— Мабуть, це повідомлення про те, що слона вбито... Телеграма з СРСР? Москва? Дивно! Від кого б це?.."
"Берлін цирк Буша директорові Штрому
Тільки що прочитав газеті телеграму втечу слона крапка Просіть негайно поліцію скасувати наказ вбивство слона крапка Нехай один з ваших службовців перекаже слонові таке дві крапки лапки Сапієнс Вагнер прилітає Берлін верніться цирк Буша крапка лапки Якщо не послухає кома можете розстріляти крапка Професор Вагнер".
Штром ще раз перечитав телеграму.
"Нічого не розумію! Професор Вагнер, очевидно, знає слона, якщо вказує в телеграмі його колишню кличку Сапієнс. Але чому Вагнер сподівається, що слон повернеться, дізнавшись про приїзд професора в Берлін?.. Так чи інакше, але телеграма дає маленький шанс на врятування слона".
Директор почав діяти. Не без труднощів йому пощастило умовити поліцей-президента "припинити воєнні дії". До слона негайно відправили на аероплані Юнга.
Як справжній парламентарій, Юнг помахав білою хусткою і, підійшовши до слона, сказав:
— Високошановний Сапієнс! Професор Вагнер шле вам привіт. Він їде в Берлін і хоче вас бачити. Місце зустрічі — цирк Буша. Заявляю вам, що жодна людина вас не зачепить, якщо тільки ви повернетесь.
Слон уважно вислухав Юнга, подумав, потім підхопив його хоботом, посадив собі на спину і розміреною ходою вирушив у дорогу, знову на північ, до Берліна. Так Юнг опинився в ролі заложника і охоронця: ніхто не насмілиться стріляти в слона, бо на його шиї сидить людина.
Слон ішов пішки, а професор Вагнер із своїм асистентом Денисовим летів у Берлін на аероплані, тому прибув раніше за нього і негайно ж пішов до Штрома.
Директор уже одержав телеграму про те, що Хойті-Тойті, як тільки почув про Вагнера, знову став покірним і слухняним і йде в Берлін.
— Скажіть, будь ласка, при яких обставинах ви придбали слона і що ви знаєте про його минуле? — спитав Вагнер директора.
— Я купив його в якогось містера Нікса, торговця пальмовою олією та горіхами. Містер Нікс живе в Центральній Африці, на Конго, недалеко від міста Матаді. За його словами, слон сам прийшов до нього одного разу, коли його діти гралися в саду, і почав показувати незвичайні фокуси: піднімався на задні ноги і танцював, жонглював паличками, ставав на передні ноги і, впираючись бивнями в землю, піднімав задні і при цьому так кумедно махав хвостом, що Ніксові діти качались по лузі від сміху. Вони назвали слона Хойті-Тойті, що по-англійськи, як вам, напевне, відомо, означає "пустотливий, жвавий", а іноді й вигук — щось схоже на "от так-так!". До цієї клички слон звик, і ми лишили її, коли придбали слона. Ось і документи про купівлю. Все цілком легально, і навряд щоб можна було заперечити цю угоду.
— Я не збираюся сперечатися з вами за цю угоду, — сказав Вагнер. — А слон не має якихось особливих прикмет?
— Має. На голові в нього великі рубці. Містер Нікс припускав, що це сліди від ран, заподіяних слонові під час полювання на нього. Тубільці ловлять слонів досить-таки варварським способом. А оскільки ці шви трохи псували його вигляд і могли викликати в публіки неприємне відчуття, то ми надівали йому на голову спеціальну шапочку, гаптовану шовком і оздоблену китичками.
— Так. Нема ніякого сумніву, що це він!
— Хто він? — спитав Штром.
— Слон Сапієнс. Мій зниклий слон. Я впіймав його, коли був у науковій експедиції в Бельгійському Конго, і видресирував. Але одного разу вночі він пішов у ліс і більше не повернувся. Як його не шукали, не знайшли.
