і з цього фаху вас запрошено сюди? — затнувшись, поспитав він.
— Так, з цього фаху й запрошено, — підтвердив професор і пояснив: — Тут у державній бібліотеці виявлено рукописи — оригінали чорнокнижника Герберта Аврилакського, десятого сторіччя. Отож потрібно, щоб я їх розібрав. Я — єдиний на весь світ фахівець.
— А-а! Ви — історик? — з великою полегкістю та повагою спитав Берліоз.
— Я — історик, — підтвердив учений і докинув ні сіло ні впало: — Сьогодні ввечері на Патріарших буде цікава історія!
І знову вкрай здивувалися і редактор і поет, а професор поманив їх до себе і, коли вони нахилилися ближче, прошепотів:
— Майте на увазі, що Ісус таки існував.
— Бачите, професоре, — силувано посміхнувшись, озвався Берліоз, — ми поважаємо ваші великі знання, але самі в цьому питанні дотримуємося іншого погляду.
— А ніяких поглядів і не треба! — відповів чудний професор, — просто він існував, і квит.
— Але ж потрібен який-небудь доказ... — почав Берліоз.
— І доказів жодних не потрібно, — відповів професор і заговорив стишено, при цьому його акцент чомусь зник: — Усе просто: у білому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійському шаркаючи ногами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана...
Розділ 2
ПОНТІЙ ПІЛАТ
У білому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійському шаркаючи ногами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана в криту колонаду між двома половинами палацу Ірода Великого вийшов прокуратор Іудеї Понтій Пілат.
Найбільше на світі прокуратор ненавидів запах трояндової олії, і все тепер віщувало недобрий день, бо запах цей почав переслідувати прокуратора ще з досвіту. Прокураторові здавалося, що трояндовий дух точать кипариси й пальми в саду, що до запаху шкіряного обладунку та поту від конвою домішується клятий трояндовий струмінь. Від флігелів у затиллі палацу, де розташувалася перша когорта Дванадцятого Блискавичного легіону, що прибула з прокуратором до Єршалаїма, заносило димком у колонаду через горішню ділянку саду, і до гіркуватого диму, який свідчив про те, що кашовари в кентуріях почали готувати обід, домішувавсь усе той самий масний трояндовий дух.
"О боги... боги, за що ви караєте мене?.. Так, без сумніву, це вона, знову вона, нездоланна, страшна хвороба... гемікранія, через яку болить півголови... від неї немає ліків, немає жодного рятунку... спробую не рухати головою..."
На мозаїчній підлозі біля водограю вже було наготоване крісло, і прокуратор, не дивлячись ні на кого, сів у нього і простяг руку вбік. Секретар шанобливо поклав у цю руку клапоть пергаменту. Не стримавши болісної гримаси, прокуратор скоса пробіг очима написане, повернув пергамент секретареві й через силу проказав:
— Підслідний з Галілеї? А до тетрарха справу посилали?
— Так, прокураторе, — відповів секретар.
— І що ж він?
— Він відмовився дати висновок у цій справі й смертний вирок Синедріону надіслав вам на затвердження, — пояснив секретар.
Прокуратор сіпнув щокою і сказав тихо:
— Приведіть обвинуваченого.
Ту ж мить з ділянки саду під колони на балкон два легіонери ввели і поставили перед кріслом прокуратора чоловіка років двадцяти семи. Чоловік цей мав на собі старенький і роздертий блакитний хітон. Голова його була покрита білою пов’язкою з ремінцем округ лоба, а руки зв’язані за спиною. Під лівим оком у чоловіка був великий синець, у кутику рота — садно із запеченою кров’ю. Приведений з тривожною допитливістю дивився на прокуратора.
Той помовчав, а потім тихо спитав по-арамейському:
— То це ти підбивав народ зруйнувати єршалаїмський храм?
