Та він застеріг її:
— Не залишай останній шматок на тарілці, це віщує бідність!..
— Я й хочу бути бідною,— відказала юна.
У цю мить Аркадій поглянув на бронзове кільце з ключем на Микаїниній шиї. Кільце потемнішало.
— Хіба ти хвора? — спитав.
— Чи ти не бачиш? Вже дві ночі я бачу уві сні, як у мене щось перебігає по подушці. А ти?
— Я вже три дні мертвий.
На це вона посміхнулась і стала зачісуватися.
Поки юна зачісувалася, він малював її недогарком та шилом на уламку черепиці. Вона мала косу, зачесану у формі шолома.
— Я не люблю тебе, Аркадію,— сказала юна йому тоді, граючись маслиновою галузкою,— я люблю іншого.
— Кого?
— Не знаю. І ніколи його не бачила. Лише чула. Він кричить із твого сну якимсь дивним голосом, зовсім не тюїм, і це мене дуже лякає. Кілька вечорів тому я пізнала той голос, коли ми кохалися. Цим голосом він озивається з тебе, коли ми любимося. Я люблю його, а не тебе, Аркадію. А ти, якщо мене втратиш, втратиш мене у собі, а не у мені.
На ці слова він намалював її з іншого боку черепичини на повний зріст з маслиноюю гілкою у руці.
Помітивши, що юна зажурилася, він взяв її собі на коліна й потішив дрібними монетами. Показував їй на сріблянику лева, це означало, що монета в обігу на терені Сингидинума, де розмішено IV легіон Флавія, показував їй, де на монетах позначаються роки місцевої ери, і як на монеті можна вичитати, де її вилито і чи пустив н в обіг монетний двір Siscia, Stobi або Viminacium. Якраз тоді, коли він показав їй бика, викарбуваного на якомусь мідяку, пояснюючи, що це знак VII легіону Клавдія, Микаїна подумала, що насправді лев — це дім Сонця, а бик — Венерин дім, і заснула.
Він діждався, поки зграя її стрімких снів повернула в гону кудись на захід, і тоді вирвав їй з тіла незакінчений сон. Вона заплакала й прокинулась, але він вже мав здобич і ясно бачив усе.
У Микаїниному сні ширяли дві дивні нитки звуків, а потім з'явилася скринька, відчинилася, і на її кришці було написано кілька золотих слів і чисел, які Аркадій прочитав, але не зрозумів:
IBM — NOTE BOOK
THINK PAD 500
INTEL 80486 SLC 2
50/25 MHz
MICROPROCESSOR
Вранці Микаїна його спитала, що він побачив у її сні, та йому сон її нічого не говорив. І він сказав їй про це. А потім він відчинив дверцята Микаїниної клітки і випустив усі сни у світ. І її сон з ними.
VII.
— Поки ми жили швидко, час минав для нас повільно, і ми були швидшими від нього. Зараз ми живемо повільно, а час іде швидко... Досить вже байдикування, Микаїно! Збирайся, завтра вирушаємо до Вімінаціума! — сказав Аркадій, тільки-но настала осінь.
Він зняв зі стіни дерев'яний ключ і відніс його на базар, щоб продати. Коли повернувся, Микаїнині розкішні "сукні для хати" було натягнуто на їхнє крихітне житло. Він покликав її, але ніхто не відгукнувся. Він розірвав тканину і зайшов, проте у хаті нікого не було. Микаїна зникла. Він знайшов лише те кільце, кинуте на постіль. Здогадавшись про біду, він побіг на базарний майдан, але чоловіка, якому він продав дерев'яного ключа, там уже не було.
Два дні він марно розпитував, а на третій йому сказали, що чоловік, який купив дерев'яний ключ, сів на порой. І що з ним була якась дівчина. Аркадій кинувся до річки, але побачив, що люди юрбою біжать від води. На тому боці Данубіоса варвари великими ватагами спускалися на берег, збираючись перейти лімес. Було добре видно і їх, і коней, і собак. І жінок, яких вони вели як здобич. Про них було відомо, що вони не знають, що таке війна. Варвари водночас потроху грабували й підпалювали, потроху полювали і вбивали, потроху спали з жінками, яких хапали по дорозі. І це кожний, де й коли йому заманеться. Проти них неможливо було воювати, вони були, наче повінь, можна було лише тікати і чекати, щоб вони самі відступили.
Аркадій лишився ще на один день, сам не знаючи, чого чекає, а потім вирішив всупереч усьому перейти річку і шукати Микаїну хоча б і серед варварів. Він знав, що IV легіон Флавія не мав наміру захищати цю частину лімеса, та все ж із тих грошей, що одержав за дерев'яний ключ, він купив собі меча і спустився на берег. Він хотів переправитися, але порон був на протилежному боці. Він і купка людей, які ще не втекли, стояли у багнюці і вдивлялися у бік Півночі. Тоді стало видно, як на протилежному, варварському, березі якийсь вершник з'їхав вниз до берега і загнав коня на порон, що стояв на якорі. Не спішуючись, він повів порон на стрижень, який ніс його просто до місця, де стояв Аркадій зі своїм мечем та група людей біля нього. Було видно, як порон і самотнього вершника на ньому несе течія. Раптом він простяг над вухами коня оголену шаблю, і Аркадій зрозумів, що варвар несе через воду вогонь. На шаблі, повернутій плазом, він тримав сім запалених лойових свічок. Приставши до римського берега, варвар натягнув повід і повільно з'їхав з порону поміж скупчених людей, тримаючи усі ті вогники на шаблі. Усі відразу відчули, що смердить свинячим лоєм. Коли вершник під'їхав до Аркадія, який тримав напоготові меча, варвар крикнув "Гоп!", вихопив шаблю з-під лойових свічок, розрубав їх навпіл у повітрі і знову поніс, не гасячи, на шаблі.
