Капітан хвилину тому перевів керування літаком на автопілота й тепер радирував у Вінніпег дані про політ.
— Висота 16 тисяч футів, — говорив він у маленький мікрофон. — Курс 285, швидкість 210 вузлів. Передбачуваний час посадки у Ванкувері 05 годин 05 хвилин за тихоокеанським часом. Прийом. — І тут же переключився на прийом. У навушниках почувся подібний до кумкання жаб голос радиста, який повторював його слова: "Рейс 714, авіапорт Вінніпег. Зрозумів. Кінець".
Дан узяв бортовий журнал, записав час розмови, потім відсунувся трохи від приладів, але так, щоб кожної миті мати змогу перехопити кермо. Пітер почав вечеряти, поставивши тацю на подушку, покладену на коліна.
— Я швидко закінчу, капітане, — сказав він.
— Можеш не поспішати, — відповів Дан, потягуючись. — Я зачекаю. Їж поволі, насолоджуйся. Смачний лосось?
— Непоганий, — промимрив другий пілот повним ротом. — І якби порція була більша, можна було б назвати це вечерею.
Капітан засміявся.
— Тобі треба берегти фігуру, Пітере, — сказав він і звернувся до стюардеси, що стояла за його кріслом. — Усе гаразд, Дженет? Як там наші спортсмени?
Дженет знизала плечима.
— Трохи вже вгамувались. Довга зупинка в Торонто їх, мабуть, стомила. Четверо жлуктять віскі, але поводяться відносно чемно й тихо. Поки що обійшлося без зауважень. Може, тому, що від віскі в них у голові паморочиться. Політ іде нормально, щоб тільки не наврочити!
Пітер підвів брови.
— Саме тому, люба Дженет, треба пильнувати. Найчастіше під час спокійних рейсів і бувають неприємності. Певен, що хто-небудь захворіє.
— Всі здорові як риби, — відповіла весело Дженет. — Але не забудь попередити мене, коли ти сядеш за кермо. Я зразу ж роздам пасажирам паперові мішечки.
— Схопив? Так тобі й треба, — засміявся капітан. — Здорово вона тобі відрубала.
— Як погода? — спитала Дженет.
— Туман од гір на сході до самої Манітоби. Але нам ніщо не загрожує. Будемо летіти, як по маслу, аж до узбережжя.
— Чудово. Одначе, Дане, не дозволяй цьому хвалькові торкатися керма, поки я не рознесу пасажирам каву.
Вона вийшла з кабіни, перш ніж Пітер устиг щось відповісти їй, пройшла між сидіннями пасажирів, приймаючи замовлення на каву. За кілька хвилин вона знову з'явилася в кабіні пілотів, несучи каву. Дан уже встиг повечеряти й тепер з насолодою випив запашний напій. Пітер сів за кермо. Він уважно слідкував за контрольними приладами. Капітан підвівся з крісла.
— Підкинь вугілля в топку. Хай добре горить. А я піду заспіваю колискової нашим пасажирам.
Пітер кивнув головою:
— Гаразд, капітане.
Капітан вийшов за Дженет до салону. Засліплений яскравим світлом, закліпав очима, потім підійшов до Спенсера і Бейрда, що саме простягли стюардесі свої таці.
— Добрий вечір, — привітався він до них. — Сподіваюсь, усе гаразд?
Бейрд підвів голову.
— О так, дякуємо. Вечеря дуже смачна. Ми вже здорово зголодніли.
— Знаю, вибачте за запізнення.
Лікар махнув рукою.
— Дурниці. Ми не можемо звинувачувати вас за туман у Торонто. — І додав: — Ну, я готовий трохи подрімати.
— Я теж, — позіхнув Спенсер.
— На добраніч, — сказав Дан, гасячи над їхніми сидіннями лампочки для читання. — Стюардеса зараз принесе вам пледи. — Він пішов далі, тихенько розмовляючи з кожним пасажиром; одним пояснював, як спускати спинки сидінь, іншим повідомляв прогноз погоди.
— Ну, я вже готовий до мандрівки в країну марень, — признався Спенсер. — Для вас, лікарю, це теж слушна нагода. Жодних нічних викликів до пацієнтів.
