Любовна історія
І.
На вранішньому осонні царський вільновідпущеник Аркадій насунув глибше капелюх з риб'ячої шкіри і взявся до сніданку — червоного вина й маслин. Він пильно спостерігав за кішками, що ловили метеликів у тіні дерева, та за старим, який сидів перед ним з вінком перцю на шиї. Старий збуджував свої почуття гострим перцем і оцтом, його величезний член лежав помітний під плащем, наче скублена змія у піску, а Аркадій ніяк не міг згадати ім'я старого.
"Імена людей — як блохи",— подумав Аркадій, виплюнув маслинову кісточку і далі вчився у старого читати.
— Inter os et affam multa accidere possunt,— читав Аркадій напис на глиняному світильнику. На ньому було виліплено жінку з чоловіком під нею. Ноги його вона поклала собі на плечі, а обличчя занурила у його живіт. Щоб зрозуміти написане, Аркадій відразу переклав напис на грецьку: "Між ротом і шматком багато чого може трапитися..."
Уже раніше юнак міг читати грецькою, а зараз вчився читати латину. Він носив плащ, тонкий, наче водою з Наїсуса підбитий, був ще молодий, мав за собою всього-на-всього трохи більше одного року снів, двох коханців і лише одну коханку, вчився легко і передовсім вивчився писати, а вже потім читати. Спочатку він перемальовував літери не розуміючи, але зараз уже міг читати по складах. І це стало його пристрастю. Читав він усе, що будь-де знаходив. Почав читати по складах слова "Agili", "Atimeti", "Fortis" або "Lucivus" на клеймах масляних світильників, а згодом, немов вийшовши у широке море, читав по складах написи на кам'яних порогах, з триніг, з храмів, з мурів, з надгробків, з мечів та свічників, з палиць та каблучок; читав, що написано на одвірках, на печатках, по скелях і колонах, на столах і стільцях, в амфітеатрах, на тронах, щитах, всередині умивальників і ванн, на круглих мисках, вздовж завіс, на одязі, на склі чаш, на мармурі театральних крісел і на знаменах, на тарілках, на скринях, під панцирами, на золотих монетах та під погруддями, на гребінцях та застібках, у казанах, на ступках, під полумисками, читав, що написано на фібулах, ножах і сонячних годинниках, на вазах та поясах, у піску і на воді, у пташиному польоті, на шоломах та у снах. І особливо на колодках та ключах.
Бо мав Аркадій одну таємну пристрасть, він любив красиві ключі. Дарма, що ті із замка якоїсь скрині, від міських брам, із старого висячого замка від якогось храму, він примудрявся їх діставати, крадькома робив відбитки на воску й справно відливав металеві копії. Він взагалі любив і вмів працювати з розтопленим металом. Це йому нагадувало дитинство, що минуло біля великої копальні, у якої були свої гроші з написом Aeliana Pincensia. Час від часу він діставав старі ключі, які вже давно не були у вжитку. Ключі-вдівці, ключі без замкової щілини. Щоб їх прикрасити, він відливав або виковував їм нові ручки у вигляді зірки, троянди чи людського обличчя. Найбільше любив він приробляти своїм ключам замість ручки монету з лицем імператора Філіпа Арабського або якусь іншу, де на зворотному боці зображено жіночу постать і написано "Abudantia" або "Fortuna".
Побачивши Аркадієві витвори, вчитель одного дня сказав йому:
— Якщо довгенько йтимеш на північ, доберешся до лімеса[1] та річки, що зветься Δαγουβ?οζ, або Істер. Там міститься Viminacium, у ньому роблять мідні гроші.
— Що таке північ? — спитав Аркадій.
— Це коли тобі Сонце в дорозі гріє то одне, то друге вухо.
Аркадій пригадав ці слова аж пополудні. Учитель тоді сказав йому:
— Благо тим, які кликані на весільну учту ягняти...
При цих словах Аркадій відчув, що час навколо нього ширшає із запаморочливою швидкістю і що з такою самою швидкістю він віддаляється від самого себе. Без вагань пішов він з Медіани, де жив до того, покинув своє подвір'я з колодязем, де завжди була осінь, та свою мавпочку, що вміла кидати кості і так заробляти гроші.
І, від'їжджаючи, забув спитати вчителя, як того звуть. Лише узяв з собою нанизані на кільце ключі. І ще мав на голові капелюх з риб'ячої шкіри, який йому подарував старий.
II.
"У кожному місті панує якась інша пора року",— гадав Аркадій, йдучи на північ і ловлячи вухами Сонце. Він опинився на шляху, що вів із Фесалонік на лімес і відразу почав старанно молитися Гекаті, яка захищає дороги і перехрестя. Він шепотів:
— У диму над вогнищем чути птахів і перші сніжинки тануть. У моїх очах сніг стає сльозами, і коли очі приплющу, то крізь холодні краплини на шоках далеко і ясно бачу: вітер став чорний, стовбури дерев наближаються до мене, наче до водопою звірі, і обступають мене...
Він дійсно бачив на тих стовбурах та на шляхах жахливі смерті, кожна з яких могла бути його, і дійшов висновку, що усе життя, яке б воно не було щасливе, не варте такої страшної і такої довгої смерті на дереві. А таких смертей було навколо нього, неначе плодів. Втомлений і зляканий, він продавав, один за одним, свої ключі, які ставали для нього все важчими. Подорож затяглася.
Однак з Аркадієм трапився в дорозі й приємний випадок, що підбадьорив його в замірі дістатися до монетного двору. Він побачив у далечі якесь місто, зрадів, до дорога скінчилася, та йому сказали, що це Singidunum, що він заблукав на захід і мусить вертатися до сходу, щоб потрапити у Viminacium. Почувши ці слова, Аркадій не розчарувався. Навряд чи й почув їх. Наче заворожений, дивився він на чудовий шмат бронзи, встановлений на перехресті.
