Гнів я викличу в людей і в отари, – грабіжником хоче бути Заратустра для пастирів.
Пастирі, кажу я, та вони називають себе добрими і праведними. Пастирі, кажу я, та вони називають себе правовірними.
Погляньте на цих добрих і праведних! Кого ненавидять вони найлютіше? Того, хто розбиває їхні скрижалі цінностей, руйнівника, злочинця, що власне є творцем.
Погляньте на прихильників усіх вір! Кого ненавидять вони найлютіше? Того, хто розбиває їхні скрижалі цінностей, руйнівника, злочинця, що власне є творцем.
Супутників шукає творець, а не покійників, і, звичайно, не отар і не вірних. Співтворців шукає творець, тих, що вписують нові цінності на нові скрижалі.
Супутників шукає творець і женців-побратимів, бо все в нього визріло для жнив. Та йому бракує сотні серпів – тому він зриває колосся і гнівається.
Супутників шукає творець і тих, що вміють гострити свої серпи. їх назвуть руйнівниками і ненависниками добра і зла. Та вони пожнивують і справлять свято.
Товаришів шукає Заратустра в творенні, в жнивах, у святі. Що б він творив з отарами, пастирями і трупами?!
А ти, мій перший супутнику, зоставайся з миром!
Добре поховав я тебе в дуплі, добре сховав твій прах від вовків.
Та я розлучаюся з тобою, бо час настав. Від світанку до світанку осяяла мене нова істина.
Не пастирем я маю бути, не гробарем. Ніколи вже не заведу я мови з людьми, востаннє звертаюся до покійника.
Творцям, женцям і тим, що справляють свято, я хочу товаришити – веселку я хочу їм показати і сходинки всі до надлюдини.
Я заспіваю пісню свою самітникам і тим, хто усамітнився вдвох, і тому, в кого є вуха почути нечуване, я хочу обтяжити серце своїм щастям.
Я прагну до своєї мети, простую своєю ходою, через нерішучих і недбайливих я перескочу. Нехай моя хода буде їм відхідною!
10
Так сказав Заратустра до серця свого, як сонце підбилося вже до полудня; і здивовано він звів очі вгору – бо почув над собою різкий покрик птаха. О диво! В повітрі широкими колами кружляв орел, а з ним – змія, але не як здобич, а як подруга, бо обкрутилася кільцями навкруг його шиї.
– Ці двоє – мої! – сказав Заратустра і зрадів усім серцем.
– Найбільш горда істота під сонцем і найрозумніша істота під сонцем – вони здійнялися в небо, щоб побачити все, як є.
Вони хочуть довідатись, чи живий іще Заратустра. Воістину, чи живий іще я?
Серед людей на мене чигала ще більша небезпека, ніж серед звірів, небезпечними шляхами йде Заратустра. Нехай же ведуть мене мої звірі!
Промовивши так, пригадав Заратустра слова святого в лісі; зітхнув він і сказав до серця свого:
– Хотів би я стати мудрішим! Я взагалі хотів би стати таким мудрим, як моя змія!
Та прошу я неможливого, тож попрошу свою гордість завжди простувати в парі з моєю мудрістю!
І як мене покине колись моя мудрість, – ох, як любить вона відлітати! – то нехай тоді й гордість відлетить разом із глупотою!
Так почалася загибель Заратустри.
СЛОВА ЗАРАТУСТРИ ПРО ТРИ ПЕРЕТВОРЕННЯ ДУХУ
Назву я вам три перетворення духу: як дух стає верблюдом, левом верблюд і, нарешті, дитиною лев.
Багато важких тягарів випадає духові – міцному, витривалому духові, сповненому святобливості; важких, щонайважчих тягарів вимагає сила його.
"Що таке тягар?" – питає витривалий дух, уклякаючи, ніби верблюд, і хоче, щоб його добре нав'ючили.
"Який тягар найважчий, герої? – питає витривалий дух. – Я хочу взяти його на себе і порадіти своїй силі".