— Скільки нам іще лишилося летіти? — сонно промимрив Бейрд, не розплющуючи очей. — Добрих сім годин, еге ж? Варто виспатися. На добраніч.
— На добраніч, лікарю! — Спенсер поправив під головою м'яку подушку. — Боже правий, як я стомився.
Літак, тихо гуркочучи, плив визначеним курсом, огорнений густими хмарами, які наче охороняли його від холодного чужого світу. Внизу простяглися заснулі прерії Саскачевану.
Дан підійшов до квартету любителів спиртного і коректно, але категорично заборонив їм більше пити.
Приязно усміхнувшись, пояснив:
— На борту літака пити забороняється. Якщо я ще побачу пляшку, вам доведеться злізти і далі йти пішки.
— А в карти можна грати? — спитав один із четвірки, виціджуючи в рот останні краплі дорогоцінного напою.
— Будь ласка, — відповів капітан, — аби тільки не заважали відпочивати іншим пасажирам.
— Я не заздрю нашому капітанові, — промовив пасажир з ланкашірським акцентом. — То не жарти тримати в повітрі такого велетня.
— Дурниці, — засміявся капітан. — Для мене це просто розвага.
— Ви кожний політ називаєте розвагою?
— Майже.
— Поки чогось не станеться, еге ж?
Четвірка підпилих болільників зареготала, капітан теж. Потім він пішов далі. Пасажир із співучою говіркою розтулив рота й утупився невидющими очима перед собою. До його свідомості, затьмареної віскі, раптом дійшло значення слів: "Поки чогось не станеться..."
Розділ другий
00.45 — 01.45
Капітан закінчував обхід пасажирів. Він жваво розмовляв з одним худим чоловіком, який уже не раз літав цим рейсом.
— Так, я знаю, що вуса — мода військових льотчиків, — мовив Дан, зніяковіло пригладжуючи щетинку під носом. — Але я ношу їх давно... Дуже вже звик...
— Певно, подобаються жінкам, еге ж? — спитав його співрозмовник. — Як вас називають за ці вуса? Тюленем?
— Ні, — відповів, посміхаючись, Дан. — На цій лінії літають начитані люди. Переважно мене називають Дунканом.
— Чому Дунканом? — спитав чоловік.
— Просто так. Ви знаєте Шекспірового "Макбета"?
— А що з цим має спільного Шекспір?— видивився той дурнувато.
Капітан попрощався з ним: краєчком ока він помітив, що стюардеса схилилась над пасажиркою, яка сиділа поруч із своїм чоловіком. Долоня Дженет лежала на її чолі. Дан підійшов до них. Жінка безсило лежала поперек сидіння, обличчя в неї було болісно скривлене. Капітан торкнувся плеча стюардеси.
— Що сталося, Дженет?
Дженет підвела голову.
— Мабуть, погода так подіяла на місіс, капітане, — спокійно відповіла вона. — Зараз принесу аспірин, і їй стане легше.
Дженет пішла.
Даннінг залишився біля хворої.
— Мені дуже жаль, що ви погано себе почуваєте, — сказав він співчутливо, нахилившись над нею і її чоловіком. — Що вам болить?
Жінка благально глянула на нього.
— Не... не знаю, — простогнала вона тихо. — Мені рап...том стало... погано. Кілька хвилин... тому. Млосно мені, крутиться голова... страшно болить ось тут... — і показала рукою на живіт. — Я знаю... завдаю вам клопоту... Я...
— Лежи спокійно, люба, — озвався чоловік. — Зараз тобі стане краще. — Він глянув на капітана. — Її захитало, правда ж?
— Безумовно, — відповів Дан. Він замислено дивився на хвору. Її зблідле обличчя вкрилося крапельками поту, волосся розтріпалося, пальці конвульсивно стискали поруччя сидіння. — Мені дуже жаль, — повторив він м'яко. — Я певен, що стюардеса допоможе вам. Будь ласка, не напружуйтесь, глибоко дихайте. Може, вам стане легше, якщо я скажу, що качати більше не буде.
