— Ну, і за часом метро, і за часом мого годинника, чорти б їх забрали. Тож як могло статися, що я думав аж чверть години, га, Бруно? Як можна продумати чверть години тільки за півтори хвилини? Присягаюсь, що того дня я не викурив ні крихти, ні листочка, — закінчує він, як винувата дитина. — Потім мені це повторилося і тепер повторюється всюди. Але, — додає він уперто, — тільки в метро я це можу збагнути, бо їхати в метро це наче сидіти в самому годиннику. Станції — то ніби хвилини нашого часу, розумієш, нашого звичайного часу; але ж я знаю, що є інший час, і я думаю, думаю…
Він затуляє обличчя долонями і весь тремтить. Я вже пішов би, та не знаю, як це зробити, щоб не образити Джонні, бо він страшенно вразливий. Але, якщо він не замовкне, йому буде зовсім погано; принаймні з Деде він про це не розмовлятиме.
— Бруно, коли б я міг жити, як у такі моменти або як тоді, коли граю і час теж змінюється… Уявляєш, скільки могло б статися за якихось півтори хвилини… Тоді б людина, не лише я, а й ось вона, і ти, і всі хлопці могли б жити сотні років, жити в тисячу разів довше, ніж ми живемо з вини оцих проклятущих годинників, через оцю манію ділити все на хвилини, на завтрашні й післязавтрашні дні…
Я зображую на обличчі усмішку, бо невиразно відчуваю, що він має рацію; але я знаю, що забуду про його химерні міркування в ту саму мить, коли опинюся на вулиці і порину в повсякденне життя. Та зараз я певен, що слова Джонні — це не просто маячня напівбожевільного, людини, яка замість дійсності бачить перед собою карикатуру на неї і сприймає це як сподівання на краще. Однак слухати те, що він каже (а він уже п'ять років торочить таке і мені, й іншим), можна лише коли пообіцяєш собі негайно ж про все забути. Досить вийти надвір і подумки повторити слова Джонні, як вони починають здаватися лише маренням наркомана, безглуздим бубнінням (та й від інших можна чути подібні речі, на кожному кроці стикаєшся з таким), і замість подиву й захвату ти відчуваєш роздратування, а я ще й думаю, що Джонні просто глузує з мене.
Щоправда, це відчуття з'являється тільки наступного дня — не тоді, коли Джонні говорить до мене, бо тоді я завжди відчуваю в його словах щось слушне, щось своєрідне, і в мене буває таке враження, ніби ось-ось проб'ється звідкись із глибини промінь світла, а то раптом мені хочеться щось розколоти, як розколюють тверде поліно, обухом забиваючи в нього клин. Адже в Джонні немає вже сили, щоб бити обухом, і я навіть не уявляю, якого для цього треба обуха і якого саме клина.
Я таки вийшов від них, але перед тим трапилося те, що невідомо чому неодмінно мусило трапитись — як не це, то щось подібне. Коли я почав прощатися з Деде, то раптом відчув, побачив у її очах — щось сталося. Швидко обернувся (у глибині душі побоюючися трохи Джонні, цього ангела, свого брата, цього брата, свого ангела) і побачив, що Джонні несподівано відкинув ковдру, в яку був закутаний, і сидить голісінький: ноги підібгав, сперся підборіддям на коліна і тремтить від холоду, але сміється в своєму брудному кріслі — голий-голісінький…
— Жарко стає, — мовив він. — Поглянь-но, Бруно, який у мене гарний шрам — отут, під ребрами.
— Укрийся, — звеліла Деде. Вона засоромилась і не знала, що казати. Ми вже давно знайомі, і взагалі голий чоловік — це тільки голий чоловік, що тут такого надзвичайного, але Деде стало соромно, і я не знав, як поводитись, щоб не показати, ніби це мене вразило. Джонні все розумів і тому сміявся, широко роззявляючи рота, він безсоромно задер ноги і виставив напоказ грішне тіло, як мавпа в зоопарку; шкіра на стегнах була в якихось дивних плямах, що викликали в мене огиду. Деде схопила ковдру й швидко вкрила його, а він сміявся і мав дуже задоволений вигляд. Я мерщій буркнув "до побачення" і пообіцяв незабаром навідатись ще, а Деде провела мене до сходів і причинила за собою двері, щоб Джонні не почув, що вона мені скаже.
— Такий він став після гастролей по Бельгії. А як чудово там грав, і яка ж я була щаслива.
— Звідки він дістає наркотики? — спитав я, дивлячись їй просто в очі.
— Не знаю. Весь час п'є вино й коньяк. І курить, хоча й менше, ніж там…
Там — це в Балтіморі та Нью-Йорку, це три місяці в психіатричній лікарні Бельвю та тривалий час у Камарільйо.
— Він справді добре грав у Бельгії, Деде?
— Атож, Бруно, мені здається, що краще, ніж будь-коли. Люди нетямилися від захвату, хлопці з оркестру не раз мені це казали. Звичайно, іноді траплялися дивні випадки, з ним раз у раз таке буває, але, на щастя, не перед публікою. Я вже сподівалася… а тепер бачиш… усе гірше, ніж будь-коли.
— Гірше, ніж у Нью-Йорку? Але ж ти його тоді не знала.
Деде не дурна, але якій жінці до вподоби, коли мова заходить про життя її чоловіка в той час, коли вона ще не була з ним знайома, навіть якщо тепер вона його ледве терпить, а від минулого лишилися тільки слова. Не знаю, як це їй сказати, та й не дуже я їй довіряю, але врешті наважуюсь:
— Мабуть, сидите без грошей?
— У нас від післязавтра є контракт, — каже Деде.
