Треба лише підійти...
Чоловіка, що так гарно співав, на мосту не було.
На його місці стояли двоє старих — чоловік та жінка,— і крутили величезну катеринку, що рипіла й торохтіла, наче млинок для кави, в який насипали скла з камінням, і не виводила ніякої мелодії, а видавала тільки скрегіт перетравлюваного залізяччя.
Я став чекати, поки музика,— якщо то була музика,— скінчиться. Катеринка верещала, торохтіла й грюкала, а я все м'яв нового твідового кашкета у спітнілій долоні.
"Будь ти проклятий,— здавалося казали старі, оскаженілі від свого безглуздого заняття. Обличчя в них були мертвотно бліді, очі палахкотіли.— Давай нам гроші! Слухай, але музики від нас ти не почуєш! Сам собі вигадуй яку хочеш музику",— говорили їхні безмовні уста.
А я стояв на тому місці, де завжди стояв той жебрак з непокритою головою і думав: "Чому вони не заплатять п'ятдесяту частину грошей, які добувають щомісяця, і не настроять свій інструмент? Якби я отак крутив корбу, я хотів би чути музику, бодай для самого себе!.. Якби ти крутив,— відповів я сам собі.— Але ж ти не крутиш. Мабуть, їм просто гидко жебрачити — хто їм це закине? — й тому вони не бажають винагороджувати музикою тих, хто дає їм подачку".
Як це не схоже на мого безкашкетного друга!
Друга?!
Я закліпав з подиву, а тоді ступив крок уперед.
— Прошу пробачення. Тут стояв чоловік з концертино...
Жінка перестала крутити катеринку й глянула на мене.
— Чого?
— Чоловік без кашкета під дощем.
— А, той! — пробурчала жінка.
— Сьогодні його нема?
— А ви що, його бачите? — закричала вона.
І знов почала крутити свою диявольську машину.
Я опустив у бляшанку пенні.
Вона вирячилась на мене, наче я туди плюнув.
Я опустив ще пенні. Вона зупинилась.
— Ви знаєте, де він? — запитав я.
— Хворий. У ліжку. Бісова холоднеча! Ми чули, як він пішов, кашляючи.
— Ви знаєте, де він живе?
— Ні.
— А як його звати?
— Отакої, хто ж це знає!
Я стояв, відчуваючи цілковиту безпорадність, думаючи про самотню людину десь там, у місті. Тупо подивився на новий кашкет.
Двоє старих збентежено дивились на мене.
Я опустив у бляшанку останній шилінг.
— З ним буде все гаразд,— мовив не до них, а до когось іншого, мабуть, до самого себе.
Жінка налягла на корбу. У потворному череві знову заскреготіло залізо й бите скло.
— Мелодія,— приголомшено вигукнув я.— Що це за мелодія?
— Ви глухий! — гарикнула жінка.— Це наш національний гімн! Може, ви скинете свого кашкета?
Я показав їй новий кашкет, якого тримав у руці.
Вона звела на мене очі.
— Я кажу про ваш кашкет, чоловіче, про в а ш кашкет!
— О! — І, почервонівши, я зірвав з голови свого старого кашкета.
Тепер у мене було по кашкету в кожній руці.
Жінка крутила корбу. Грала "музика". Дощ періщив мене по бровах, повіках, по губах.
На протилежному кінці мосту я зупинився, щоб прийняти нелегке, болісне рішення: котрого кашкета надіти на мокру голову?
Протягом наступного тижня я часто проходив мостом, але щоразу там стояли тільки двоє старих зі своєю пекельною машиною або ж не було нікого.
В останній день нашого перебування в Дубліні дружина хотіла покласти новий твідовий кашкет у валізу, разом з іншими речами.
— Дякую, не треба.— І я забрав у неї кашкета.— Нехай він поки що полежить на полиці. Отут.
Того вечора управитель готелю зайшов до нашої кімнати з пляшкою вина попрощатися. Розмова вийшла довга й приємна, непомітно минав час, полум'я в каміні стрибало, наче оранжевий лев, великий і спритний, а потім на якусь мить у кімнаті запала мовчанка,— мабуть, тому, що несподівано ми відчули, як за вікнами величезними пухнастими сніжинками лягає на землю тиша.
Управитель, із склянкою в руці, споглядав те безкрає мереживо, тоді раптом подивився вниз, на бруківку, і промовив пошепки:
— Нас лишилося так мало.
Я поглянув на дружину, вона — на мене.
Управитель помітив це.
— То ви його знаєте? Він вам це говорив?
— Так. Але що ці слова означають?
Управитель подивився на примарні постаті внизу, на вулиці, і відсьорбнув зі склянки.
— Спершу я думав, що він брав участь у заворушеннях, і тепер їх залишилося мало з ІРА[1]. Але ні. Чи, може, він має на увазі, що світ став багатший, і жебрацький люд вимирає. Гадаю, знову не те. Мабуть, він хоче сказати, що залишилося не так багато людей, які бачать те, на що дивляться, які розуміють, що в світі одні мають просити, а інші — подавати. Всі заклопотані, всі кудись біжать, поспішають, немає коли пізнавати одне одного. Та, мабуть, усе це сентиментальні дурниці.
