Венера в хутрі

"Господь його побив рукою жінки!"

Це речення шокувало мене.

"Які ці євреї негалантні", – думав я, – "навіть їхній Бог – він міг би вибирати й пристойніші слова, коли говорить про прекрасну стать!"

"Господь його побив рукою жінки", – повторював я собі. Ну, і що б це я мав вдіяти, щоби Бог мене так скарав?

Але ж на Бога! Знову приходить наша господиня, яка за ніч стала ще меншою, а там, нагорі, поміж зелених вусиків і ланцюжків рослин, знову видніється біле вбрання. Це Венера, чи вдова?

Цього разу – вдова, бо пані Тартаковська робить реверанс і просить мене від її імені дати щось цікаве для читання. Я біжу до своєї кімнати й квапливо хапаю кілька книжок.

Надто пізно я пригадую, що в одній з них лежить моя світлина з Венерою, і тепер та біла пані має її там, нагорі, разом із виливами моїх емоцій.

Що вона скаже про це?

Я чую, як вона сміється.

Чи не з мене?

* * *

Я не можу цьому протистояти, мене щось манить і кличе, я знову вбираюся і йду в сад.

Мене тягне туди, на галявинку, тягне до неї, до моєї богині, моєї коханої.

Ніч холодна. Мене морозить. Важке повітря п'янить пахощами квітів та лісу.

Яке свято! Яка музика навкруги! Схлипує соловейко. Ледь видно слабке блакитне мерехтіння зірок. Галявинка видається гладкою, як дзеркало, як крижана поверхня ставка.

Велично здіймається сяюча фігура Венери.

Але… що це?

З мармурових плечей богині спадає велике темне хутро – я стаю як укопаний і зачудовано дивлюся на неї, мене знову охоплює отой невимовний страх, і я втікаю.

Прискорюю свої кроки, і тут помічаю, що побіг не тією алеєю, і коли хочу повернути серед зелені у бічний перехід, то там на кам'яній лавці сидить переді мною Венера, прекрасна жінка з каменю, ні, справжня богиня кохання, теплокровна, я навіть чую її пульс. Так-так, вона стала для мене живою, як ота статуя, що почала дихати для свого творця. Правда, це чудо здійснилося лише наполовину, її біле волосся ще видається, кам'яним, а її біле вбрання мерехтить, як місячне сяйво – (може, це атлас?) – а з її плечей спадає темне хутро… Та її вуста вже червоні, щоки рожевіють, а в очах я зустрічаю два диявольські зеленкуваті промені – і ось вона сміється!

Її сміх такий загадковий, він – ах! Його неможливо описати, він спирає мені дух, я біжу далі й мушу за кілька кроків знову й знову переводити подих. Цей сміх переслідує мене і у похмурих переходах серед зелені листяних дерев, і на світлих галявинах, аж у гущавину, куди ледве пробивається місячне сяйво. Я вже більше не знаходжу дороги, блукаю довкола, а холодні краплі виблискують, мов перли, на моєму чолі.

Нарешті я зупиняюся й веду короткий монолог.

Він звучить… справді, наодинці із собою людина або дуже люб'язна, або ж дуже груба.

Отож я й кажу собі: "Осле!"

Це слово справляє дивовижну дію, ніби чародійське заклинання, що рятує мене і приводить до тями.

Я відразу заспокоююся.

Із задоволенням повторюю: "Осле!"

Знову я бачу все чітко й ясно – ось тут водограйчик, он там букова алея, аж ген будинок, до якого я тепер поволі наближаюся.

І тут, знову зовсім несподівано, за зеленою, освітленою місяцем, ніби вишитою сріблом стіною – біла постать, прекрасна жінка із каменю, якій я поклоняюся, якої я боюся, від якої я втікаю.

Кілька кроків – і я вже в будинку, переводжу дух і роздумую.

Ну хто ж я такий тепер: маленький дилетант чи великий осел?

Ранок спекотний, у повітрі душно, воно напоєне збудливими пахощами. Я знову сиджу у своїй альтанці й читаю в "Одіссеї" про спокусливу чарівницю, яка перетворює своїх поклонників у диких звірів. Чудова картина античного кохання.

Тихо шелестять гілки та трав'яні стебла, шелестять сторінки моєї книги, щось шелестить на терасі.

Жіноче вбрання…

Ось вона, Венера, але без хутра – ні, цього разу це вдова – та ні, це Венера. О! Що за жінка!

Ось стоїть вона там у легкому, білому ранковому одязі й дивиться на мене. Якою ж поетичною й принадною одночасно видається її делікатна постать. Вона не велика, але й не маленька, а голівка – радше чарівна й пікантна, в дусі епохи маркізів у Франції, ніж прекрасна в прямому розумінні. А як вона зачаровує, яка м'якість і яка чарівна пустотливість виграють довкола цих досить великих вуст – шкіра настільки ніжна, що всюди проглядають блакитні прожилки, проглядають і через муслін, що прикриває руки й груди. А як пишно закручене це руде волосся – так-так, воно руде, а не біляве чи золотисте, і як же демонічно, і водночас мило виграє воно на її шиї, і ось мене зустрічають її очі, немов зелені блискавки, справді, вони зелені, ці очі, їх м'яку силу неможливо передати – вони зелені, як коштовне каміння, як глибокі, бездонні гірські озера.

Вона зауважує моє збентеження, яке зробило мене негречним: я й далі сиджу і досі не скинув з голови шапку.

Вона лукаво усміхається.

Нарешті я підводжуся й вітаюся з нею. Жінка наближається й вибухає голосним, майже дитячим сміхом.

Я заїкаюся так, як може заїкатися тільки маленький дилетант або великий осел.

