Може, й так, але не більше, ніж Сіо-Сіті або Кіноше[1]. Просто тут зустрічаєш більше людей за коротший час. Ну, як воно, Вільямсе, опинитися на вершині слави, неждано-негадано стати таким відомим?
Тепер подружжя заторохтіло вдвох. П'яніючи, вони намагалися перекричати одне одного, і їхні голоси змішувалися, зливались у нескінченний потік нерозбірливого белькотіння.
— Вільямсе!..— вигукувала вона.
— Вільямсе!..— викрикував він.
— Ми їдемо...— запевняла, вона.
— Вільямсе, чорт би тебе вхопив, я люблю тебе! Ох, сучий сину, таж я ненавиджу тебе,— реготав Пол, б'ючи Вільямса по руці.— Де Том? Я пишаюся тобою, друзяко!
Квартира чорними крильми замиготіла перед очима Вільямса.
Побита рука вже не відчувала болю.
— Мені важко кинути роботу, моє місце не таке вже й погане...
Пол щосили вхопив Вільямса за сорочку, і ґудзики, не витримавши, повід літали. Здавалося, у нападі невгамовної енергії, Пол хоче побити приятеля. Його щелепи ворушилися, а віддих запітнив Вільямсові окуляри.
— Я пишаюсь тобою! Я люблю тебе! — Пол садонув Вільямса по руці, вдарив по плечі, рвонув за барки і ляснув по обличчю. Вільямсові окуляри злетіли з носа і, злегка цокнувши, вдарились об лінолеум.
— Господи, пробач, Вільямсе!
— Ет, не зважай на це,— Вільямс підняв окуляри. Праве скельце тріснуло і скидалось на павутину. Він глянув крізь нього на Пола, що стояв приголомшений, з винуватим виразом, ніби зловлений у тенета потрощеного скла. Вільямс не сказав ані слова.
— Поле, який ти ведмідь! — заверещала Хелін.
Задзеленчав телефон, і водночас по дзвонили в двері, і Пол став говорити про щось, і Хелін не вмовкала, і Том пішов кудись, і Вільямс виразно по думав: "Мене не нудить, мені не хочеться блювати, зовсім не хочеться, але я зараз піду у ванну і виблюю". Отож, не кажучи ані слова, крізь дзеленчання дзвоників, балаканину, лемент, слова вибачення та перебільшеної приязні він поминув те, що скидалося на галасливий натовп, спокійно замкнувся у ванній і, наче перед молитвою, упав навколішки над унітазом.
Вільямс тричі виблював. Тоді заплющив очі і відчув, як по щоках котяться сльози, але він не був певен, чи то він просто судомно хапає повітря чи плаче, чи то сльози болю чи суму, а може, то були й не сльози взагалі... Він почув, як вода змила білий фаянс, але все не підводився з колін, так ніби молився. З-за дверей загукали:
— З тобою все гаразд, Вільямсе? З тобою все о'кей?
Він понишпорив у нагрудній кишені піджака, витяг гаманця, заглянув у нього, побачив там зворотний квиток на поїзд, сховав гаманець назад у кишеню і притиснув його рукою. Тоді звівся на ноги, старанно витер губи і постояв якусь мить, дивлячись у дзеркало на дивного чоловіка в розбитих окулярах.
Він стояв перед дверима, готовий їх відчинити. Хитаючись, із заплющеними очима взявся за мідну ручку і відчув, що важить усього дев'яносто три фунти.
[1] Провінційні міста в штатах Айова та Вісконсін.