— Сподіваєшся, що він зможе награти платівку або ж виступити в концерті?
— А то ж як, — відповідає вона, трохи здивована. — Джонні заграє краще, ніж будь-коли, якщо доктор Бернар вилікує його від грипу. Аби тільки дістати саксофон…
— Я про це подбаю. На ось, візьми, Деде… Тільки щоб Джонні нічого не знав…
— Бруно…
Я махнув рукою, уриваючи зайві слова подяки, і став спускатися сходами. Через кілька сходинок мені вже було легше сказати їй:
— Боже борони, щоб перед концертом він накурився. Дай йому трохи випити, але не давай грошей на інше.
Вона не відповіла нічого, і я побачив, як її пальці зіжмакали гроші і вони зникли в її долоні. Принаймні я певен, що Деде сама не курить. Якщо вона й потурає йому, то хіба зі страху або через кохання. Коли Джонні впаде навколішки, як я це бачив у Чікаго, коли слізно благатиме її… ризик, звичайно, є, як і завжди з Джонні, але принаймні в них буде на їжу та на ліки. Надворі я підняв комір, бо почався дощ, і так глибоко вдихнув повітря, що аж шпигонуло в боці. Мені здалося, що Париж пахне чистотою, теплим хлібом. Лише тепер я збагнув, яка задуха була в тій кімнаті, як тхнуло від спітнілого під ковдрою Джонні. Я зайшов до бару вихилити чарку коньяку, щоб освіжити губи, а може, й пам'ять, у якій знов і знов зринали слова Джонні, його розповіді, його спосіб бачення того, чого я не бачу, і в глибині душі, й не хочу бачити. Я почав думати про післязавтрашній день і відразу заспокоївся, ніби перекинув місточок від стойки бару до майбутнього.
Коли ти нічого не певен, треба вигадати собі якесь діло. Через два або три дні я подумав, що повинен дізнатися, чи не маркіза постачає Джонні Картерові маріхуану, і пішов до її студії на Монпарнасі. Вона таки справжня маркіза, і грошей у неї до біса, завдяки маркізові, хоча вона вже давно з ним розлучилася через маріхуану та інші витівки. З Джонні вона подружилася ще в Нью-Йорку, очевидно, того року, коли Джонні прославився за один вечір, бо нарешті хтось дав йому можливість зібрати кількох хлопців, яким подобався його стиль гри, і він уперше в житті показав, на що здатний, і приголомшив усіх. Звичайно, тут не місце аналізувати джазову музику, зацікавлених можу відіслати до моєї книжки про Джонні і про новий стиль післявоєнного джазу, проте варто згадати, що за час від 1948 року до, скажімо, 1950-го стався справжній музичний вибух, хоча й якийсь холодний, негучний: все лишилося на своїх місцях, обійшлося без галасу і скандалу, проте шкаралупа звичного розлетілася на тисячу скалок і навіть її оборонці (як серед музикантів, так і серед публіки) коли й опиналися якийсь час, то тільки з чистого самолюбства, бо сприймали музику зовсім інакше. Після гри Джонні вже не можна було захоплюватися ніким із колишніх уславлених саксофоністів, лишалося тільки з тим удаваним смиренням, яке ми називаємо почуттям історії, визнати, що кожен із тих музикантів грав блискуче, але лише для свого часу. Джонні з'явився в джазі, як рука, що перегортає сторінку, — та й по всьому.
Маркіза, яка має чудовий нюх у всьому, що стосується музики, завжди захоплювалася Джонні та його групою. Тоді, коли більшість критиків, виходячи з давно струхлявілих уявлень, засуджували записи його музики, маркіза, гадаю, витрачала чимало доларів на Клуб-33. Очевидно, тоді ж вона почала вряди-годи спати і курити маріхуану з Джонні. Не раз я бачив їх удвох перед записом на платівку або в антрактах концертів, і Джонні біля неї здавався дуже щасливим, забував, що Лен і діти сидять зовсім поруч у залі або чекають на нього вдома. Але Джонні взагалі не розумів, що то значить "чекати", тому й уявити собі не міг, що на нього хтось чекає. І те, як він покинув Лен, найкраще характеризує Джонні. Я сам бачив листівку, яку він надіслав їй з Рима після чотиримісячної відсутності (полетів туди літаком з двома іншими музикантами, не сказавши їй жодного слова). На листівці були зображені Ромул з Ремом — цю тему він завжди полюбляв — так названа одна з його платівок, а написав він на ній кілька рядків з Ділана Томаса, з чиїми віршами він ніколи не розлучається: "Я самотній серед надміру кохання". Його агенти в Нью-Йорку влаштували так, що Лен стала отримувати частину чоловікових гонорарів, і вона навіть зраділа, спекавшись нарешті Джонні. Хтось казав мені, що й маркіза посилала їй гроші, а Лен навіть не здогадувалася, від кого вони. Можна вірити — адже маркіза добра аж до нерозважливості і ставиться до світу як до омлету, який смажить у своїй студії, коли туди один за одним завалюються приятелі і омлет стає ніби нескінченним, бо до нього весь час щось додається і в міру потреби відрізається шматочок за шматочком…
Я застав у маркізи Марселя Гавоті та Арта Букайя, і вони якраз розмовляли про платівки, що їх напередодні награв Джонні. Усі троє кинулися до мене, ніби до них зійшов сам архангел, маркіза цмокала мене, доки не стомилася, а ті двоє почали плескати по плечах, як можуть тільки контрабасисти та саксбаритони — аж я мусив відступити за крісло, бо вони почули, що це я роздобув чудовий саксофон, на якому Джонні награв напередодні на платівку чотири чи п'ять своїх найкращих імпровізацій.