Проте Готгольд вважає, що я, його мачуха, дбаю тільки про своїх дітей і навмисне відвертаю від нього батька. Ось що прикро…
– Але ж він сам винен! – майже крикнув консул, проте, глянувши на двері до їдальні, притишив голос. – Він сам винен, що так погано склалися їхні стосунки! Подумайте самі! Невже він не міг бути розважніший? Чого йому було одружуватися з тією мадемуазель Штювінг і… з її крамничкою?.. – На цьому слові консул засміявся, сердито і водночас збентежено. – Огида до тієї крамнички – батькова слабість, але Готгольдоіві треба було шанувати це його невеличке марнославство…
– Ох, Жане, найкраще було б, якби батько поступився!
– Але хіба я можу його нараджувати? – прошепотів консул і нервово підніс руку до чола. – Я зацікавлений особисто і тому мав би сказати: "Тату, заплатіть". Проте я ще й компаньйон і мушу захищати інтереси фірми; тож як тато вважає, що він не зобов'язаний забирати з оборотного капіталу гроші для неслухняного, збунтованого сина… Йдеться про чималу суму – більше як одинадцять тисяч талярів. Це v добрі гроші… Ні, ні, я не можу нараджувати… але й не можу відраджувати. Не хочу нічого знати про це. Тільки розмова з татом для мене desagreable[14]…
– Хай увечері, Жане. А тепер ходімо, люди чекають…
Консул сховав листа до кишені, дав руку матері, і вони разом зайшли до яскраво освітленої їдальні, де товариство якраз розмістилося навколо довгого столу.
З ясно-блакитного тла шпалер майже пластично виступали між стрункими колонами білі постаті богів. Вікна були запнуті важкими червоними завісами, а в кожному кутку горіло у високому, позолоченому канделябрі вісім свічок, не рахуючи тих, що стояли на столі в срібних свічниках. Над масивним буфетом, навпроти дверей до кімнати з краєвидами, висіла велика картина – якась італійська затока; її імлисто-блакитний тон у цьому освітленні справляв надзвичайне враження. Попід стінами стояли величезні канапи з твердими спинками, оббиті червоним адамашком.
Коли мадам Будденброк сідала на своє місце між старим Крегером, який головував на тому боці столу, що від вікна, і пастором Вувдерліхом, на обличчі в неї не було вже й сліду турботи чи тривоги.
– Bon appetit![15] – сказала вона і на свій лад коротко, приязно кивнула головою, швидко перебігши очима через ввесь стіл, аж до того краю, де сиділи діти…
Розділ четвертий
– Молодця Будденброк, скажу я вам! – вихопився гучний голос пана Кеппена з загальної розмови, коли служниця з червоними голими руками, в грубій смугастій спідниці і в маленькому білому чепчику майже на потилиці, з допомогою мамзель Юнгман і покоївки пані Елізабет "згори" рознесла гарячу зелену юшку з грінками і всі обережно взялися їсти. – Молодця! Який простір, яка елеганція… Тут можна жити, скажу я вам…
Пан Кеппен не бував у попередніх господарів цього дому; він недавно розбагатів, походив з родини не вельми патриціанської і, на жаль, ніяк не міг відвикнути від деяких простацьких висловів, як хоча б оте "скажу я вам", що його він приточував, де треба й де не треба. Крім того, він казав "молодця" замість "молодець".
– Та ще й придбане запівдарма, – сухо зауважив пан Гретьєнс, що напевне мав це знати, й крізь складену трубочкою долоню почав пильно розглядати італійську затоку.
Гостей порозсаджувано якомога впереміж, приятелів посеред родичів, але не всюди вдалося дотриматись такого ладу: старі Евердіки сиділи, як завжди, поряд, пані Евердік мало не на колінах у чоловіка, і ніжно кивали одне одному головою. Зате старий Крегер, високий і рівний, велично сидячи між пані Ланггальс та мадам Антуанетою, розподіляв свої елегантні жести й стримані жарти між обома дамами.
