Потім багато такого, що вона не втямила, тоді трохи помовчав, аж раптом схопився з місця й зробився сам не свій: став скреготати зубами й погрожувати дияволам, яких тільки він бачив. Змагаючись зі спокусником, він схопив великого ножа і спершу взяв за нечисту силу свою дружину, різонув її по руці, а тоді став колоти власне тіло. Мати побігла кликати сусідів на допомогу. А як вернулася з ними, він лежав на підлозі з перерізаним горлом. Невдовзі він заснув навіки з найменням господнім на вустах…
Ларса скувала сіра, холодна млявість, що завше посідала його в хвилини великого душевного струсу. Він відчував, що мусив би журитися, і соромився За свою байдужість. Він несміливо позирнув на брата. Той сидів коло бочки і раз у раз заганяв у клепки свого ножа, тоді знову витягав. На мить очі його спалахнули чудним диким блиском, потім Ларсові здалося, що в них сяйнула така сама владність, як була в батьковому погляді. Та ось вона згасла, і Петер, немов щось відганяючи, провів рукою по чолі.
— Диявол! — простогнав він і сховав обличчя в долонях.
— Дурниці! — сказав Ларс. — Це все проповідники, тільки вони винні!
Він поклав руку братові на плече, щоб заспокоїти його, але той здригнувся, і Ларс швидко відсмикнув руку.
Коли за деякий час Ларс зайшов до каюти, Петер сидів перед розгорненим місіонерським молитовником і співав псалом, що його вони вчили колись у недільній школі:
Хочеш на небі бути в раю?
Душу завчасу рятуй свою.
Думай за бога, за його суд,
Поки є час, поки ти тут.
Того молитовника брати ні разу не розгортали за всі роки своєї морської служби.
Ларс відчув, що диявол, який мучив його малим, знову висунув голову, щирить зуби й глузливо показує братові язика. Він обережно відібрав від Петера молитовника й попросив його помогти в якійсь зумисне вигаданій роботі. Потім пив з ним вино, аж поки Петер повеселішав. А ввечері, діставши дозвіл, сам повів його до жінки з Гібралтара. Аби тільки брат тепер забув свою молитовну маячню, а решта все якось уладнається.
Петер знову ожив. Увечері він, сяючи з радощів, сидів під миртами й намовляв свою любку їхати на північ, до Гамбурга. Там вони зустрінуться, разом вирушать до нього додому, на Борнгольм, і одружаться. Жінка лащилась до Петера, шептала йому на вухо, як чудово буде вирватися з цього пекла, податися в чужий край і нікого більше не знати, крім нього та його любого брата. От тільки вона завинила господині за білі сукні. Петер намовляв її втекти так, але вона не згоджувалась. Тоді Петер віддав їй на сплату боргу і на дорогу всі свої гроші, а що не ставало, — доклав Ларс.
Судно було готове в дорогу, чекали тільки лоцмана, щоб виплисти в море. Капітан дозволив Петерові скочити до крамаря на пристані купити черевики, тільки сказав не баритися.
Лоцман уже піднявся на судно, а Петера все не було. На нього чекали цілу годину, капітан лаявся: людей він мав обмаль. Ларс довго видивлявся на берег, дивувався й тривожився. Чи Петер знов устругнув якусь штуку, чи просто забарився? Він до останньої миті сподівався, що ось-ось побачить, як брат мчить майданом до пристані, перескакує через поруччя. Однак судно вже повільно відчалювало, а Петер не з'являвся.
Ларса це так приголомшило, що він мало сам не зломився. Він ніколи не розмірковував над тим, яка велика його любов до брата, але тепер знав, що не годен кинути його напризволяще в чужому краю.
Малага зникла за обрієм, сонце зайшло за гори, запав морок. Ларс пішов спочивати: йому випадала собача вахта — з дванадцятої до другої години. Коли десь біля півночі його збудили і він перебрав вахту, судно пливло Гібралтарською протокою. Вітер був ходовий, однак течія тут завше тягне судно назад, тому вони трималися ближче до скелі, щоб не плисти серединою, де течія найдужча. На це Ларс і розраховував.
Коли судно опинилося десь за чверть милі від Гібралтарської скелі, стерновий почув попереду хлюпіт і побачив, що Ларса нема на баку, де він ніс вахту. Стерновий гукнув: "Людина за облавком!" — і здійняв тривогу. На поміст вийшов капітан; він зразу втямив, що Ларс стрибнув у воду навмисне, і з люті схопив рушницю й стрельнув туди, де мав би бути втікач. Спочатку він намірявся послати по Ларса шлюпку, але передумав: треба було скористатися ходовим вітром, щоб не довелося цілими тижнями чекати нової нагоди вибратися з протоки. Отже капітан обмежився записом у корабельному щоденнику, і судно попливло далі своїм курсом.
Опинившись у воді, Ларс найперше почав звільнятися від зайвого одягу. Скинути непромокальну куртку й плащ було не штука, більше довелось поморочитися з важкими гумовими чобітьми. Коли пощастило впоратися й з ними, Ларс трохи погойдався спокійно на хвилях, тоді поплив у напрямку фортеці. Течія зносила його вбік, і минула ціла година, поки він досяг неприступної скелі. Де плазом, а де плавом Ларс обминув скелю, непомітно пробрався повз сторожу на вузенький пересип, що з'єднує Гібралтар з Іспанією, і рушив пішки в напрямку Малаги. Вдень він ховався, боячись, щоб його не спіймала сільська сторожа, а вночі мандрував далі. Годувався Ларс виноградом і овочами, що їх крав по садках. За три дні він був уже в Малазі і, трохи попитавшись, знайшов брата в одному англійському місіонерському притулку.