У цю мить Аркадій і все живе на березі кинулися стрімголов тікати і бігли три дні не зупиняючись аж до Вімінаціума.
— Такий незграба, як я, може й шкоринкою хліба порізатися,— шепотів, біжучи, Аркадій.
У Вімінаціумі він знайшов свого знайомого з порона. Над його плечем все ще літав жовтий метелик.
— Cras, eras, semper eras,— промовив раб, усміхаючись, і відвів Аркадія до офіцінатора, показав йому ключ, який вилив Аркадій, і таким чином прибулого прийняли до монетного двору вимірювати пластини, з яких відливатимуть мідяки.
Ця робота сподобалась Аркадієві. Був він старанний, і після смерті того знайомого його призначили замість небіжчика лити бронзові монети із срібним покриттям. Це звалося nummi mixti. Але, маючи час, Аркадій завжди ходив по базарах, слухав розповіді людей і все розпитував, чи не бачив хто десь дерев'яного ключа. І дівчину з довгим чорним волоссям. Шукаючи вістей про Микаїну, він слухав на базарищах і вулицях різних людей. Один умів вигадувати дивні історії, але не вмів їх розповідати. Інший, навпаки, не міг вигадати історії, але чудово переказував чужі. Третій не вмів ані того, ані іншого, зате все, про що ті двоє розповідали по ярмарках, було саме про цього третього. Якраз один такий гунявий чоловік, про якого пліткували на базарах і який носив капелюха із риб'ячої шкіри, сказав Аркадієві, що в одному храмі на березі Понту бачив дерев'яний ключ, який висів на стіні.
Аркадій у цей час уже був одружений і мав дочку Флацилу. Трапилося це випадково. Одного вечора якась дівчина, проходячи близько повз нього, у поспіху покрутила перед ним задом, і він її на грецький манір ущипнув за гузу. Вона випустила з рук подушку для схованки душ, яку несла, і дала Аркадію ляпаса. Йому здалося, що у ляпасі він пізнав отой Микаїнин ляпас на пороні. Не маючи часу перевірити, він повалив дівчину і зробив їй Флацилу. Усі троє жили відтоді в Вімінаціумі, де Аркадій належав майстерні, що виливала монети у формах. Це заняття не дуже його захоплювало. Такий спосіб лиття частіше використовували для виготовлення підробок та фальшивих монет, до того ж монетки виходили нечіткі, і Аркадію не подобалося працювати у цій майстерні... Тому він недовго вагався. Попрощався з родиною і поплив униз по річці на Pont Euxini шукати Микаїну.
VIII.
На судні з двома кормилами він наспівував пісню про рибу, коли до нього підійшла якась дівчина під капелюшком з риб'ячої шкіри. Наче була приваблена піснею. Він відразу помітив, що груди її мали величезні соски, на яких у неї були персні, мов на пальцях. Через оті каблучки капало голубими сльозами молоко. Він спробував обняти її, та вона відступила, мовивши, що має в собі кров. Він подумав, що зрозумів її, але дівчина додала, що вона жриця і що в ній Божа кров.
— Sangreal,— додала вона. І вийняла з рота крихітний червонястий камінь.
— Що це? — запитав він.
Тоді жриця розповіла йому історію про камінчик. Це був "королівський камінь", справді краплина закам'янілої Божої крові. Жриці такі камінці успадковували з покоління у покоління. Камінчики вони тримали у роті під час обряду в храмі і через них вимовляли молитви. Від цього деякі камінчики були дуже стерті й малі, а інші, якими рідше користувалися, були більші. Найвище цінувався крихітний камінчик, що зберігався в одному храмі у Палестині. Вважалося, що він належав якійсь жриці на ім'я Магдалена. Вона давно померла у Галії, але перед тим, як вирушити у відкрите море, залишила на своїй батьківщині камінчик, через який молилася...
Почувши цю оповідь, Аркадій спитав дівчину про храм з дерев'яним ключем на стіні, і вона сказала, що знає про такий храм і що він на вірному шляху.
Коли вони висадилися з корабля, Аркадієва супутниця вказала на берег, під яким можна уві сні заснути.
— А заснути уві сні,— мовила жриця,— це пробудитися в якомусь іншому житті.
Потім вони напилися з джерела опуклої води — води пізнання, побачили двері, через які той, хто пройде, помре через сорок днів, та мідний тік, на якому гарманили хліб десятеро коней. Коли він попрощався зі своєю супутницею, у повітрі над водою пливла вже тисячу років скеля, бо Соломон наказав демонам тримати її там. А з такої точнісінько скелі на березі точилася вода, куди б скелю не переносили.
Проте Аркадій не знайшов храму за тим описом, що йому було дано. На вказаному березі не було ніякого храму. Якісь випадкові перехожі сказали йому, що храм під землею. Він спустився й побачив, що на стіну храму справді було повішено дерев'яного ключа. Тільки цей тут був значно більший, ніж той, який Аркадій продав перед від'їздом до Вімінаціума. Спочатку він розпитував навколо, а потім і в самому храмі у жриць, чи нема між ними дівчини на ім'я Микаїна. Йому сказали, що немає і що він даремно її шукає, якщо вона дала обітницю бути жрицею. Ще вони сказали, що дадуть йому їсти.
Зморений і у відчаї він приніс у храмі жертву спаленням, як це робили й інші, сів за дерев'яний стіл і чекав на час обіду. Спочатку винесли чотириніжник, а на ньому один запалений каганець.