Прокуратор при цьому сидів, мов кам’яний, і лише губи його ворушилися ледь-ледь, коли він вимовляв слова; Він був мов кам’яний, бо остерігався хитнути головою, що горіла пекельним болем.
Чоловік зі зв’язаними руками трохи подався/ вперед і заговорив:
— Чоловіче добрий! Повір мені...
Але прокуратор, так само не ворухнувшись і анітрохи не підвищивши голосу, тут-таки урвав його мову:
— Це мене ти називаєш добрим чоловіком? Ти помиляєшся. В Єршалаїмі всі пошепки кажуть про мене, що я люте страховисько, і це чиста правда. — І так само розмірено додав: — Кентуріона Щуролупа до мене.
Всім видалося, що на балконі потемніло, коли кентуріон першої кентурії Марк, прозваний Щуролупом, постав перед прокуратором. Щуролуп був на голову вищий за найвищого з вояків легіону і такий широкий у плечах, що повністю заступив невисоке ще сонце.
Прокуратор звернувся до кентуріона латиною:
— Злочинець називає мене "чоловік добрий". Виведіть його звідси на хвильку, поясніть йому, як слід розмовляти зі мною. Але не скалічте.
І всі, окрім непорушного прокуратора, провели поглядом Марка Щуролупа, який махнув рукою в’язневі, показуючи, що той мусить іти за ним.
Щуролупа взагалі, хоч би де він не з’являвся, всі проводжали поглядами через його зріст, а ті, які бачили його вперше, ще через те, що обличчя кентуріон мав знівечене: ніс йому колись було розбито ударом германської довбні.
Прогупали важкі чоботи Марка по мозаїці, зв’язаний пішов за ним безгучно, цілковита мовчанка запала в колонаді, і чутно було, як туркотіли голуби в саду біля балкона, та ще вода співала муарованої приємної лісні у водограї.
Прокураторові захотілося підвестися, підставити скроню під струмінь і так завмерти. Але він знав, що й це йому не зарадить.
Вивівши в’язня з-під колон у сад, Щуролуп витяг з рук легіонера, котрий стояв коло підніжжя бронзової статуї, бича і, несильно розмахнувшись, ударив арештанта по плечах. Рух кентуріона був недбалий і легкий, ;але зв’язаний як стій повалився додолу, наче йому підрубали ноги, похлинувся повітрям, сполотнів на обличчі й закотив очі. Марк однією лівою рукою, легко, як порожній мішок, висмикнув поваленого вгору, поставив його на ноги і заговорив гундосо, калічачи арамейські слова:
— Римського прокуратора називати — ігемон. Інших слів не говорити. Стояти рівно. Ти зрозумів мене, чи вдарити тебе?
Арештований хитнувся, але опанував себе, обличчя його зажевріло, він передихнув і відповів хрипко:
— Я зрозумів тебе. Не бий мене.
Через хвилину він знову стояв перед прокуратором. Загучав мерклий, недужий голос:
— Ім’я?
— Моє? — похапцем озвався в’язень, усім єством виказуючи готовність відповідати до ладу, не накликати більше гніву.
Прокуратор сказав неголосно:
— Своє я знаю. Не прикидайся дурнішим, ніж є насправді. Твоє.
— Ієшуа, — поспіхом відповів в’язень.
— Прізвисько маєш?
— Га-Ноцрі.
— Звідки ти родом?
— З города Гамали, — відповів арештант, головою показуючи, що там, десь далеко, праворуч від нього, на півночі, є город Гамала.
— Хто ти по крові?
— Достоту не знаю, — жваво відповів в’язень, — я не пам’ятаю своїх вітця-матері. Мені казали, що мій батько був сирієць...
— Де маєш осідок?
— Я не маю осідку, — ніяково відказав ув’язнений, — я мандрую від города до города.
— Це можна висловити коротше, одним словом — волоцюга, — прорік прокуратор і спитав: — Рідня є?