– А коли цей дім збудовано? – спитав пан Гофштеде навскоси через стіл старого Будденброка, що веселим, трохи глузливим тоном розмовляв з мадам Кеппен.
– Anno…[16] стривайте… десь тисяча шістсот вісімдесятого, якщо не помиляюся. Зрештою, мій син ліпше знається на таких датах.
– Вісімдесят другого, – ввічливо вклонившись, озвався консул з другого кінця столу; він лишився без дами й сидів біля сенатора Ланггальса. – Докінчено взимку тисяча шістсот вісімдесят другого року. "Ратенкамп і компанія" почала тоді швидко йти вгору… Тяжко стає, коли подумаєш, як занепала ця фірма за останні двадцять років…
Розмова за столом затихла, на якісь півхвилини запала мовчанка. Кожен дивився в свою тарілку й згадував славетну колись родину Ратенкампів. Вони побудували цей дім, мешкали в ньому, тоді зубожіли і, дійшовши до краю, мусили вибратися з нього…
– Авжеж, тяжко, – мовив маклер Гретьєнс. – А надто коли згадаєш, яке шаленство довело фірму до занепаду. Якби Дітріх Ратенкамп не взяв був тоді в компаньйони того Гельмака! їй-богу, я за голову вхопився, коли Гельмак почав там господарювати. Я знаю з певних джерел, панове, як ш безсоромно спекулював за спиною в Ратенкампа, як роздавав векселі й акцепти на ім'я фірми… Врешті все скінчилося… Банки перестали довіряти, забракло забезпечення… Ви собі навіть не уявляєте… А хто комори контролював? Може, Гельмак? Та вони там нишпорили, як щури, рік у рік! А Ратенкамп на все махнув рукою…
– Він був як паралізований, – сказав консул. Обличчя його спохмурніло й посуворішало; схилившись над тарілкою, він помішував ложкою юшку і лише час від часу позирав невеликими, круглими, глибоко посадженими очима на той кінець столу, де сидів батько. – Його все щось гнітило, і, мені здається, не важко зрозуміти, що саме. Нащо йому було зв'язуватися з Гельмаком? Той тільки й мав, що погану славу, а капіталу – кіт наплакав. Мабуть, Ратенкампа мучила потреба перекласти на когось частину страшної відповідальності, бо він відчував, що нестримно наближається до краху… Фірма відхазяйнувала своє, давній рід par passee[17]… Вільгельм Гельмак, напевне, був тільки останнім поштовхом до руїни…
– Отже, ви вважаєте, шановний пане консул, – із спокійною усмішкою мовив пастор Вундерліх, наливаючи своїй дамі й собі червоного вина, – що навіть якби не Гельмак та його непутяща поведінка, однаково мало б статися те, що сталося?
– Не зовсім так, – задумливо сказав консул, ні до кого зокрема не звертаючись. – Але я гадаю, що Дітріх Ратенкамп неодмінно й неминуче мусив зв'язатися з Гельмаком, щоб здійснився присуд долі… Він, мабуть, діяв під тиском невблаганної необхідності… Я певен, що здебільшого він був свідомий витівок свого компаньйона, та й про те, що робиться в коморах, також дещо знав. Але йому наче хто волю відібрав…
– Ну, assez[18], Жане, – сказав старий Будденброк і поклав ложку. – Це одна з твоїх idees[19]…
Консул, неуважно всміхаючись, підняв чарку до батька. Але тут озвався Лебрехт Крегер:
– Краще киньмо розмови про давне і вернімося до радісної сучасності!
З цими словами він обережно, елегантним порухом узяв за шийку пляшку білого вина з корком, прикрашеним маленьким срібним оленем, трохи відсунув її від себе й уважно приглянувся до етикетки.
