Кошик з овочами Хіт жбурнув на заднє сидіння, а сам стрибнув за кермо. Я сів поруч і хотів зачинити дверцята, але вони не зачинялися. Замок відщіпався, хоч плач, і довелося притримувати дверцята, щоб не гриміли.
Машина вискочила за ворота, немов за нею хтось гнався, а вже шуму вона видавала стільки, що якраз вглухнути. Хоч як я тяг дверцята на себе, вони завзято брязкали, а крила деренчали, і взагалі я розрізняв всі шуми, яких можна чекати від прадавної чортопхайки, і ще якісь — зовсім незрозумілі.
Мені знову кортіло спитатись сусіда, тепер вже про те, що він збирається вдіяти, але ніяк не вдавалося знайти потрібні слова. А якби й вдалося, то сумніваюся, чи розчув би він моє питання за гуркотом і деренькотінням машини. Тож лишалося лише чіплятися за сидіння, а іншою рукою намагатися втримати дверцята. І визнаю, мені раптом почало здаватися, що машина гримотить сильніше, ніж повинна б. Точнісінько як старий неполадний трактор Хіта — той теж торохтить сильніше, ніж годиться будь-якому тракторові. Ну хіба може видавати стільки шуму машина, що так плавко рухається? Як і на тракторі, так і тут я не відчував хоч якоїсь вібрації від мотору, й, незважаючи на гуркіт і брязкіт, чкурили ми дай боже. Я вже згадував, що дороги в нас у долині — і близько не манна, і все-таки запевняю, що часом Хіт вичавлював не менше сімдесяти миль за годину. При такій швидкості ми повинні були б, живучи по правді, вилетіти в придорожній рівчак на першому ж крутому повороті, а машина начебто б лиш присідала й міцніше втискалася в дорогу, й нас жодного разу навіть не занесло.
Ми загальмували перед будинком Берта. Хіт вискочив з машини й кинувся бігцем стежиною, я за ним.
Емі Сміт вийшла нам назустріч, і було помітно, що вона щойно плакала, а взагалі-то вона дуже здивувалася побачивши нас.
Якусь мить ми стояли на ґаночку мовчки, потім Хіт заговорив — і чудасія! — на ньому були обтріпані джинси і ковбойка в плямах поту, замість капелюха — ковтун нечесаного волосся, і проте мені раптом здалося, що він одягнений у дорогий костюм і, піднявши капелюха, віддає уклін Емі.
— Мені передали, — сказав він, — що ваша дівчинка занедужала. Чи можу я їй допомогти?
Вже й не знаю, чи здалося Емі те ж, що й мені, але вона відчинила двері й відступилася, щоб ми пройшли.
— Сюди, будь ласка.
— Дякую вам, пані, — відповів Хіт і увійшов в кімнату.
Я залишився з Емі, вона повернулася до мене, й на очі її знову набігли сльози.
— Знаєш, Кел, їй дуже погано, — сказала вона.
Я сумно кивнув. Чари розвіялися, здоровий глузд почав повертатися до мене, і я вразився божевіллю фермера, який так загордився, що думає, наче він може допомогти маленькій дівчинці, якій дуже погано. І своєму божевіллю теж— чому я застряг на ґанку й навіть не увійшов в кімнату слідом за ним?
Але ось Хіт знову вийшов на поріг і тихенько прикрив за собою двері.
— Вона заснула, — звернувся він до Емі. — Тепер все буде гаразд.
І, не додавши більше ані слова, покрокував геть. Я завагався, дивлячись на Емі й не уявляючи собі, що вдіяти. Потім зрештою збагнув, що я неспроможний щось зробити. І тому вирішив піти разом з Хітом.
Назад ми їхали з помірною швидкістю, але машина все одно бриньчала й гримотіла, як і раніше.
— А бігає цілком пристойно, — крикнув я, намагаючись перекрити гуркіт.
Він злегка посміхнувся і крикнув у відповідь:
— Два дні порпаюсь— день їзджу...
