Мабуть, у подяку за це товариство й надіслало йому польські книжки: отож усе пояснювалось дуже просто. Але першої хвилини старий не міг отямитись. Польські книжки в Аспінваллі, на маяку, в його самотності — це було щось надзвичайне, наче подих давніх часів, наче якесь диво! Зараз йому, як тому морякові в бурю, здалося, ніби хтось гукнув його на ім'я майже забутим, але таким рідним голосом.
Якусь хвилину він сидів з заплющеними очима, майже впевнений, що коли розплющить їх — сон зникне. Ні! Розгорнутий пакунок лежав перед ним, осяяний полуденним сонцем, а на пакунку — розгорнена книжка. Коли старий знову простяг до неї руку, то почув у тиші стукіт
власного серця. Глянув: це були вірші. На обкладинці стояв написаний великими літерами заголовок, під ним — ім'я автора[5]. Воно не було чуже Скавінському, він знав, що це прізвище належить уславленому поетові, навіть читав його твори десь у тридцятих роках у Парижі. Потім, воюючи в Алжірі й Іспанії, не раз чув від земляків про славу великого співця, яка дедалі зростала, але сам у ту пору так звик до гвинтівки, що ніколи й у руки не брав книжок.
Сорок дев'ятого року Скавінський виїхав в Америку і з того часу в своєму мандрівному житті майже не зустрічав земляків, не бачив книжок рідною мовою. З тим більшим поспіхом, з нестримним калатанням серця він перегорнув сторінку.
Старому здалося, що на його самотній скелі діється щось урочисте. Це була хвилина великого спокою й тиші. Годинник в Аспінваллі пробив п'яту годину дня. Погожого неба не тьмарила жодна хмарка, лише кілька чайок плавало в блакиті. Океан ніби дрімав, заколисаний власним плескотінням. Прибережні хвилі ледь шелестіли, лагідно розпливаючись на піску. В далині біліли будинки Аспінвалля, зеленіли розкішні пальми. Справді, навколо було якось особливо врочисто, тихо й спокійно. І раптом серед цієї тиші залунали тремтливі слова. Старий читав уголос, щоб краще зрозуміти.
О Литво, краю мій! Ти на здоров'я схожа!
Яка ти дорога, лиш той збагнути може,
Хто втратив раз тебе. Як видиво живе,
Тебе малюю я, бо туга серце рве…[6]
Скавінському забракло голосу. Літери застрибали в очах; у грудях наче щось обірвалося, й гаряча хвиля полинула від серця вище й вище, стискаючи горло.
Ніби нестримна хвиля прорвала загату волі. Старий, ридаючи, кинувся на землю; його сиве волосся змішалося з прибережним піском. Майже сорок років він не бачив своєї батьківщини, бозна-скільки часу не чув рідної мови — і раптом ця мова сама прийшла до нього, перепливла океан і знайшла його, самотнього, на іншій півкулі землі, така рідна, така любима й така прекрасна! В риданнях його не було болю — лише раптово розбуджена безмежна любов до рідного краю, проти якої все здавалося дрібницею.
Ридаючи, старий наче благав свою далеку вітчизну пробачити йому за те, що він так постарів, так звик до своєї самотньої скелі — і так віддалився від усього, що вже й туга його почала змовкати. А зараз він повертався до своєї далекої матері, і в нього краялося серце. Хвилини спливали одна по одній: старий усе лежав. Чайки прилетіли до маяка й зняли крик, ніби турбуючись за свого друга. Надходила година, коли він годував їх рештками своєї їжі, отож кілька птахів злетіло до нього з вершини маяка. їх прилітало чимраз більше, вони почали лопотіти крилами над головою старого й злегка дзьобати його. Нарешті шелест крил привів Скавінського до пам'яті. Виплакавшись, він заспокоївся, обличчя його променіло, очі горіли натхненням. Якось несвідомо він пороздавав усі харчі, що йому привезли, чайкам, які з галасом кинулись на них, і знову взяв книжку. Сонце вже пропливло над садами та незайманими лісами Панами й поволі опускалося за перешийок у води другого океану, але Атлантичний океан ще вигравав сотнями барв. Надворі було ясно, й Скавінський став читати далі:
Тим часом душу цю, де звив гніздо одчай,
Неси на пригорки, на луки оксамитні…
Лише смеркання, коротке, мов кліпання повік, стерло літери на білій сторінці. Старий сперся головою об скелю й заплющив очі. І тоді "та, що в Ченстохові світ небесний розлила", забрала його душу й перенесла туди, "де води Німану хлюпочуться блакитні". В небі ще горіли довгі червоні й золоті стьожки, а він, осяяний їхнім світлом, линув на батьківщину. Зашуміли соснові ліси, заплескотіли рідні ріки. Він бачить усе, як було. Все питає його: "Пам'ятаєш?"
