптувати люльку, та люлька була у шафі, в кишені піджака. Він узяв цигарку, яка лежала на нічному столику, й відразу ж поклав її назад.
— От так! Тепер ти знаєш, що сталося... — сказала Марсель. — Що будемо робити?
— Ну, гаразд... ми його позбудемося, правда ж?
— Добре. В мене є адреса, — сказала Марсель.
— Хто це тобі дав?
— Андре. Вона там була.
— Це та жінка, яка її покремсала торік? Послухай, та їй же довелося півроку оклигувати. Я проти.
— Справді? Ти хочеш стати батьком?
Марсель вивільнилася й сіла проти оподаль від нього. Вигляд у неї був суворий, та не мужній. Вона взялася в боки, і її руки скидалися на держаки порцелянової вази. Матьє завважив, що лице її посіріло. Повітря було солодке й рожеве, вони вдихали пахощі ружі, ковтали їх; аж раптом це сіре обличчя, непорушний погляд, — здавалося, вона щосили стримує кашель.
— Зачекай, — сказав Матьє, — це надто несподівано для мене: треба подумати.
Руки Марсель почали тремтіти; з несподіваним шалом вона промовила:
— Я не потребую твоїх роздумів, не тобі про це думати.
Вона обернула голову і подивилася на нього. Її погляд спинився на шиї, плечах, животі, потім ковзнув нижче. Вона здивувалася. Матьє зашарівся і звів коліна докупи.
— Ти нічим не зарадиш, — повторила Марсель. І докинула з похмурою іронією: — Тепер це жіноче діло.
Вимовивши останні слова, її вуста стислися — лискучо-бузкові, вони, здавалося, поїдали це попелясте лице, немов яскраво-червона комаха. "Вона почувається упослідженою, — подумав Матьє, — вона ненавидить мене". Рожева мла у кімнаті зненацька немов би розтанула; поміж предметами зазяяла незмірна порожнеча. Матьє подумав: "І причиною цьому я"! Лампа, дзеркало з олив'яними відблисками, годинник на коминку, крісло, прочинена шафа зненацька видалися йому безжальними механізмами: їх завели, і тепер їхнє хистке існування тривало в цій порожнечі з непохитною впертістю, немов механізм катеринки, яка безугаву виграє і виграє все ту ж мелодію. Матьє стрепенувся, немов би намагаючись вирватися з обіймів цього зловісного, затхлого світу. Марсель і не ворухнулася, вона все дивилася на його пах і на ту провинну квітку, що так сумирно і невинно спочивала собі між його стегнами. Він знав, що їй хочеться кричати і плакати, та вона не буде цього робити, тому що боїться збудить пані Дюффе. Він зненацька обняв її за стан і пригорнув. Вона припала до його плеча і схлипнула без сліз три чи чотири рази. Це було все, що могла вона собі дозволити — буря без грому.
Коли вона підвела голову, то вже заспокоїлася. Розсудливим голосом вона сказала:
— Даруй мені, друже, треба було розрядитися: з самісінького ранку тримаюся. Звісно ж, я тобі не докоряю.
— Ти маєш право на це, — сказав Матьє. — Мені нема чим пишатися. Це вперше... Господи, яка мерзота! Я вчинив дурницю, а ти будеш розплачуватися. Врешті, що сталося, то те сталося. Послухай, а що це за жінка, де вона мешкає?
— Вулиця Морер, 24. Здається, вона якась дивна.
— Так я й думав. Ти скажеш, що прийшла від Андре?
— Еге ж. Вона бере всього чотириста франків. Знаєш, схоже, що це геть нікчемні гроші, — на диво розсудливо промовила Марсель.
— Так, я бачу, — гірко сказав Матьє, — одне слово, тобі пощастило.
Він почувався незручно, немов наречений. Здоровецький незграбний хлоп'яга, та ще й голий, завдав лиха і тепер люб'язно усміхається, щоб змусити забуть про себе. Та вона не могла забути про нього: вона бачила його білі стегна, м'язисті, трохи куці, його самовдоволену й рішучу голизну. Це було якесь ґротескне марення. "На її місці мені захотілося б кулаками гамселити це м'ясисте одоробало". Він сказав:
— Оце мене й непокоїть: вона замало бере.
— Красненько дякую, — відказала Марсель. — Слава богу, що вона так мало просить: у мене якраз є чотири сотні, для кравчині, та вона зачекає. І знаєш, — додала вона твердо, — я переконана, що вона потурбується за мене незгірше, ніж у тих славетних підпільних клініках, де з тебе злуплять чотири тисячі франків. Утім, в нас немає вибору.
— В нас немає вибору, — повторив Матьє. — Коли ти йдеш до неї?
— Завтра опівночі. Здається, вона приймає тільки вночі. Дивачка, еге ж? Гадаю, вона трохи несповна розуму, та це якраз і добре, через маму. Вдень вона у ґалантерейній крамниці; вона майже не спить. Заходиш через двір, бачиш світло під дверми, значить, вона там.
— Гаразд. — сказав Матьє, — я сам піду туди.
Марсель приголомшено подивилася на нього.
— З глузду з'їхав? Вона вижене тебе геть, прийме за нишпорку з поліції.
— Все одно я піду, — повторив Матьє.
— Але навіщо? Й що ти їй скажеш?