— Нема нікого. Я один на світі.
— Чи знаєш ти грамоту?
— Так.
— Чи знаєш якусь мову, крім арамейської?
— Знаю. Грецьку.
Набрякла повіка піднялася, затуманене стражданням око втупилось у в’язня. Друге око лишилося приплющеним.
Пілат заговорив по-грецькому:
— Отож це ти збирався зруйнувати будівлю храму й закликав до цього народ?
Цієї миті в’язень знову пожвавішав, очі його вже не відбивали переляк, і він теж заговорив грецькою мовою:
— Я, чол... — жах промайнув у очах в’язня від того, що він мало не помилився, — я, ігемоне, ніколи в житті не збирався руйнувати будівлю храму і нікого не намовляв на такий безглуздий чин.
Подив виобразився на обличчі секретаря, що гнувся над низеньким столиком, записуючи свідчення. Він підвів голову, але відразу ж знову схилив її до пергаменту.
— Сила-силенна всякого люду стікається у цей город на свято. Бувають серед нього маги, астрологи, віщуни й убивці, — монотонно промовляв прокуратор, — а трапляються і брехуни. Ти, приміром, брехун. Записано ясно: намовляв зруйнувати храм. Так свідчать люди.
— Ці добрі люди, — заговорив в’язень і, поспіхом додавши: — ігемоне, — повів далі: — нічому не вчилися і попереплутували все, що я казав. Я взагалі починаю боятися, що плутанина ця триватиме дуже довго. І все через те, що він хибно записує за мною.
Запала мовчанка. Тепер уже обидва хворі ока важко дивилися на арештанта.
— Повторюю тобі, але востаннє: облиш удавати причинного, харцизе, — мовив Пілат м’яко і монотонно, — за тобою записано небагато, та записаного досить, щоб тебе повісити.
— Ні, ні, ігемоне, — весь напружуючись у бажанні переконати, говорив ув’язнений, — ходить, ходить один з козлячим пергаментом і без упину пише. Якось заглянув я у цей пергамент і жахнувся. Анічогісінько з того, що там записано, я не казав. Я його благав: спали ти, ради бога, свій пергамент! Але він вихопив його в мене з рук і втік.
— Хто це такий? — гидливо спитав Пілат і торкнув рукою скроню.
— Левій Матвій, — охоче пояснив ув’язнений, — він був збирачем податків, і я зустрів його вперше на дорозі у Віффагії там, де клином виходить фіговий сад, і розбалакався з ним. Спершу він поставився до мене неприязно і навіть ображав, себто думав, що ображає, називаючи собакою. — При цьому в’язень усміхнувся: — Як на мене, то я нічого поганого не бачу в цьому звірові, щоб ображатись...
Секретар облишив записувати й нишком здивовано зиркнув, але не на в’язня, а на прокуратора.
— ...однак, наслухавшись мене, він почав лагідніша-ти, — вів далі Ієшуа, — а врешті викинув гроші на дорогу і сказав, що піде зі мною в мандри...
Пілат осміхнувся однією щокою, вищиривши жовті зуби, і мовив, обернувшись усім тулубом до секретаря:
— О, городе Єршалаїме! Чого тільки не ночуєш у ньому. Збирач податків, слухайте лишень, викинув гроші на дорогу!
Не знаючи, як відповісти на це, секретар визнав за потрібне повторити Пілатову посмішку.
— А він сказав, що віднині гроші стали ненависні йому, — пояснив Ієшуа дивні вчинки Левія Матвія і додав: — І відтоді він став моїм супутником.
Все ще вищиряючись, прокуратор подивився на в’язня, тоді на сонце, яке неухильно підбивалося вгору над кінними статуями гіподрому, що лежав далеко внизу праворуч, і раптом з якоюсь тоскною мукою подумав, що найпростіше було б вигнати з балкону цього чудного харциза, промовивши лише два слова: "Повісити його".