— Виходить, ви все-таки пред'являєте претензії на слона? — спитав директор.
— Я не пред'являю, але сам слон може пред'явити деякі претензії. Справа в тому, що я дресирував його новими методами, які дають справді дивовижні результати. Ви самі могли пересвідчитись, якого надзвичайного розвитку розумових здібностей слона мені вдалося досягти. Я б сказав, що слон Сапієнс, або, як його тепер називають, Хойті-Тойті, у великій мірі володів свідомістю людини, якщо можна так висловитись. Читаючи в газетах про дивовижні здібності слона, який виступав у вашому цирку, я тоді ж вирішив, що тільки мій Сапієнс здатний на такі речі: читати, лічити і навіть писати, — адже я навчив його всього нього. І поки Хойті-Тойті спокійно собі розважав берлінців, очевидно, задоволений своєю долею, я не вважав за потрібне втручатися. Але слон збунтувався. Виходить, він був чимсь незадоволений. Я вирішив допомогти йому. Тепер він сам повинен вирішити свою долю. Він має на це право. Не забувайте, що коли б я не прибув сюди вчасно, слон давно вже був би мертвий, — ми обоє втратили б його. Силою ви не примусите слона залишитись у вас, у цьому, сподіваюсь, ви вже переконались. Але не думайте, що я неодмінно хочу відняти у вас слона. Я поговорю з ним. Можливо, якщо ви зміните режим, усунете все те, що його дратувало, він і лишиться у вас.
— "Поговорю з слоном"! Де це видано? —розвів руками Штром.
— Такого слона, як Хойті-Тойті, взагалі ще ніхто не бачив. До речі, скоро він прибуде в Берлін?
— Сьогодні ввечері. Він, мабуть, дуже поспішає на побачення з вами, бо йде, як мені телеграфували, з швидкістю двадцять кілометрів на гадану.
Того ж вечора, після вистави, в цирку відбулося побачення Хойті-Тойті з професором Вагнером. Штром, Вагнер і його асистент Денисов стояли на арені, коли через прохід для артистів увійшов Хойті-Тойті ще й досі з Юнгом на шиї. Побачивши Вагнера, слон підбіг до нього, простягнув хобот, немов руку, і Вагнер потиснув цю "руку". Потім слон зсадив із своєї спини Юнга і посадив на його місце Ватера. Професор підняв велике вухо слона і щось прошепотів у нього. Слон кивнув головою і почав швидко-швидко махати кінцем хобота перед обличчям Вагнера, який уважно стежив за цими рухами. Штрому не сподобалась ця таємничість.
— Так що ж вирішив слон? — спитав він нетерпляче.
— Слон висловив бажання взяти відпустку, щоб мати можливість розповісти дещо цікаве для мене. Після відпустки він погоджується вернутись у цирк, якщо тільки пан Юнг попросить у нього пробачення за грубощі і пообіцяє більш ніколи не вдаватись до заходів фізичного впливу. Слон не відчуває ударів, але він принципово не бажає переносити ніяких образ.
— Я... бив слона?.. — спитав Юнг з виразом здивування на обличчі.
— Держаком від мітли, — продовжив Вагнер. — Не відпирайтесь, Юнг, слон не бреше. Ви повинні бути ввічливі з слоном так само, як начебто він був...
— ...президентом республіки?..
— ...як начебто він був людиною, і не простою людиною, а сповненою почуття власної гідності.
— Як лорд? — в'їдливо спитав Юнг.
— Досить! — крикнув ІІІтром. — Ви в усьому винні, Юнг, і будете за це покарані. Коли ж думає.. пан Хойті-Тойті піти у відпустку і куди?
— Ми з ним вирушимо у пішохідну мандрівку, — відповів Вагнер. — Це буде дуже приємно. Ми з асистентом Денисовим сядемо на широку спину слона, і він повезе нас на південь. Слон виявив бажання попастись на швейцарських лугах.
