– Недаремно їх так розписують". Він прикинув, що вона років на п'ять-шість старша від нього, хоч, очевидно, молодша від герцога, якому вже далеко за сорок.
– Ви пройшли якийсь курс навчання? – поцікавилася вона.
– Так, я закінчив Корнельський університет, факультет готельної адміністрації. Перше ніж потрапити сюди, працював заступником адміністратора в "Уолдорфі"[1]. – Пітер через силу вимовив слово "Уолдорф" і подумки додав: "…звідки мене вигнали з ганьбою, записавши в чорний список готельних компаній, і моє щастя, що мене взяли на роботу сюди – взяли тому, що "Сейнт-Грегорі" ніякій компанії не належить". Уголос він цього, звісно, нізащо б не сказав, бо вважав, що душевна мука – річ суто, особиста, і терпіти її треба мовчки навіть тоді, коли тобі ненароком сиплють на рану сіль.
– В "Уолдорфі" нізащо не допустили б того, що сталося тут сьогодні, – мовила герцогиня.
– Запевняю вас, мадам, що в "Сейнт-Грегорі" ми також негайно реагуємо на всі справедливі претензії клієнтів.
"Не розмова, а гра в теніс, – подумав Пітер. – Перекидаємо м'ячик сюди-туди. Тепер її подача".
– Справедливі претензії! – вигукнула герцогиня. – Та чи знаєте ви, що ваш офіціант обляпав мого чоловіка з голови до ніг майонезом?
"Явне перебільшення. Навіщо це їй?" – здивувався Пітер. Досі стосунки між адміністрацією готелю й титулованим подружжям були бездоганні.
– Мене повідомили, що стався прикрий випадок, який пояснюється, очевидно, неуважністю офіціанта, і я прийшов попросити пробачення від імені адміністрації.
– Нам зіпсовано вечір, – вела своє герцогиня. – Ми вирішили відпочити від усіх прийомів, побути на самоті, в своєму номері. Вийшли на кілька хвилин подихати свіжим повітрям – власне, обійшли навколо готелю, – потім повернулися вечеряти – і ось маєте!..
Пітер співчутливо покивав головою; вся ця історія, однак, дедалі більше спантеличувала його. Попри видиму абсурдність такого припущення, йому здавалося, що герцогиня хоче закарбувати в його пам'яті всі подробиці сьогоднішнього інциденту.
– Може, якщо я попрошу пробачення в самого герцога… – почав він.
– Ні, в цьому немає потреби, – твердо проказала герцогиня.
Пітер хотів уже попрощатися, коли двері вітальні широко розчинилися й на порозі з'явився герцог Кройдонський.
На відміну від дружини, одягнений він був неохайно: пом'ята біла сорочка, чорні штани, які носять під смокінг. Пітер Макдермот пошукав очима злощасну пляму від майонеза і знайшов її – ледь помітний слід, що його офіціант міг би вмить зчистити. За герцоговою спиною в просторій вітальні світився екран телевізора.
Червоне, брезкле обличчя герцога виглядало старішим, ніж на останніх журнальних портретах. У руці він тримав чарку, і, коли заговорив, голос його прозвучав нетвердо:
– О, перепрошую. – І до герцогині: – Знаєш, люба, я, здається, забув у машині сигарети.
Вона гостро відповіла:
– Нічого, я принесу.
Тон, яким це було сказано, міг означати лиш одне: "Йди звідси!" – і герцог, кивнувши, повернувся до вітальні. То була дивна, неприємна сцена, яка чомусь іще більше розгнівала герцогиню.
Обернувшись до Пітера, вона просичала:
– Я вимагаю, щоб містеру Трентові доповіли про все, що тут сталося. І перекажіть йому, що мене може задовольнити тільки його особисте перепрошення.
Пітер вийшов з номера зовсім спантеличений, але зібрати думки не встиг: у коридорі на нього чекав розсильний, що супроводив Крістіну на чотирнадцятий поверх.
– Містере Макдермот, – випалив він, – міс Френсіс чекає на вас у номері чотирнадцять-тридцять дев'ять і просить, щоб ви прийшли, туди негайно!
4
За чверть години перед тим – коли Пітер Макдермот вийшов з ліфта на дев'ятому поверсі – розсильний, усміхаючись, спитав Крістіну:
– Надумали записатися в охоронці, міс Френсіс?
– Якби наш старший детектив був на місці, я б цим не займалася, – відповіла дівчина.
Розсильний Джіммі Дакворт, осадкуватий лисий чоловічок, чий жонатий син працював у бухгалтерії "Сейнт-Грегорі", зневажливо кинув:
– А-а, цей Огілві…
За мить ліфт зупинився на чотирнадцятому поверсі.
– Нам у номер чотирнадцять-тридцять дев'ять, Джіммі, – сказала Крістіна, і обоє впевнено звернули праворуч.
"Ми по-різному опановували географію цього готелю, – подумала вона. – Він – рік у рік тягаючи валізи з вестибюля до номерів, а я – вивчаючи напам'ять друковані плани поверхів…"
Їй спало на думку, що п'ять років тому, зазираючи в сьогоднішній день, жоден з її друзів – студентів Вісконсінського університету навіть Жартома не припустив би, що весела й розумна Кріс Френсіс, якій так легко даються іноземні мови, працюватиме в… новоорлеанському готелі. П'ять років тому – як давно це було! – вона майже нічого не знала та й, власне, знати не хотіла про це південне місто. В школі вчитель історії розповідав, як Сполучені Штати придбали Луїзіану[2], а потім вона дивилася "Трамвай "Бажання""[3]. Та на той час, коли вона приїхала сюди, про цю п'єсу вже встигли забути, трамвайну лінію зняли, пустивши тим маршрутом автобус, і вулиця Бажання, випавши з туристських довідників, знову злилася з лабіринтом непоказних завулків східної частини міста.