Чи не означає це ось чого: так принизитись, щоб уразити власну пиху. Виказати свою глупоту, щоб поглумитися з власної мудрості?
Чи це означає ось що: зректися своєї справи, коли вона святкує перемогу? Зійти на високі гори, щоб спокусити спокусника?
Чи це означає ось що: живитися жолудьми й травою пізнання та задля істини терпіти голод душевний?
Чи це означає ось що: бути хворим і відіслати розрадників, а подружитися з глухими, які ніколи не почують, чого ти хочеш?
Чи це означає ось що: увійти в брудну воду, якщо це вода істини, і не проганяти від себе холодних жаб і теплих ропух?
Чи це означає ось що: любити того, хто нас зневажає, і подати руку привидові, коли він хоче нас налякати?
Усі ці найважчі тягарі бере на себе витривалий дух; мов нав'ючений верблюд, що поспішає в пустелю, так поспішає і дух у свою пустелю.
Однак у найсамотнішій пустелі стається друге перетворення: дух обертається тут на лева, хоче здобути собі свободу й панувати у власній пустелі.
Свого останнього владаря шукає він тут – ворогом хоче стати йому і своєму останньому Богові, змагатися хоче з великим драконом за звитягу.
Хто ж цей великий дракон, якого дух більше не хоче визнавати владарем і Богом? "Ти повинен" – так звати великого дракона. Та левів дух мовить: "Я хочу".
"Ти повинен" лежить у духу на шляху та іскриться золотом, мов лускатий звір, і на кожній лусці виблискує золотом: "Ти повинен!"
Тисячолітні цінності виблискують на цих лусках, і наймогутніший з усіх драконів каже так: "Усі цінності всіх речей виблискують на мені.
Всі цінності вже створені, і кожна створена цінність – це я сам. Воістину, "Я хочу" не сміє більше існувати!" Так каже дракон.
Брати мої, навіщо потрібен у духові лев? Чого бракує запряженій, зреченій і святобливій тварині?
Творити нові цінності – це й левові ще не до снаги, але творити собі свободу для нового творення – на таке левова сила спроможна.
Аби здобути свободу, а також священне "ні" навіть перед обов'язком, – для цього, брати мої, потрібен лев.
Здобути собі право на нові цінності – то найстрашніший здобуток витривалого і святобливого духу. Воістину, це для нього – грабунок, учинок хижого звіра.
Як святиню, любив він колись "Ти повинен", а тепер, щоб грабунком здобути свободу від своєї любові, він навіть у цій святині має вбачати божевілля й сваволю: для такого грабунку потрібен лев.
Та скажіть, брати мої, хіба може дитина зробити те, що навіть левові не до снаги? Чому лев-грабіжник ще повинен стати дитиною?
Дитина – це невинність і забуття, новий початок, гра, колесо, що крутиться само собою, перший порух, свята згода з усім.
Так, брати мої, для гри творення потрібне святе слово згоди – своєї волі прагне тепер дух, свій світ здобуває собі забутий світом.
Я вам назвав три перетворення духу: як дух став верблюдом, левом верблюд і, нарешті, лев дитиною.
Так казав Заратустра. Того разу він був у місті, що звалось Ряба Корова.
ПРО КАФЕДРИ ЧЕСНОТ
Заратустрі похвалили одного мудреця, що вмів добре говорити про сон та чесноти; за це його вельми шанували й винагороджували, і всі юнаки сідали перед його кафедрою. До нього й подався Заратустра і разом з юнаками сів перед кафедрою. І так казав мудрець:
– Поважайте і шануйте сон! Це передусім! Обминайте тих, хто спить погано й уночі не склеплює очей!
Навіть злодій шанує сон: нечутно скрадається поночі. Та не шанує нічний сторож, носить свій ріжок без усякого сорому.
Спати – не проста штука: для цього потрібно цілий день не втрачати пильності.