Денисову було лише двадцять три раки, та, незважаючи на свою молодість, він уже зробив кілька наукових відкриттів у галузі біології. "З вас будуть люди", — сказав Вагнер і запросив його працювати в своїй лабораторії. Молодий учений був невимовно радий цьому. Професор теж був задоволений своїм помічником і всюди брав його з собою.
— "Денисов", "Яким Іванович", усе це дуже довге, — сказав Вагнер у перший день їх спільної роботи. — Якщо я буду щоразу звертатися до вас: "Якиме Івановичу", то на це за рік витрачу сорок вісім хвилин. А за сорок вісім хвилин багато можна зробити. І тому я взагалі уникатиму називати вас. Коли ж треба буде вас покликати, то я говоритиму: "Ден!" — коротко і ясно. А ви можете називати мене "Ваг". — Вагнер умів ущільнювати час.
На ранок усе було готове. На широкій спині Хойті-Тойті вільно розмістилися Вагнер і Денисов. З речей узяли тільки необхідне.
Штром, незважаючи на ранню пору, проводжав їх.
— А як харчуватиметься слон? — спитав директор.
— У містах і селах ми показуватимемо вистави, — сказав Вагнер, — а глядачі за це годуватимуть слона. Сапієнс прогодує не тільки себе, а й нас. До побачення!
Слон повільно йшов вулицями. Та коли проминули останні будівлі міста і перед мандрівниками простяглася смуга шосе, слон пішов швидше, хоч його й не підганяло. Він проходив не менше дванадцяти кілометрів за годину.
— Ден, вам тепер доведеться мати справу з слоном. І щоб краще зрозуміти Хойті-Тойті, вам треба ознайомитися з його не зовсім звичайним минулим. Ось візьміть оцей зошит. Це дорожній щоденник, його написав ваш попередник Пєсков, з яким я подорожував у Конго. З Пєсковим вийшла одна трагікомічна історія, про яку я коли-небудь розповім вам. А поки що — читайте.
Вагнер підсунувся ближче до голови слона, розклав перед собою маленький столик і почав писати відразу в двох зошитах — правою і лівою руками. Вагнер завжди виконував одночасно не менше як дві роботи.
— Отже, розповідайте! — сказав він, звертаючись, очевидно, до слона. Слон протяг хобот майже до самого вуха Вагнера і почав дуже швидко шипіти з короткими перервами:
— Ф-фф-ффф-ф-фф-ффф .
"Точнісінько, як азбука Морзе", — подумав Денисов, розкриваючи товстий зошит у клейончатій оправі.
Вагнер лівою рукою записував те, що диктував йому слон, а правою писав наукову роботу. Слон ішов розміреною ходою, і плавне погойдування майже не заважало писати. Денисов відкрив щоденник Пєскова і незабаром захопився читанням.
Ось що було написано в щоденнику.
V. "ЛЮДИНОЮ РИНГУ НЕ БУТИ..."
"27 березня. Мені здається, що я потрапив у кабінет Фауста. Лабораторія професора Вагнера дивовижна. Чого тільки тут нема! Фізика, хімія, біологія, електротехніка, мікробіологія, анатомія, фізіологія. Мабуть, немає такої галузі знання, якою не цікавився б Вагнер, або Ваг, як він просить себе називати. Мікроскопи, спектроскопи, електроскопи... всілякі "скопи", які дають можливість бачити те, що недоступне неозброєному оку. Потім іде таке ж "озброєння" для вуха: вушні "мікроскопи", з допомогою яких Вагнер чує тисячі нових звуків: "морських гадюк підводний хід й долинної лози зростання". Скло, мідь, алюміній, каучук, фарфор, ебоніт, платина, золото, сталь — у найрізноманітніших формах і поєднаннях. Реторти, колби, змійовики, пробірки, лампи, котушки, спіралі, шнури, вимикачі, рубильники, кнопки...