Він напівобернувся від вікна.
— Отже, ви чули: "Нас лишилося так мало"?
Ми з дружиною кивнули.
— А жінку з немовлям ви знаєте?
— Знаємо,— відповів я.
— А жінку, чия сестра помирає від раку?
— Знаємо,— відповіла дружина.
— А чоловіка, якому потрібні гроші на квиток до Корка?
— Белфаста,— сказав я.
— Голуея,— уточнила дружина.
Управитель сумно посміхнувся й знову обернувся до вікна.
— А двоє старих Із катеринкою, що не виводить жодної мелодії?
— А коли-небудь виводила? — спитав я.
— Ні, відколи я себе пам'ятаю.
Обличчя в управителя було смутне.
— Жебрака на мосту О'Коннела ви знаєте?
— Котрого? — спитав я.
Хоча добре знав, котрого, бо не зводив погляду з кашкета на полиці.
— Ви читали сьогодні газету? — запитав управитель.
— Ні.
— В "Айріш таймч", у нижній частині п'ятої сторінки, надруковано коротке повідомлення. Певне, він просто втомив ся. Жбурнув своє концертино в річку, а тоді стрибнув туди сам.
"То він був там учора! А я не прийшов!"
— Бідолаха! — Управитель засміявся, шумно видихнувши повітря.— Померти так безглуздо, так жахливо. Те нікчемне концертино — я не терплю цього інструмента, а ви? — повискуючи наче хворий кіт, падає вниз, а за ним летить і людина. Мені соромно, що я сміюся. Ось так. Тіло досі не знайшли. Ще шукають.
— О боже! — вигукнув я, підводячись.— А чорт!
Управитель уважно подивився на мене, здивований, що я так розхвилювався.
— Ви тут нічим не могли зарадити.
— Міг! Я ніколи не дав йому жодного пенні! А ви?
— Оце тільки тепер я збагнув, що ні.
— Але ж ви ще гірший за мене! Скільки разів я бачив, як ви розкидали дрібняки наліво й направо! Чому ж нічого не давали й о м у?
— Мабуть, гадав, що він аж надто старається.
— Так, так! — Тепер я теж підійшов до вікна і дивився крізь снігопад на вулицю.— Я думав, його непокрита голова — то хитрощі, щоб пробудити в мені жалість. Чорт, як надивишся на них, то потім усе видається хитрощами! Я часто проходив там зимовими вечорами, коли він співав під рясним дощем, і мені робилося так холодно, що я ненавидів його за це. Цікаво, скільки ще людей відчували те саме? Мабуть, багато — отож ніхто не кидав грошей у його бляшанку. Я думав, він — як усі. А він, можливо, був чоловік порядний, новачок, який почав жебрачити зовсім недавно, Може, він віддав свій одяг у заставу, щоб наїстися, і тому був змушений стояти під дощем без капелюха.
Сніг погустішав, стерши ліхтарі й примарні постаті внизу.
— Як їх розрізнити? — запитав я.— Як визначити, хто чесний, а хто ні?
— В тому то й справа,— тихо промовив управитель,— що ніяк. Між ними немає помітної різниці. Просто декотрі жебрачать уже давно і забули, як усе почалося для них багато років тому. В суботу вони їли. В неділю — ні. В понеділок узяли в борг. У вівторок уперше випросили сірника. У четвер — цигарку. А через декілька п'ятниць, несподівано для себе самого, бозна-як він раптом опиняється на вулиці навпроти "Королівського готелю". Жоден з них не може пояснити, що з ним трапилось і чому. Але в одному немає сумніву: вони висять над прірвою. Видно, хтось наступив на пальці тому бідоласі з мосту О'Коннела, і він не втримався й полетів униз. Що це доводить? Їх не змусиш відвести погляд, від них не втечеш, не сховаєшся. Доводиться давати їм усім. А як почнеш установлювати межі — хтось постраждає. Тепер я жалкую, що не давав тому сліпому співцеві шилінга кожного разу, коли проходив повз нього. Ну що ж. Тішмо себе надією, що він укоротив собі віку не через гроші. Може, в нього було якесь горе. Хто знає? Газета не називає жодного імені.
За вікном тихо падав сніг. Внизу бовваніли темні постаті. Сніг наче білою вовною покривав їхні руки, плечі, капелюхи й хустки.
За хвилину, спускаючись у ліфті, я виявив у себе в руці нового твідового кашкета.
Без пальта, в самій сорочці, я ступив у ніч.
Я віддав кашкета першому, кого стрів. Так і не знаю, чи він підійшов йому. Грошей, які в мене були, скоро не стало.
Потім самотній, тремтячи від холоду, я випадково глянув угору. І надовго отак завмер, моргаючи від сніжинок, які сліпили мені очі. Високо вгорі світилися вікна готелю, за ними снували тіні.
"Як воно там за тими вікнами? — подумав я.— Чи горить вогонь у каміні? Чи тепло? Хто вони, всі ті люди? Може, вони зараз п'ють вино? Чи щасливі вони?
Чи вони хоч знають, що я тут?"
[1] "Ірландська республіканська армія" — підпільна організація, що бореться за незалежність усієї Ірландії.