Тільки-но як протилежність поняттю "бог" з'явилося поняття "природа", то слово "природний" стали вживати замість "проклятий", – увесь той вигаданий світ породила ненависть до природного (дійсності!), він є проявом глибокої огиди до реальності... Але цим усе й пояснюється. Хто ж має підстави всілякою брехнею відвертати від дійсності? Той, для кого вона – страждання. Та якщо дійсність – страждання, то це нещаслива дійсність. Причиною зародження несправжньої релігії й моралі є надмір невтішних відчуттів і обмаль утішних: така несумірність є зародком decadence'y.
16
До такого ж висновку спонукає й критика християнського поняття "бог". Народ, який вірить у себе, ще має свого власного бога. В ньому він ушановує чинники свого процвітання, свої чесноти; свій добробут і силу він відбиває в істоті, до якої за це можна пройматись удячністю. Хто багатий, той прагне роздавати; гордий народ потребує бога, аби приносити жертви... За таких умов релігія – це одна з форм удячності. Людина вдячна сама собі і тому їй потрібен бог. Такий бог повинен мати змогу допомагати і шкодити, бути як другом, так і ворогом, – перед ним схиляються і в доброму, і в злому. Через те ніхто й не відчуває протиприродної потреби каструвати його й перетворювати на бога лише самого добра. Лихий бог потрібен так само, як і добрий: адже своє існування людина завдячує не тільки терпимості й зичливості... Навіщо такий бог, що не знає гніву і помсти, заздрості і глуму, хитрощів і насильства? Що, може, ніколи й не відчув чарівливого ardeurs[9] перемоги і нищення? Такого бога не розуміли б: навіщо він здався? – Але ж тоді, коли народ гине, коли він відчуває, як без сліду зникає віра в майбутнє і надії на свободу, коли покора видається йому доконечною необхідністю, а рабські чесноти – запорукою виживання, тоді він мусить змінити свого бога. Тепер бог стане полохливим, боязким і скромним, почне схиляти до "душевного спокою", до відмови від ненависті, до поблажливості й "любові" до друзів і навіть до ворогів. Він без упину моралізує, заповзає в пустки всяких особистих чеснот, стає богом для кожного, робиться приватною особою, космополітом... Колись він представляв народ, його силу й душу, потяг до влади і загарбань, – а тепер він просто лише добрий бог... Справді, ніякої іншої альтернативи для богів нема: вони або відбивають жадання влади, – залишаючись народними богами, – або ж безсилля й покору, стаючи з необхідності добрими...
17
Там, де хоч трохи ослабне жадання влади, незмінно зароджується фізіологічний відступ, decadence. І відтоді божество decadence'y, обтяте з усіх чоловічих чеснот і звичок, доконечне перетворюється на бога фізіологічно підупалих і недолугих. Проте слова "недолугі" вони не кажуть, а називають себе "добрими"... Не треба довго думати, аби зрозуміти, в які історичні миті вперше об'являється дуалістична вигадка про доброго і лихого бога. Поневолені інстинктивно перетворюють свого бога на "добро в собі" і, керуючись тим же інстинктом, бога своїх переможців позбавляють усіх добрих рис; вони помщаються на їхньому богові і роблять із нього чорта. Отже, обох – доброго бога і чорта – породив decadence. І як можна ще й сьогодні піддаватися простакуватим християнським теологам і разом із ними казати, що розвиток поняття "бог" від народного бога, "бога Ізраїлю", до християнського бога, до уособлення всякого добра є поступом? – Але погоджувавсь із цим навіть Ренан. Ніби Ренан мав право на простакуватість! Бо ж у вічі впадає протилежне. Коли з поняття "бог" вилучити силу і смілість, гордощі і жадання влади – всі передумови життєвого розквіту, – коли його мало-помалу обернути в символічний костур для потомлених, у рятівний круг для всіх потопельників, коли сам він зробився par excellence[10] богом злидарів, недужих і грішників, а означення "Спаситель" зрештою стало другим найменням бога, то про що ж свідчить така переміна, така обтята божественність? – Бо ж, по суті, "царство господнє" стає більшим. Попервах жив у ньому тільки його народ, тобто обрані. Та відтоді бог, як і сам народ, пішов у світи, на чужину; цей найбільший космополіт уже ніде не посидить спокійно і, зрештою, перетворив на свою домівку ввесь світ: перед ним уклякають "незліченні тлуми" й половина землі. Проте бог "незліченних тлумів", цей демократ поміж богами, аж ніяк не гордий поганський божок, – він зостався євреєм, богом закутнів, усіляких похмурих кутів і шпарок, усіх нечистих халуп цілого світу!.. Його світова держава скидається на підземне царство, шпиталь, країну печер і гетто... І сам він блідий, безсилий і такий decadent. Навіть найблідіші з блідих – добродії метафізики, ці альбіноси понять, – опиняються зверху й запановують над ними. Вони так довго обплітають його павутинням, що й він, приспаний їхнім снуванням, теж обертається в павука, стає метафізиком. І відтоді він світ виплітає з себе – sub specie Spinozae[11] стає дедалі блідішим і тоншим, перетворюється на "ідеал", "чистий дух", "absolutum"[12], "річ у собі"... Падіння бога полягає в тому, що він стає "річчю в собі"...