Коли ми дісталися до ферми Хіта, я виліз з його машини й пересів у свою.
— Перегодь, ти забув овочі, — кинув він мені навздогін.
Довелося повернутися за овочами.
— Вельми дякую.
— Нема за що.
Тоді я подивився йому прямо в очі й сказав:
— Знаєш, було б дуже доречно нам зараз дочекатися дощу. Для нас це було би порятунком. Один гарний дощ — і кукурудза вціліє...
— Заходь ще, — запросив він. — Дуже радий був побалакати з тобою.
І в ту ж ніч над усією долиною перепав дощ, гарний заливний дощ, і кукурудза вціліла.
А маленька Енн видужала.
Лікар, коли він нарешті доїхав до ферми Берта, оголосив, що криза минула й одужання почалось. Якась вірусна інфекція, повідомив він. Стільки їх тепер розплодилося! Не те що в старі добрі часи, коли люди ще не бавилися з усіляким чудодійним зіллям і віруси ще не призвичаїлися щохвилинно перероджуватися. Раніше лікарі принаймні знали, від чого вони лікують, а тепер скрізь і всюди — чорта зо два...
Невідомо, чи казали Берт і Емі лікарю про Хіта, але, по-моєму, навряд чи. Чого б то раптом зізнаватися, що вашу дитину вилікував сусід? Не дай боже, відшукається якийсь розумник, що висуне проти Хіта обвинувачення в незаконній медичній практиці, хоча таке обвинувачення завжди неймовірно важко довести. Але балачки долиною поповзли все одно. Мені, наприклад, таємно розповідали, що Хіт до того, як осісти в нас, був найвідомішим лікарем у Відні. Певна річ, в щось подібне не вірю. Та, напевно, й той, хто придумав цю версію, сам у неї не вірив, але так вже в нас у краю ведеться, що вже зробиш.
На якийсь час ці вигадки розбурхали всю долину, а потім все вляглося. І саме собою вийшло, що Хіти стали для нас своїми, немов жили поруч споконвіку. Берт заповзявся розмовляти з Хітом на різні теми, а жінки заходилися що не день викликати пані Хіт до телефону, щоб вона могла вставити слівце в кругову розмову, якою вічно зайняті дроти в нас у долині: чешуть язики з ранку до ночі, так що, якщо закортить викликати кого-небудь у справі, спочатку треба ще відігнати від приладу цих талалайок. Восени ми покликали Хіта полювати на єнотів, а дехто з молодих хлопців став потроху залицятися до його дочки. Все пішло так, ніби Хіти й справді були тут старожилами.
Я вже казав — нам завжди таланило на сусідів.
А коли все добре, то й час тече непомітно, й зрештою його взагалі перестаєш відчувати. Саме так і трапилося в нас у долині. Рік йшов за роком, а ми не звертали на них уваги. На гарне завжди не звертаєш уваги, сприймаєш його як якусь звичну річ. Потрібно, щоб настали інші, кепські часи — отоді оглянешся і зрозумієш, що раніше ж все було на подив добре.
Але от, якось одного разу, приблизно рік тому чи, може, трохи більше, щойно я покінчив з ранковим доїнням, казна-звідки, біля воріт — машина з нью-йоркським номером. У наших місцях далекий номер зустрінеш нечасто, отож я спочатку подумав, що хтось заблукав і пригальмував розпитати дорогу. Дивлюся — на переднім сидженні чоловік і жінка, а позаду троє дітлахів і пес, а машина новісінька, сяє як на малюночку.
Я саме ніс молоко з корівника, і, коли господар вибрався з-за бублика, я поставив відра додолу й почекав, поки він підійде.
Він був молодечий, виглядав інтелігентно й поводився належно. Сказав, що його прізвище Рікард і що він газетяр з Нью-Йорку, що зараз у відпустці й вони прямують на захід, а до нас у долину звернули з метою дещо уточнити.