Отак ми й знайомимося.

Богиня питає про моє ім'я й називає своє.

Її звати Ванда фон Дунаєв.

Вона справді моя Венера.

– Але, мадам, як Вам прийшла до голови така думка?

– Завдяки маленькій світлині, яка лежала у Вашій книжці…

– Я забув про це.

– Ці загадкові зауваження на звороті…

– Чому загадкові?

Вона глянула на мене. "Я завжди хотіла познайомитися колись зі справжнім мрійником – заради різноманітности… От, Ви мені здаєтесь після цього одним із найнестримніших".

– Милостива пані, насправді… – і знову це фатальне осляче заїкання, і до того ж я червонію, як шістнадцятирічний юнак, тоді коли я на добрих десять років старший…

– Сьогодні уночі Ви злякалися мене.

– Справді, річ у тому… Але чи не зволите сісти?

Вона сідає й насолоджується моїм страхом – бо ж я боюся її тепер, при світлі дня, ще більше – зачаровуюча усмішка пробігає над її верхньою губою.

– Ви розглядаєте кохання і передусім жінку, – почала вона, – як щось вороже, щось, від чого Ви, хоч і даремно, захищаєтесь, але могутність чого Ви сприймаєте як солодку муку, як млосну жорстокість. Погляд цілком сучасний.

– Однак Ви його не поділяєте…

– Не поділяю, – запально й рішуче відповіла вона й похитала головою так, що її кучері здійнялись, мов червоні язики полум'я.

– Для мене весела чуттєвість гелленів є радістю без страждань – це ідеал, який я прагну втілити у своєму житті. Бо в те кохання, яке проповідують християнство, сучасні люди, оті рицарі духа, я не вірю. Так-так, придивіться до мене, я набагато гірша, ніж якась єретичка, я – язичниця.

Чи довго, думаєш ти, роздумувала богиня кохання.

Коли вподобала Анхіза в гаю на Ідейській горі?

Я завжди захоплювалася цими рядками із Ґетевої "Римської елегії". У природі є лише оте кохання героїчного часу, коли "боги і богині закохувались". У ті часи

Пристрасть за поглядом йшла,

Втіха ішла за жагою.

Все інше – надумане, нещире, брехливе. Через християнство, жорстока емблема якого – хрест, завжди була для мене чимось жахливим, – через нього в природу та її невинні прагнення було занесено щось чуже й вороже.

Боротьба духа зі світом чуттєвого – це євангеліє сучасности. Від нього мені нічого не треба.

– Так, Ваше місце мало би бути на Олімпі, – відповів я, – але ми, сучасні люди, не любимо античної веселости, особливо в коханні. Думка про те, щоб жінку, хай навіть і якусь Аспазію, розділяти з іншими, нас обурює. Ми такі ж ревниві, як і наш Бог. Ось чому ім'я прекрасної Френи стало для нас лайливим словом. Ми надаємо перевагу якійсь бідній, безбарвній дівчині в стилі Гольбейна, яка належить лише нам, перед античною Венерою, яка хоч і є божественно прекрасною, але сьогодні кохає Анхіза, завтра Паріса, а післязавтра Адоніса. І якщо природа у нас і тріумфує, якщо ми у палаючій пристрасті й віддаємося такій жінці, то її весела любовна пристрасть видається нам демонічною силою, жорстокістю, й ми вбачаємо у нашому блаженстві гріх, який повинні спокутувати.

– Отже, і Ви захоплюєтеся сучасною жінкою? Отими бідними істеричними жінками, які у сомнабулічному гоні за вимріяним чоловічим ідеалом не вміють оцінити найкращого мужчину і посеред постійних сліз та схлипувань щодня скривджують свої християнські обов'язки, обдурюють, самі обдурені, знову й знову шукають, вибирають і відкидають, і ніколи не є щасливими самі, і нікого не ощасливлюють, нарікають на долю, замість того, щоб спокійно зізнатися собі: "Я хочу кохати й жити так, як жили колись Єлена й Аспазія". Природа не знає якоїсь постійности у стосунках чоловіка й жінки.

– Мила пані…

– Дозвольте, я закінчу. Річ лише в егоїзмі мужчини, який хоче жінку заховати, як якийсь скарб. Усі спроби, через священні церемонії, присяги й угоди принести постійність у щось наймінливіше з усього, що є мінливому людському бутті – у кохання – всі ці спроби зазнали невдачі. Ви ж не можете заперечувати, що наш християнський світ розкладається?

– Але ж…

– Але ж того єдиного, хто постає проти настроїв суспільства, виштовхують, таврують, каменують, хочете Ви сказати. Та добре. Зважуся твердити, що мої принципи напраму язичницькі, я хотіла би відповідно до них прожити своє життя. Я зрікаюся Вашого лицемірного респекту і надаю перевагу тому, щоби бути щасливою. Винахідники християнського шлюбу добре вчинили, коли до нього винайшли ще й безсмертя. Утім, не думаю про те, щоби жити вічно, і коли мені з останнім подихом настане кінець на цьому світі, то що мені з того, чи мій дух співатиме в ангельських хорах, а чи порох мій живитиме нові істоти? Якщо ж я помру такою, як є, то з якої рації я мушу тоді від чогось відмовлятися? Належати мужчині, якого я не знаю, якого не кохаю, лише тому, що колись його кохала? Ні, я не буду ні від чого відрікатися, я покохаю кожного, хто мені подобається, і зроблю щасливим кожного, хто мене кохає. Хіба це погано? Зовсім ні, принаймні це набагато ліпше, ніж коли б я жорстоко тішилася тими муками, які збуджують мої принади, цнотливо відвертаючись від того нещасного, який знемагає по мені.