Він пам'ятав, він бачив усе: просторі поля, межі, луки, ліси, села. Вже ніч! О цій порі його маяк завжди освітлював темне море — але зараз Скавінський у рідному селі. Голова старого схилилася на груди, і він марить. Картини минулого хутко й безладно наздоганяють одна одну. Він не бачить рідної хати, бо її знесла війна, не бачить батька й матері, бо вони вмерли, покинувши його малим; але село встає перед очима, таке, ніби він залишив його тільки вчора: хати з вогнями у вікнах, гребля, млин, два ставки, один біля одного — де цілісіньку ніч кумкають хори жаб. Колись уночі він стояв у своєму селі в дозорі, тепер спогад про це зринає в низці видінь. Він знову молодий улан і стоїть на варті; в далині блимає очима вікон корчма й грає, й співає, й гуде серед нічної тиші тупотом, голосами скрипок і контрабаса.
"У-га! У-га!" Це улани крешуть іскри підковами чобіт, а йому так нудно самому на коні. Години ліниво бредуть одна за одною. Нарешті вогні згасають: тепер куди не кинь оком — туман і туман: мабуть, випари здіймаються з лук і оповивають світ біластою млою. Точнісінько мов океан. Але це луки: от-от деркач озветься в темряві, водяний бугай загуде в очеретах. Ніч холодна й тиха, справжня польська ніч! В далині сосновий бір шумить без вітру, наче хвиля морська. Незабаром світанок вибілить схід: уже й півні співають за тинами, подають голос один одному, від хати до хати; вже й журавлі засурмили десь у височині. Улан почуває якусь особливу бадьорість. Що там говорили про завтрашній бій? Гей! Піде й він, так само, як підуть інші, з вигуками, під лопотіння прапорів.
Молода кров грає, хоч нічний вітер холодить її. Але вже світає, світає! Ніч блідне; з тіні вихиляється ліс, чагарник, хати, млин, тополі. Рипить журавель криниці, наче бляшаний прапорець на вежі маяка. Яка ця земля рідна, прекрасна в рожевому сяйві світанку! О єдина, єдина!
Тихо! Пильний дозорець чує, що хтось наближається. Певне, ідуть перевіряти пости.
Раптом чийсь голос лунає над Скавінським:
— Гей, старий! Вставайте! Що це з вами?
Скавінський розплющує очі й вражено дивиться на чоловіка, який стоїть над ним. Рештки видінь борються в його свідомості з дійсністю; нарешті видіння бліднуть й зникають. Перед ним стоїть Джонс, портовий стражник.
— Що з вами? — питає Джонс.— Ви хворі?
— Ні.
— Ви не засвітили ліхтар. Вас виженуть з роботи. Пароплав із Сан— Жеромо розбився на мілині; на щастя, ніхто не втонув, інакше ви пішли б під суд. Сідайте зі мною в човен, решту почуєте в консульстві.
Старий зблід; справді, він не запалив ліхтар цієї ночі.
За кілька днів Скавінського бачили на палубі пароплава, який ішов з Аспінвалля до Нью-Йорка. Бідолаху звільнили з роботи. Перед ним стелились нові шляхи блукань; вітер знов підхопив цей листок, щоб шпурляти його по морях і суходолах, щоб знущатися з нього досхочу. За ці дні Скавінський дуже змарнів і згорбився; тільки очі в нього незвичайно блищали.
На нові життєві шляхи він ніс заховану на грудях книжку, яку час від часу притискав рукою, наче боявся, щоб і вона не зникла.
Переклад: Марія Пригара