Наскільки мені пригадується, газети дотепер ще не виявляли до нас цікавості. Так я йому й відповів. І ще додав: у нас, мовляв, будь-коли й не траплялося чогось такого, про що не зайво б повідомляти в газеті.
— Та ні, я не шукаю скандалів, — запевнив мене Рікард, — якщо ви цього злякалися, то даремно. Просто мене зацікавила статистика.
Зізнатися, із мною частенько буває, що я міркую млявіше, ніж варто було б. Людина я за вдачею, мабуть, некваплива, але тут, ледь він вимовив "статистика", я відразу відчув, що справа кепська.
— Я недавно працював над статтями про становище фермерів, — пояснив Рікард, — і в пошуках матеріалу порпався в урядових статистичних збірках. Ото вже нудьга— в житті, здається, так не стомлювався...
— І що ж? — запитав я, а в самого серце затихло.
— А те, що я дізнався цікаві речі про цю вашу долину, — продовжував він. — Спочатку я майже проморгав найголовніше. Пройшов повз цифри й, узагалі ж, не зрозумів їхнього значення. Потім усе-таки повернувся назад, перевірив ще раз цифри й глянув на них новими очима. Будь-яких подробиць у збірках, певна річ, нема, просто натяк на щось незрозуміле. Довелося покопатися ще й з'ясувати деякі факти.
Я спробував віджартуватися, але він мені не дозволив.
— Почнемо з погоди, — сказав він. — Ви усвідомлюєте, що протягом останніх десяти років у вас трималась ідеальна погода?
— Так, погода була як треба, — погодився я.
— Але ж раніш було не так. Я перевіряв.
— Ваша правда, — знову погодився я. — За останній час погода покращилася.
— І врожаї у вас десять років поспіль найвищі у всьому штаті.
— Висіваємо кондиційне насіння. Використовуємо найкращі агротехнічні способи.
Він посміхнувся.
— Ну, це ви киньте. Агротехніка у вас не мінялася щонайменше чверть століття.
Безперечно, тут він мене припер до стінки.
— Два роки тому весь штат постраждав від навали ратних хробаків, — продовжував він. — Весь штат, крім вас. Вас і цей клопіт обійшов боком.
— Нам пощастило. Пам'ятаю, у той рік ми самі дивувалися, як нам пощастило.
— Я зазирнув у медичну статистику, — не вгамовувався він. — Та ж історія. Десять років підряд. Ніяких хвороб— ні кору, ні вітрянки, ні запалення легень. Взагалі нічого. За десять років один-єдиний випадок смерті, та й той в зв'язку з вельми похилим віком.
— Дідусь Паркс, — відгукнувся я. — Йому от-от стукнуло б дев'яносто. Поважний був дідуган.
— Самі бачите, — сказав Рікард.
Сперечатися не доводилося. У нього в руках були точні дані. Ми не усвідомлювали допуття свого щастя, а він простежив все до джерел— і спіймав нас на гарячому.
— Ну, то чого ж ви від мене хочете? — запитав я.
— Хочу, щоб ви розповіли мені про одного з ваших сусідів.
— Я не пліткую про своїх сусідів. Якщо вас цікавить хтось з них, чому б вам не звернутися до нього самого?
— Я і збирався, але не застав його вдома. На фермі, що нижче дорогою, мені сказали, начебто він поїхав у місто. Гайнув із усією родиною.
— Реджинальд Хіт, — сказав я. Грати далі в мовчанку було безглуздо: Рікард і без мене був вдосталь обізнаний.
— Так і є. Я розмовляв де з ким у місті. І виявилося, що він жодного разу не ремонтував хоч би одну зі своїх машин: ні трактор, ні причіпні знаряддя, ні автомобіль. Так і користується ними відтоді, як оселився на фермі. Але ж вони і тоді були вже не новими.
— Сумлінно доглядає за ними, — відповів я. — Сам латає, сам змащує.
— Ще одна обставина.