Повернулася Дженет.
— Ось вам аспірин, — і вона подала хворій таблетку. — Будь ласка. — Вона підвела жінці голову й допомогла запити таблетку водою. — Чудово! Зараз я зручніше посаджу вас. Отак... — і вкрила їй пледом ноги. — Вам краще? — Хвора вдячно кивнула головою. — За хвильку я навідаюся до вас. На всякий випадок... ось тут паперові мішечки. А коли вам буде що-небудь потрібно, натисніть кнопку, ось тут під вікном.
— Дякую, — сказав чоловік хворої. — Їй, напевно, зараз полегшає. — Він глянув на дружину й усміхнувся. Видно було, що він сам себе підбадьорює. — Спробуй заснути, люба. Я певен, що все минеться.
— Безумовно,— підтвердив Дан. — Дуже багато людей страждають від морської хвороби. А це те ж саме. Вам зараз покращає. І ви обоє ще встигнете добре виспатися.
Капітан попрямував до кухоньки стюардеси. Дженет пішла слідом.
— Що це за люди? — запитав капітан.
— Подружжя Чайлдер. Джон Чайлдер. Більше нічого я про них не знаю. Ще чверть години тому вона почувала себе зовсім добре.
— Гм... Прошу подзвонити мені, якщо їй стане гірше. Тоді повідомимо аеропорт.
— Навіщо? Ви боїтеся?
— І сам не знаю. Мені просто не подобається її вигляд. Це не схоже на морську хворобу. Може... не знаю. Ознаки досить виразні. — Занепокоєний капітан нервово тарабанив пальцями по столу. — Чи є серед пасажирів який-небудь лікар?
— У списку не зазначено, — відповіла Дженет. — Але я можу запитати.
Дан похитав головою.
— Краще поки що утриматись. Усі вже дрімають. Я не хочу паніки. За півгодини скажете мені, як вона себе почуватиме. Все лихо в тому, що на узбережжі ми будемо тільки за чотири години.
По дорозі до кабіни пілотів Дан іще раз зупинився коло хворої й усміхнувся їй. Жінка спробувала відповісти йому усмішкою, але її знову пересмикнуло від болю. Вона судорожно заплющила очі. Хвилину Дан уважно приглядався до неї, а потім пішов. Замкнув за собою двері кабіни й сів у крісло першого пілота. Зняв кашкета, надів шлемофон і застебнув під шиєю ремінець, що підтримував мікрофон. Клапті хмар лізли просто у вікна кабіни, запинали їх на мить, потім зникали.
— Купчасті хмари дедалі густішають, — зауважив другий пілот.
— Буде гойдати, — буркнув Дан.
— Схоже на те.
— Краще підемо понад хмарами. Попроси дозволу на двадцять тисяч.
— Слухаю. — Пітер натиснув кнопку мікрофона.
— 714 викликає Регіну.
— Слухаємо 714, — затріскотіло у навушниках.
— Входимо в суцільне молоко. Просимо дозволу піднятися на двадцять тисяч.
— Зачекайте. Запитаємо контроль руху.
— Дякую, — відповів Пітер.
Капітан вдивлявся у клуби хмар.
— Скажи Дженет, щоб попросила пасажирів застебнути ремені, — наказав він. Упевнено орудуючи штурвалом, намагався пом'якшити поштовхи.
— Слухаю. — Пітер простяг руку до трубки внутрішнього телефону.
Літак вискочив із хмар, здригнувся й за хвилину знову пірнув у густу білину.
— Рейс 714, — долинуло з землі. — Контроль руху дозволяє двадцять тисяч. Прийом.
— 714 підтверджує двадцять тисяч. Дякуємо. Все.
— Гайда! — кинув капітан. Мотори загули жвавіше, ніс літака задерся вгору, показник висоти на панелі, що миготіла лампочками, повідомив, що вони піднімаються із швидкістю п'ятсот футів на хвилину. Склоочисник, ритмічно рухаючись то в один, то в другий бік, стирав краплі води.
— Я зовсім не нарікатиму на долю, якщо ми нарешті долетимо, — похмуро сказав другий пілот.
Дан не відповів.