– "Х. – Ф. Кеппен", – прочитав він і кивнув винареві:– Ну звичайно! Що б ми робили без вас!
Служниця почала міняти мейсенські тарілки з позолоченими вінцями. Мадам Антуанета пильно стежила за її рухами, а мамзель Юнгман давала накази в переговорну трубу, що з'єднувала їдальню з кухнею. Подали, рибу; пастор Вундерліх, обережно накладаючи собі на тарілку, сказав:
– А проте цієї радісної сучасності могло й не бути. Молодь, що сидить тут і тішиться разом з нами, старими, мабуть, і на думку собі не покладає, що колись могло діятись інакше… Дозволю собі нагадати, що мої стежки не раз збігалися з стежками наших Будденброків… Завжди, коли мені трапляється на очі така ось річ, – він узяв зі столу важку сріблу ложку й обернувся до мадам Антуанети, – я думаю, чи не її шостого року тримав у руках наш приятель, філософ Ленуар, сержант його (величності імператора Наполеона… І згадую, мадам, нашу зустріч на Альфштрасе…
Мадам Будденброк дивилася просто перед себе, і на обличчі її світилася трохи збентежена, зігріта давніми спогадами усмішка. Том і Тоні в кінці столу, що не зносили риби, а тому сиділи й уважно дослухалися до розмови дорослих, майже в один голос загукали:
– Ой бабуню, розкажіть!
Та пастор знав, що вона не любила ворушити тієї давньої, трохи прикрої для неї історії, і почав оповідати сам: діти раді, були слухати її хоч і всоте, та й, може, дехто з гостей ще не чув про неї…
– Одне слово, уявіть собі холодний день у листопаді, дощ такий пере, що хай бог боронить; я ходив у справах своєї парафії, тепер вертаюся по Альфштрасе і думаю про те, які настали тяжкі часи. Князь Блюхер подався геть, у місті французи, проте хвилювання, що охопило геть усіх, майже не помітно. На вулицях тихо, люди остерігаються, воліють сидіти вдома. Коли різник Праль, стоячи перед своїми дверима і заклавши руки в кишені, сказав гучним, мов єрихонська сурма, голосом: "Ото вже кепсько, так кепсько, що далі нікуди!" – йому просто вліпили кулю в голову, та й до всьому… Отже, йду я собі й думаю: загляну до Будщенброків, може, їм треба якої поради чи допомоги; чоловік лежить хворий – рожа на голові, а в мадам з постоями клопоту не обкидаєшся. І саме тієї хвилини хто б ви думали трапляється мені назустріч? Наша високоповажна мадам Будденброк, Але в якому вигляді! Поспішає під дощем без капелюшка, можна сказати, біжить, а не йде, шаль ледве тримається на плечах, зачіска геть розкуйовдилась – так, це щира правда, мадам! – аж важко її назвати вже зачіскою. "Який приємний сюрприз! – кажу я, та вона мене навіть не помічає. Тоді я набираюся сміливості, притримую її за рукав, і серце мені стискається з недоброго передчуття… – Куди ви квапитесь так, ласкава пані?" Вона зводить очі, помічає мене й вигукує: "Ох, це ви… Прощайте! Всьому кінець! Я зараз кинуся в Траву!" – "Боронь боже! – кажу я і відчуваю, що обличчя в мене блідне. – То місце не для вас, ласкава пані! Але що сталося?" – І тримаю її так міцно, як тільки дозволяє мені пошана до неї. "Що сталося? – перепитує вона і вся тремтить. – Вони вже добралися до срібла, Вундерліху, ось що сталося! А Жан лежить у ліжку хворий на рожу й не може мені допомогти! Та навіть якби він був на ногах, то все одно нічим би не зарадив! Вони крадуть мої ложки, мої срібні ложки, ось що сталось, Вундерліху, і я зараз кинуся в Траву!" Ну, я тримаю нашу любу приятельку і кажу те, що завжди мовиться в таких випадках.