18
Християнське розуміння бога, – бог як покровитель недужих, як павук, як дух, – одне з найогидніших уявлень про бога, які будь-коли створили на землі; воно, мабуть, є навіть найнижчою точкою висхідної лінії розвитку різних уявлень про бога. Бог виродився і замість пояснювати й незмінно потверджувати життя, почав його заперечувати! Слово "бог" оголошує війну життю, природі і потягу до життя! Бог – це основа всяких обмов "цьогобічного життя" і всіляких вигадок про "потойбічне". У богові обожнили ніщо, жадання порожнечі проголосили священним...
19
Те, що сильні раси північної Європи не відштовхнули християнського бога, не робить ніякої честі їхнім релігійним здібностям – не кажучи вже про їхній смак. Вони б мали впоратись із таким недужим, старим і немічним поріддям decadence'y. За те, що вони з ним не впорались, на них упало прокляття: недуга, тлінність і суперечливість просякли всі їхні інстинкти, – відтоді вони не створили жодного бога! Минуло майже дві тисячі років – і нема ні одного нового бога! Але одвічно й незмінно, немов обумовлений правом, як ultimatum і maximum боготворчої сили, як creator spiritus[13] у людях постає жалюгідний бог християнського монотонотеїзму! В цьому покручі занепаду і пустки, поняття і його протилежності освячено всі інстинкти decadence'y, будь-яку полохливість і душевну втому!..
20
Засудивши християнство, я аж ніяк не хочу покривдити споріднену релігію, яка кількістю вірних навіть перевершує його, – буддизм. Обидві релігії нігілістичні – це релігії decadence'y, й усе ж вони значно відмінні одна від одної. Критики християнства повинні від щирого серця подякувати індійським ученим за те, що можуть тепер порівняти ці дві релігії. Буддизм незмірно реалістичніший від християнства: йому віддавна притаманний об'єктивний і холодний розгляд питань, пов'язаних із тілом, він був наслідком кількасотрічного розвитку філософської думки; коли він постав, поняття "бог" було вже вироблене. Буддизм – це єдина власне позитивістська релігія з усіх, що були в історії; навіть у своїй теорії пізнання (крайній феноменалізм) він проголошує війну не "гріхові", а, цілком визнаючи дійсність, "стражданню". Він – і в цьому його глибока відмінність від християнства – вже поминув самооману моральних уявлень і, якщо сказати моєю мовою, стоїть по той бік добра і зла. Ось два фізіологічні стани, на які він спирається і на яких невпинно зосереджує увагу: по-перше, надмірна подразливість почуттів, яка проступає витонченою вразливістю; по-друге, надмірне поривання в сфери духу, надто довге життя в царині понять і логічних операцій, унаслідок чого особисті інстинкти занедбуються заради всіляких "безособистих" кривд (з досвіду принаймні дехто з моїх читачів – як і я сам – знає про "об'єктивність" цих станів). Такі фізіологічні стани пригнічують людину: саме від цього з гігієнічних міркувань застерігає Будда. Натомість він надає простору життю, робить його мандрівним; радить бути стриманим у їжі й уникати певного харчу; остерігатися spirituosa[14]; стримувати всі почуття, не гніватись і не шаленіти: не перейматися ні собою, ні іншими. Буддизм вимагає уявлень, які водночас не дають і не відбирають спокою, – винаходить спосіб стерпно ставитись до навколишніх. Добро і доброту він розуміє як запоруку здоров'я. Молитва й аскеза відсутні: нема ніякого категоричного імперативу, взагалі будь-якого примусу, навіть у чернечій громаді (з монастиря можна вийти). Ту надмірну подразливість посилює геть усе, тому буддизм не оголошує війни інакодумцям. Його вчення лише бореться з бажанням помсти, з незичливістю, з ressentiment[15] ("Ворожнечу ворожнечею не долають", – ось що зворушливо й незмінно повторюють у буддизмі). І в цьому є цілковита слушність: з дієтичного погляду саме ці почуття найшкідливіші для здоров'я. Духовне знесилення, яке проступає в надмірній "об'єктивності" (нею зветься занепад індивідуальних інтересів, зневага до особи і зменшення "егоїзму"), буддизм поборює потужним спрямуванням інтересів – навіть духовних – на особу. В буддійському вченні егоїзм – обов'язок: принципи "найголовніше – це потреба" і "як позбутися страждань" визначають і регулюють усю духовну дієту (читачеві, мабуть, пригадується той афінянин, що боровся з чистою "науковістю", – Сократ, який, розглядаючи особистий егоїзм, теж звеличив його і назвав мораллю).
21
Передумовами зародження буддизму були надзвичайно м'який клімат, велика лагідність і терпимість звичаїв, відсутність будь-якого воєнного завзяття; крім того, нове вчення мало своїх прихильників і серед високих, і навіть серед учених верств. Найвищою метою проголосили веселість, спокій і відсутність бажань, – і такої мети досягали. Буддизм – це аж ніяк не релігія, в якій людина лише сподівається сягнути досконалості: досконалість – найпоширеніший стан.
У християнстві на перший план виступають інстинкти поневолених і пригноблених, у ньому шукають зцілення щонайнижчі верстви. І щоб мати якусь роботу, не знудитись до решти, вдаються до казуїстики гріха, до самокритики, інквізиції сумління; в християнстві незмінно підживляють (молитвою) поклоніння могутньому, якого звуть богом; найвище в ньому вважається недосяжним, дарунком, "ласкою".