— Я хочу глянути, як там, причому на власні очі. Якщо мені не сподобається, ти туди не підеш. Я не хочу, щоб тебе покалічила якась стара відьма. Скажу, що прийшов від Андре, що в мене є подруга, у якої проблеми, але зараз вона хворіє на ґрип або щось таке.
— А потім? Куди я піду, якщо там нічого не вийде?
— У нас ще є кілька днів, аби розглядітися, правда ж? Піду завтра до Сари, вона таки напевне знає когось. Пам'ятаєш, вона спочатку не хотіла дітей.
Марсель начебто розслабилася, вона погладила його по потилиці.
— Ти такий хороший, мій друже, не знаю до ладу, що ти надумав, та, бачу, щось хочеш зробити для мене; ти, мабуть, ладен і під ножа лягти замість мене, еге ж? — Вона обняла його за шию своїми прегарними руками і додала комічно покірливим тоном:
— Якщо ти попросиш Сару, то, їй-богу, вона тобі нарає якого-небудь жида.
Матьє обняв її, й вона геть розм'якла. Відтак промовила:
— Милий мій, милий мій.
— Зніми сорочку.
Вона послухалася, й він повалив її на ліжко; він пестив її груди. Матьє любив ці великі сторчакуваті пипки з припухлими колами. Марсель зітхала, заплющивши очі, покірна й уся в передчутті. Та повіки її були примружені. Ось-ось повинна була накотитися пристрасть, Матьє вже відчував, як вона лежить на ньому, ніби тепла долоня. І раптом йому подумалося:"Вона вагітна". Він знову сів. У голові його все ще гучала якась пронизлива музика.
— Послухай, Марсель, сьогодні не вийде нічого. Ми надто вже схвильовані обоє. Вибач.
Марсель щось сонно пробурмотіла, тоді раптом підвелася і занурила обидві руки в свої коси.
— Як хочеш, — мовила вона крижаним тоном.
І трохи люб'язніше докинула:
— По суті, ти маєш рацію, ми надто перенервували. Я чекала твоїх пестощів, та підозрювала, що нічого не вийде.
— Шкода! — зітхнув Матьє. — Воно так і сталося, й нам уже нема чого боятися.
— Знаю, та хіба ж цього хотілося. Не знаю, як тобі й сказати, але ти завжди трохи наганяв на мене страху, мій милий.
Матьє підвівся.
— Гаразд. Піду я до тієї старої.
— Ага. І зателефонуєш мені завтра, як там.
— А завтра ввечері ми не побачимося? Так було б простіше.
— Ні, завтра ввечері ніяк. Як хоч, то післязавтра.
Матьє надів сорочку і штани. Тоді поцілував Марсель у вічі.
— Ти не гніваєшся на мене?
— Ти не винен. Це сталося вперше за сім років, тобі нема чого собі дорікати. А я не огидна для тебе?
— Ти з глузду з'їхала.
— Знаєш, часом я сама собі огидна, мені здається, ніби я стала купою якогось їдла.
— Крихітко моя, — ніжно мовив Матьє, — моя маленька бідолашко. За тиждень усе владнаємо, обіцяю тобі.
Він тихо прочинив двері й, тримаючи в руках черевики, вислизнув із кімнати. На сходовому майданчику він озирнувся: Марсель все ще сиділа на ліжку. Вона усміхалася йому, та Матьє здавалося, ніби вона тримає на нього уразу.
*
Напруження в очах ущухло, й тепер вони могли вільно рухатися туди-сюди. Марсель вже не дивилася на нього, і йому не треба було стежити за своїм поглядом. У темному вбранні й оповита ніччю, його провинна плоть почувала себе під захистком, потроху до неї знову поверталося тепло і невинність, вона знову оживала під грубим сукном убрання. Мазницю, думав Матьє, треба взяти післязавтра мазницю, як би не забутися про неї? Нарешті він був сам.
Він зупинився, мов поцілений громом: таж неправда, не сам він, Марсель не відпустила його, вона думає про нього, думає:"Мерзотник, він зробив мені це, він забувся в мені, немов дитина, що вробилася у ліжку". Хоч як би він гнав пустельною вулицею, темний, без імени, по самісіньку шию закутаний в одяг, та від цього йому не втекти. Марсель зосталася десь там, позаду, зі своїми лихом і наріканнями, й він її нітрохи не покинув: він теж був у тій рожевій кімнаті, голий і беззахисний перед цією важкою пронизливістю, що бентежила ще дужче, ніж погляд. "Єдиний раз", розлючено промовив він. Півголосом повторив, щоб переконати Марсель:"Один-єдиний раз за сім років!" Марсель не дала себе переконати: вона зосталася в кімнаті й думала про Матьє. Вона засуджувала й ненавиділа його, там у тиші, й це було так нетолерантно. Він не міг захистити себе, не міг навіть затулити долонями свій пах. Для кого ж іще міг би він існувати з отакою силою... Жак з Одеттою сплять; Даніель п'яний або ж напідпитку. Івіш ніколи не думає про відсутніх. Може, Борис... Та свідомість Бориса — це всього лиш крихітна іскра, вона нічого не могла вдіяти супроти цієї шаленої й непорушної тверезости, що чарувала Матьє на відстані. Ніч оповила мороком чи не всі душі: Матьє був наодинці з Марсель. Подружня пара, та й годі.
У Камю світилося. Господар ставив стільці один на другий; служниця чіпляла віконницю до дверної стулки. Матьє штовхнув другу стулку і ввійшов досередини.