Двічі чи тричі, коли розмова могла от-от урватися, Оланда зиркала на мене суворими очима. Нам обом було зовсім погано, хотілося просто втекти або щоб ми ніколи з ним не знайомились. Арієль знову запитав про здоров'я Летісії, але Оланда, метнувши в нього поглядом, відповіла: "Вона не змогла прийти", — а я думала, що вона скаже правду… Арієль прутиком креслив на землі геометричні фігури, раз у раз позираючи на білу хвіртку. Все було зрозуміло без слів, і я дуже зраділа, коли Оланда добула нарешті бузковий конвертин і подала його Арієлеві — він так і завмер з подиву, а потім, коли йому розтлумачили, що це від Летісії, зробився червоним і заховав його до кишені, не хотів читати у нас на очах. Арієль одразу ж підвівся і сказав: "Дуже радий нашому знайомству", але рука його була млява, навіть неприємна, і ми просто вже не могли дочекатися, щоб усе це швидше скінчилося. хоча потім тільки й розмов було про його сірі очі і про те, скільки журби в його незвичайній усмішці. Ще нас вразило, як він сказав на прощання: "Пробачте і прощавайте!", ми зроду в житті такого не чули, і пролунало це гарно, зворушливо, як вірші. Коли ми переповіли все це Летісії, — вона зустріла нас під цитриновим деревом у садку, — мене так і поривало запитати, що було в її листі, але спробуй-но запитай, якщо вона запечатала його, перш ніж віддати Оланді, словом, я не посміла, і ми по черзі похваляли Арієля і ще охали над тим, як багато він розпитував про неї. Признатися, ми робили це через силу, бо будь-кому зрозуміло, що все склалося дуже дивно: і дуже добре, і дуже погано, бо Летісія почувала себе щасливою і водночас ледве стримувала сльози. Закінчилося тим, що ми ганебно втекли, пославшись на тітку Рут, яка нібито нас чекала, а Летісія залишилася під цитриновим деревом дивитися на ос.
Перед сном Оланда прошепотіла мені: "А завтра, ось побачиш, нашій грі кінець!" Вона помилилася, хоча і не дуже: наступного дня, за обідом, коли принесли десерт, Летісія обережно подала нам умовний знак. Ми просто сторопіли, навіть розізлилися — все-таки з боку Летісії це негарно, треба ж мати совість! Але так чи інакше, після того, як посуд було перемито, ми зустрілися з Летісією біля хвіртки і всі троє побігли до залізниці. А там, біля верби, — ми помліли зі страху! — Летісія не хапаючись, мовчки дістала а кишені мамине перлове намисто, всі її обручки і славетний перстень з рубіном — гордість тітки Рут. Ото жах! Адже якщо ці, з дому Лоса, за нами шпигують, — а вони все можуть, — вони зразу ж донесуть мамі, що ми поцупили з дому родинні коштовності, і мама нас просто приб'є! Проте Летісія і оком не змигнула, сказала, що в разі чого сама за все відповість, а потім, дивлячись у землю, глухо промовила: "Можна, я сьогодні буду статуєю?" Ми якось зразу пройнялися добрим почуттям до Летісії, нам хотілося втішити її, догодити їй у всьому, але однаково всередині лишався слід злої досади. Ми обрали для сестриці найкращі оздоби — павичеве пір'я, хутро, що здалеку нагадувало сріблястого песця, і рожеву вуаль, яку вона накрутила на голову у вигляді чалми. Все це дуже гарно поєднувалося з самоцвітами. Летісія мовчала, мабуть, обмірковувала, яка буде її статуя. Коли завився поїзд, вона не поспішаючи підійшла до насипу, і всі коштовності разом спалахнули на сонці. Потім вона різко скинула руки вгору, ніби збиралася удати живу картину, а не статую. Голову відхилила назад (єдине, що їй, бідолашці, було під силу) і так перегнулася, що нам на хвилину-другу стало страшно. Але яка це були чудова статуя! Диво дивне! Ми навіть не зразу згадали про Арієля, що вихилився з вікна і дивився на Летісію, дивився лише на неї, не бачачи нас, не бачачи нічого довкола, дивився, аж поки поїзд сховався за поворотом. Не знаю, чому ми, ніби нас хто штовхнув, побігли до Летісії. Вона стояли, заплющивши очі, і по її личку котилися важкі сльози. Тихенько, зовсім незлобиво Летісія відвела наші руки і спустилася з насипу. Ми з Оландою допомогли їй сховати всі коштовності і потім, коли вони пішли, востаннє поскладали до кошика її улюблені прикраси. Знали ми, що нас чекає, і все ж назавтра ми як очманілі побігли до наших верб, побігли, ледве дослухавши тітку Рут, яка дуже суворо веліла нам не галасувати, не заважити Летісії. Вона, бідолашка, занедужала і не вставала з ліжка.
Коли повз нас промчав поїзд, ми нітрохи не здивувалися, побачивши порожнє віконце в другому вигоні. Ми усміхалися, відчуваючи водночас і злість, і полегкість. А наш Арієль — ми це знали — тихо сидів з протилежного боку і дивився на річку сірими очима.
[1] Понсон дю Террайль П'єр Алексіс (1829–1871) — французький письменник. Автор численних пригодницьких романів про Рокамболя.
Джерело: Кортасар Х. Вибрані новели,— К., "Дніпро", 1983.
Переклад: Юрій Покальчук