Мабуть, вона й приїхала сюди саме тому, що так мало знала про це місто. Після трагедії у Вісконсіні, прибита горем, вона інстинктивно шукала забуття десь там, де її ніхто не знає й де їй самій усе чуже. Знайомі речі, знайомі звуки озивалися в серці нестерпним болем, який не втихав ні вдень, ні вночі. Хоч як це дивно ("дивно й соромно", думала вона), кошмари не мучили її; вона тільки знову й знову, в тій самій послідовності, бачила уві сні все, що сталося того страшного дня в Медісонському аеропорту. Вона проводжала свою родину в подорож по Європі. Мати була в піднесеному, збудженому настрої, батько лагідно всміхався, радіючи, що протягом наступного місяця справжні й вигадані недуги його пацієнтів лікуватиме хтось інший. Він посмоктував люльку, а коли оголосили посадку, вибив її об підошву черевика. Бебс, старша сестра, обняла Крістіну, і навіть Тоні – брат, на два роки молодший від неї, – дозволив себе поцілувати, хоч терпіти не міг привселюдних виявів емоцій.
– Бувай, Шинко! – гукали Бебс і Тоні, піднімаючись трапом, і Крістіна всміхалася у відповідь на це недоладне, добродушне прізвисько, яке вони дали їй тому, що вона була середульша в "сімейному бутерброді". Всі четверо пообіцяли писати їй, хоч за два тижні, по закінченні семестру, вона мала приєднатися до них у Парижі. Мати на прощання міцно пригорнула Крістіну до грудей, сказала: "Шануйся…" А за кілька хвилин по тому велетенський турбогвинтовий літак, велично ревучи, вирулив на старт, відірвався від бетонної доріжки і майже зразу почав падати, черкнув одним крилом по землі, і, підстрибуючи, покотився шкереберть – хмара куряви, потім вогняний стовп і, нарешті, німа купа металевих уламків та пошматованих людських тіл…
Це сталося п'ять років тому. Через кілька тижнів Крістіна виїхала з Вісконсіну й більше туди не поверталася.
Вони нечутно прямували коридором – м'який килим скрадав їхні кроки, Джіммі Дакворт, ідучи попереду, бубонів собі під ніс:
– Номер чотирнадцять-тридцять дев'ять – це, значить, отой дідок, містер Уеллс. Ми переселили його з наріжної кімнати днів зо два тому.
Попереду двері одного з номерів відчинилися, і в коридор вийшов гарно вдягнений чоловік років сорока. Замкнувши двері, він уже хотів був покласти ключ у кишеню, але завагався, з неприхованою цікавістю розглядаючи Крістіну. Ще мить – і він заговорив би до неї, але коридорний ледь помітно похитав головою. Крістіна відразу розшифрувала для себе зміст цієї німої сцени й подумала, що, власне, могла б пишатися: цей чоловік прийняв її за повію, а відомо, що Гербі Чендлер пропонує клієнтам тільки першорядних красунь!
Коли вони пройшли далі, вона спитала:
– А чому містера Уеллса переселили?
– Здається, той, хто жив у номері чотирнадцять-тридцять дев'ять, почав скаржитися, і їх поміняли місцями.
Тепер Крістіна пригадала, що від мешканців номера 1439 вже не раз надходили скарги. За стіною цього номера була шахта вантажного ліфта, а крім того, в ньому сходилися чи не всі труби водопостачання готелю; отже – постійний гуркіт і нестерпна задуха. Кожен готель має принаймні один такий номер – зветься він звичайно кімнатою сміху, і заселяють його тільки тоді, коли вільних місць немає.
– Отже, в містера Уеллса був кращий номер. Чому ж переселили саме його?
Розсильний знизав плечима.
– Про це ви спитайте в бюро оформлення.
– Я б хотіла знати вашу особисту думку.
– По-моєму, його переселили тому, що він ніколи не скаржиться. Старий зупиняється у нас щороку, але ще ні разу ніхто не чув од нього прикрого слова. От вони й розперезалися, ладні йому на голову сісти.
Крістіна сердито стулила губи, а Джіммі Дакворт додав:
– Я чув, ніби в їдальні його садовлять за стіл коло кухонних дверей, туди, де ніхто не сідає. Мовляв, стерпить, йому однаково.
"Ну, стривайте, завтра ви в мене побачите, однаково чи ні, – розлютовано подумала Крістіна. – Я вам покажу, як збиткуватися над клієнтом, та ще й такою лагідною людиною!" Вона розгнівалася не на жарт. У готелі вже знали, що під гарячу руку їй краще не потрапляти, і дехто – їй це було відомо – називав її навіть рудою відьмою. Здебільшого, щоправда, вона стримувала свій темперамент, та інколи, в інтересах справи, давала йому волю.
Вони завернули за ріг і зупинилися перед дверима номера 1439. Розсильний постукав. Вони постояли, прислухаючись, але за дверима не озивалися. Джіммі Дакворт постукав знову, цього разу гучніше, і з номера почувся жахливий стогін – спочатку тихий, він перейшов у розпачливий зойк і нараз увірвався.
– Діставайте свою відмичку. Хутчіш! – наказала Крістіна.
Розсильний відімкнув двері й увійшов, а вона лишилася в коридорі, деяких правил поведінки в готелі не слід порушувати навіть за явно критичних обставин. У номері було темно. Вона побачила, як Дакворт увімкнув горішнє світло і, пройшовши передпокій, зник у кімнаті. Майже ту ж мить він гукнув:
– Міс Френсіс, ходіть сюди!
В кімнаті було нестерпно душно, хоч регулятор кондиціонера стояв на рисці "Прохолодно".