Коли, нарешті, він відчув запах, а потім і почув величезну й страшну річку Данубіос, яка гучно розтинала ніч, на тамтешньому пороні вже не було перевізника. Розповідали, що духи щовечора нападають на подорожніх, тільки-но вони відпливуть від берега. Тому він сам зійшов на порон і повів його крізь темряву і бистрину. Десь на третині шляху він помітив, що облазить, наче пес, потім у нього зросла самецька пристрасть і нарешті відчув, що у нього на голові виросло чуже волосся, та ще й жіноче. Коли поминув середину річки, зійшов місяць, і він побачив жовтого метелика, який пурхав над якоюсь темною проявою у кутку порона. Аркадій скрикнув і зіштовхнув духа у воду, почув, як той шубовснув у воду, а сам абияк підігнав порон до берега та побіг до найближчого заїжджого двору, що світився вогником у ночі.
Він сидів і гриз шестилистий корж, коли у заїзді з'явилася закаляна й мокра подоба, перелякана насмерть, і підсіла до Аркадія. Під плащем у нього дрижала третя жіноча грудь, що виросла над лівою.
— Щойно на мене напав на річці дух і скинув у воду! — вигукнув незнайомець.
— Я теж бачив на пороні духа,— промовив Аркадій і лише тоді збагнув, що до чого. Обидва пирснули сміхом, пізнавши один одного.
— Ти був заслабким як для духа, приятелю,— додав Аркадій і хотів жартома штовхнути співбесідника у плече, коли помітив, що у того над плечем все ще перелітає жовтий метелик, наче пасмо світла.
Аркадій задивився на метелика, хотів його спіймати, але той не дався.
— Облиш, він нічого тобі не зробить,— промовив незнайомець,— він отак літає, казали мені, вже роками. Всі його бачать, крім мене.
— А нащо він тобі?
— Хтозна. Гадаю, що він дух світла й любові, коваль форми душі, мій жіночий демон... Ім'я йому Ерос. Кожний чоловік має над раменом свого жіночого демона, а кожна жінка — чоловічого. Це демони жадання і туги. Кажуть, що мій крутиться навколо мене, навіть коли я працюю в майстерні.
— А ти хто?
— Я раб і належу людям, які звуться familia monetalis.
— Це що?
— Це царський монетний двір.
— Ти відливаєш срібні монети?
— Ні, я відливаю nummi mixti. Це найгірший спосіб виготовлення монет у Вімінаціумі...
— У Вімінаціумі?
— Так.
— То на якому ж березі цей Вімінаціум?
— На тому, який ми лишили, перепливши на пороні.
— Тобто я помилково переправився?
— Якщо тобі треба Вімінаціум, мусиш вертатися водою. Але треба чекати порона до завтрашнього вечора, бо цей уже відвели назад. Cras, eras, semper eras...
— Що це ти сказав?
— Завтра, завтра, завжди завтра, мій хлопчику. Все людське життя зводиться до завтра. А я, я завтра не йду у Вімінаціум.
— А чого?
— Мене послав з наказом procurator monetae, і повернусь я за двадцять днів...
— А хто це — procurator monetae?
III.
Отож Аркадій продав свій передостанній ключ, вклався спати і тільки наступного дня ввечері попрямував назад до Данубіоса з острахом у кістках і жіночим волоссям на голові.
Він був сам на пороні, наскільки видно було у темряві, панувала мелодійна тиша, він чув, як величезні соми вилазять на берег попастися у траві, чув дзвін у вухах, у лівому — грубий, а у правому зовсім тонкий. Щоб підбадьоритися, він почав співати. І вже майже дістався протилежного берега, коли помітив, що разом з його голосом ту саму пісню ледве чутно співає ще хтось, зовсім близенько, ось тут, за спиною. Він не наважувався повернути голову, не міг лівою рукою знайти праву, а тоді раптом загорлав і кинувся на невідомця. Невідома особа гарячково відбивалась, обплутавши його своїм довгим волоссям, наче гладіаторською сіткою. Обоє покотилися по порону, і при цьому Аркадій відчув, що під ним був жіночий демон.
"Емпуза!" — подумав він із жахом. Тоді демониця дала йому ляпаса, а він оволодів нею з усією силою своїх упродовж багатьох місяців невипущених чоловічих мензис, потім штовхнув у воду — у багно біля берега, а сам побіг до заїжджого двору поблизу причалу.
Коли він зайшов, то подумав, що потрапив у хлів... Повсюди біля вогню у хаті було повно поросят, гусей, зайців, півнів та курчат — усіх по парі. Вони були вирізані з дерева й пофарбовані, щоб випадкові гості знали, яку їжу вони можуть тут дістати. Він їв яйця, печені у шкаралупі, коли до кімнати увійшла брудна й мокра дівчина, сіла біля нього до вогню, щоб висушити довге волосся, і промовила:
— Я зустріла на пороні духа. Ледве живою залишилася. Він кинув мене у воду.
— Знаю,— відповів Аркадій. — І я зустрів на пороні демоницю, ледь виплутався з її волосся. Вона забрала мого капелюха з риб'ячої шкіри, того, що зараз у тебе на голові.
І обоє засміялися. Тоді вона йому сказала:
— Ти був заслабким як для духа!
А він відповів:
— Ти була сильнішою, ніж жінка.
— Демона може побачити тільки той, хто хоче його бачити,— підсумувала вона і повернула йому капелюх.