Петер, зійшовши на берег, сховався і стежив за судном; як тільки воно вийшло в море, він подався до своєї любки. Але прийшов невчасно: жінка не сподівалася його й не хотіла впустити, — в неї саме гостив англійський капітан. Петер удерся силоміць і добряче налупцював гладкого капітана, як той спробував вигнати його. Другого дня капітан відчалив з Малаги і забрав жінку з собою. Петер став сам не свій, він пиячив з вантажниками-неграми й затіяв бійку з поліцією. І саме як поліція хотіла його арештувати, нагодився місіонер-англієць і забрав Петера з собою до притулку.
Коли прийшов Ларс, Петер сидів з якимось нервовим молодиком в окулярах, що мав кучеряву бороду й лев'ячу гриву, і вивчав "Відкриття Йоана Богослова". І Ларс виразно побачив, як демон, що мучив його в дитинстві, просунув між ними голову й глузливо показав язика.
Ларсові не легко було видерти брата з місіонерових пазурів. Вони найнялися на німецький корабель, що плив до Штеттіна, а звідти повернулися додому. Їм набридло плавати по світах, вони осіли в Ренне, придбали за свої заощадження човна та снасть і стали рибалити. Мешкали вони разом і перевезли до себе матір. Потім Петер одружився з немолодою вже дівчиною, що мала трохи грошей, і брати купили однопокладовий човен. На ньому вони возили до Німеччини лососину.
У Петера не раз іще з'являлися ознаки святенництва, такі знайомі Ларсові. І Ларс боровся з ними, як тільки міг.
Та ось Петерова дружина, народивши йому хлопчика, надто швидко встала, тяжко захворіла й померла.
Це лихо остаточно відвернуло Петера від "світової марноти", він почав учащати на молитовні сходини й став такий суворий до сина, як небіжчик батько був колись до них. Ларс мимоволі опирався тому, щоб його власне дитинство ще раз перейшло на небожеві, й нишком протидіяв братові: вчив хлопця стрибати з купальної вежі вниз головою й пірнати на глибину восьми футів. Це відповідало хлопцевим природним нахилам, і коли Петер дедалі більше вбачав у синові "дитя грішного світу", то все місто мало його за чудового хлопця. Він міг заіграшки кілька разів поспіль переплисти від крайньої куги до купальні — десь із півмилі.
Коли хлопцеві було дванадцять років, він утонув, рятуючи дівчинку, що впала під кригу. Під час його похорону все містечко вивісило жалобні прапори.
Однак Петера синова смерть зовсім доконала, його хвороблива релігійність швидко обернулася на божевілля. В щоденному житті воно виявлялося в тому, що він ненастанно зітхав, молився, зводив очі до неба. Ларс уже навіть не пробував нарозумити брата і радий був, коли хоч сам міг утриматися від Петерової святобливості, яка сягала так далеко, що той уклякав і молився за нього. Ларс не годен був утримати брата від тих нападів, але любив його не менше, ніж колись, і ставився до нього якомога обережніше.
З часом Петер цілком стратив глузд, і йому вроїлося, що хлопець попав до пекла. Він бігав на всі молитовні збори, навіть до баптистів і до Армії спасіння, а як на нього находив туман, — вставав і починав проповідувати. Члени тих сект казали, що Петеровими вустами промовляє бог.
Так малися справи на початок цього оповідання.
Спливло кілька годин, ось-ось мав зійти місяць, і над обрієм заясніло небо. Але на морі й далі здіймалися високі хвилі, вітер ревів, а навколо човна так само залягала густа темрява.
Ларс відчув, що втомився, бо ж то не легко стернувати човном у таку негоду. Хоч би Петер швидше прийшов. Ларс уже подумав, чи не покликати його.
Раптом він почув, що передня ляда зарипіла, й побачив, як із отвору повільно піднялася темна братова постать, вимальовуючись проти неба. Петер пішов на корму. Ларс саме хотів спитати, як він себе почуває, коли враз той похитнувся й полетів у воду.
Ларс похолов.
— Петере! — крикнув він. — Петере! — І перехилився через облавок, мацаючи в темряві.
Однак човен швидко плив далі. Ларс повернув його назад і почав злякано гукати брата, вдивляючись у кожну чорну пляму серед мороку. Тоді прив'язав стерно, схопився й спустив вітрило. Човен спинився, похитуючись на хвилях. Більше як годину Ларс ненастанно гукав брата і вдивлявся в темряву. Щось наче зітхнуло під форштевнем, і Ларс кинувся туди, став навколішки коло передньої щогли, простяг до води руку й почав ласкаво кликати, немов приманював лебедя. Потім задумався й замовк, тільки дивився поперед себе невидющим поглядом і безгучно ворушив губами. Раптом він помітив на хвилі за кормою чорний гребінь, подумав, що то братова голова, одним махом кинувся туди й запустив руки у воду…
Так застав його досвіток.
Аж тепер він по-справжньому збагнув, що сталося. Страхітливість того лиха поволі входила в Ларсову свідомість, аж поки воно постало перед його очима в усій своїй жахливій непоправності. Обличчя йому люто скривилося, наче він когось проклинав. Але тільки на хвилю. Тоді злагідніло, очі потеплішали; він вернувся до стерна й рушив далі своїм курсом.
Коли перед полуднем човен прибув до німецького порту, на ньому, проти звичаю, побачили самого тільки Ларса.