Десять разів на тиждень ти мусиш перебороти сам себе: від цього ти втомишся і душа засне, наче від маку.
Десять істин ти мусиш відшукати за день – а то шукатимеш істини й уночі, і душа твоя залишиться голодна.
Десять разів на день ти мусиш сміятись і бути веселий, а то вночі тебе непокоїтиме шлунок, цей батько журби.
Про це мало знають, та щоб добре спати, слід мати всі чесноти. Чи зважуся я кривосвідчити? Чи зважуся на перелюб?
Чи дозволю собі жадати служниці свого ближнього? Все це завадило б доброму сну.
І навіть маючи всі чесноти, слід тямити ще одне: вчасно відсилати до сну навіть чесноти.
Щоб ці милі жіночки не сварилися між собою! І через тебе також, нещасний!
Мир із Богом і сусідом – цього вимагає добрий сон. А ще живи в мирі з сусідським чортом! А то прийде вночі до тебе.
Шануй владу й виказуй покору, якщо навіть та влада крива! Цього вимагає добрий сон. Хіба я винен, що влада полюбляє криві стежки?
Як на мене, той найкращий пастир, хто жене свою вівцю на найзеленішу луку, – це сприяє доброму сну.
Не хочу я собі ні глибокої шани, ні великих скарбів – від цього буває запалення селезінки. Одначе погано спиться без доброго імені і хоч малого скарбу.
Невеличке товариство миліше мені, ніж лихе,–аби тільки вчасно приходили й відходили. Це сприяє доброму сну.
Вельми до вподоби мені й убогі духом – вони навіюють сон. Вони блаженні, надто як їм віддають належне.
Так минає день у чеснотливого. Та коли настає ніч, я, звичайно, не важуся кликати сон! Не хоче він, щоб його кликали, – його, володаря чеснот!
Ні, я пригадую, що робив і про що думав удень. Ремиґаючи все, як корова, я питаю себе терпляче: де ж, власне, десять моїх переборень?
І де мої десять примирень, і десять істин, і десять веселощів, що ними серце моє себе тішило?
Коли я отак розважливо всі сорок думок своїх зважую, враз нападає на мене сон – непрошений владар чеснот.
Сон налягає мені на очі – і повіки важчають. Сон торкається моїх уст – і вони залишаються розтулені.
Воістину тихо він підступає до мене, наймиліший із злодіїв, і викрадає мої думки – і стою я тоді дурний, мов ця кафедра.
Та недовго стою я тоді – вже лягаю.
Заратустра слухав того мудреця і сміявся в душі. І сказав він до серця свого:
– Дурнем здається мені цей мудрець із його сорока думками. Та я вірю, що він розуміється добре на сні.
Щасливий і той, хто живе поблизу цього мудреця! Адже він навіює такий сон, що й крізь грубу стіну пройде.
Чари живуть навіть у цій його кафедрі. І не марно сиділи юнаки перед проповідником чеснот.
Мудрість його закликає: щоб мати глибокий сон, не втрачайте пильності. Воістину, якби життя не мало сенсу, й мені довелося вибирати безглуздя, то, ніж таку мудрість, я би вибрав безглуздя.
Тепер мені ясно, чого передусім шукали люди, шукаючи колись учителів чеснот. Міцного сну шукали вони й макоцвітної доброчесності!
Для всіх славетних мудреців за кафедрами чеснот мудрість була сном без сновидінь: іншого сенсу життя вони не відали.
Ще й сьогодні не бракує таких, як отой проповідник чеснот, і не всі вони такі щирі – та час їхній минув. І не довго їм ще стояти – вже лягають.
Блаженні снолюби, бо скоро вони поринуть у сон.
Так казав Заратустра.
ПРО ЗБОЧЕНИХ У ПОТОЙБІЧНІСТЬ
Колись і Заратустра сягнув бентежною думкою по той бік людини – як і кожен, хто вірить у потойбічний світ.