Їж сам, як хочеш,— відповів йому сміливий парубок.
Дракон накинувся на хліб, аж іскри з зубів полетіли, а Валибукові принцеса принесла вечерю із свого столу.
— Ну, а тепер ходімо надвір, спробуємо, хто з нас сильніший! — сказав дракон, добряче повечерявши.
Вийшли вони на тік, а він весь залізом залитий.
— Ну, починай ти перший, бо коли я тебе схоплю, то думаю, що тобі буде кінець,— сказав дракон.
— Що ж, усе може статися. Починай ти, моє життя у твоїх руках,— відповів Валибук.
Ухопив дракон Валибука за поперек, підняв і з розгону увігнав у залізо аж по груди.
Але Валибук напружився і спритно із заліза вискочив, ще й півтоку із собою вирвав.
Дракон перелякався:
— Ну, годі змагатися. Дамо один одному спокій,— мовив він.
— Годі? — сердито вигукнув Валибук.— Ні, дорогий зятю, спершу я покажу тобі, де раки зимують! — І, схопивши дракона, так міцно вдарив ним об тік, що ввігнав у залізо по самі голови.— Ну, вилазь! — крикнув він.
Але дракон не зміг і поворухнутися. Тоді Валибук схопив ціпа й розтрощив усі дев'ять драконових голів. А потім повернувся до принцеси.
— Дорога королівно,— сказав їй Валибук,— я визволив тебе від лютого страховиська. Збирайся швидше в дорогу і чекай, поки я повернусь, а мені тим часом треба йти визволяти твою сестру. Я хочу відвести вас до вашого батька.
Принцеса почала йому дякувати, а він, не гаючи й хвилини, поспішив до третього палацу.
Третій палац був найгарніший, весь із золота, й Валибук не міг від нього очей відвести. Але найгарніша була світлиця. По ній сумно походжала принцеса. Побачивши Валибука, вона не знала, радіти їй чи сумувати.
— Ох, парубче,— вигукнула вона,— чого ти сюди прийшов! Тікай мерщій, бо от-от повернеться мій чоловік, дванадцятиголовий дракон, і з'їсть тебе!
Але Валибук їй відповів:
— Не турбуйся, принцесо, я твого чоловіка не боюся!
Тієї ж миті загула земля — це драконова палиця упала під дверима палацу. Дракон кинув її за сто миль звідси, й вона долетіла швидко, мов стріла.
Валибук вибіг на поріг, підняв палицю, двічі крутнув нею над головою і кинув назад на двісті миль. У повітрі зашуміло й загуло, неначе пронісся страшний ураган. Довелося драконові назад по свою палицю вертатися; лаючись, завдав він її собі на плече й, сердитий, поспішив додому. Нетямлячись від люті, вдерся до світлиці й, хоч принцеса встигла заховати Валибука, зразу ж відчув його.
— Що це? Я чую людський дух! — заревів він, як тур, і накинувся на дружину: — Кого ти тут ховаєш, кажи, бо як не скажеш, я вмить тебе проковтну!
Принцеса трохи не вмерла зі страху.
— Що ж, доведеться сказати тобі всю правду: це мій брат прийшов провідати мене. Прошу тебе, вгамуй свій гнів і не кривдь його,— благала вона дракона.
— Гаразд, не скривджу. Твій брат і мені родич. Приведи його сюди, я хочу з ним повечеряти.
Тієї ж хвилини Валибук вийшов із комори.
— Здоров був! — привітався до нього дракон громовим голосом.— Це ти мою палицю назад кинув? Мені довелося вертатися по неї й нести додому на плечі.
— Так, я! — відповів Валибук.
— Молодчина! — похвалив його дракон.— Я вже чув про тебе від Довгої Бороди — він сказав, що ти прийдеш до мене в гості. Подай-но мені свою праву руку, я хочу з тобою привітатися.
Вони стиснули один одному руки, та так міцно, що Валибукові кров з-під нігтів чвиркнула, а в дракона аж пальці затріщали. Засичав він від болю й каже:
— Ого, я не знав, що ти такий дужий! Ходімо повечеряємо, а потім поміряємося з тобою силою, бо все ж таки це був би великий сором, якби твоя одна голова та мої дванадцять перехитрила!
Приніс дракон сталевий хліб і мідний ніж, припрошує Валибука підкріпитися.
— Мені не треба підкріплятися,— відповідає йому Валибук,— мене моя мати дев'ять років своїм молоком годувала, натоптувала в мене силу, і я маю тої сили вдосталь. А от ти, бачу, не зовсім ще загартований, і тобі не зашкодить підкріпитися!
Дракон кипів од люті, немов казан на вогні. Принцеса добре бачила, що з ним діється. Вона принесла Валибукові вечерю зі свого столу й подарувала перстень, який стократ додав йому сили. Валибук подякував їй, повечеряв, а тоді пішов із драконом на просторий тік силою мірятися. А тік той весь був у сталь закутий.
Стали вони один навпроти одного. Дракон своїми дванадцятьма хвостами довкола себе молотить, б'є, звивається, реве, з пащ полум'я пашить, крок ступне — земля гуде, зареве — все довкола тремтить від страху.
— Пхе,— наприндився він раптом,— і чого це я взявся з таким слабаком мірятись силою? Це ж для мене буде вічний сором і ганьба, що я об тебе тільки лапи забруднив. Ну, та начувайся!
Сказавши це, дракон схопив Валибука, вдарив ним об тік, та так, що той застряг у сталі по самий пояс.
Але Валибук спритно вибрався, схопив дракона і вдарив ним об сталь з такою силою, що в того відразу ж дві голови відлетіли. Валибук, не гаючись, ухопив ціп і позбивав решту голів, наче стиглі яблука. Трохи відпочивши, повернувся він у палац до принцеси.
— Прекрасна королівно! — радісно промовив парубок.— Свій обов'язок я нарешті виконав: і тебе, і твоїх сестер визволив від ваших драконів. Візьми з собою все, що тобі подобається, і підемо до твого батька.
— Красно тобі дякую! — відповіла принцеса.— Я ніколи не забуду про твою люб'язність. Не тільки дещо з речей, а цілий палац з усіма скарбами я візьму з собою. В мене є такий прутик, що, коли я ударю ним по воротах, весь палац на золоте яблуко обернеться.
Так воно й сталося: вийшовши з палацу, принцеса замкнула ворота, вдарила по них прутиком, і палац обернувся на золоте яблуко. Принцеса миттю сховала його.
Пішли вони до другої сестри; у тієї теж був чарівний прутик, яким вона свій палац на золоте яблуко обернула. Третя зробила так само.
Забрали вони всі свої палаци, й повів їх Валибук до того виходу, яким спустився сюди. Друзі спершу підняли нагору старших принцес, а потім наймолодшу, ту, яка подарувала Валибукові перстень.
Настала черга підніматися Валибукові. Але він був досить обачний і подумав, що, чого доброго, Розчавикамінь і Ломизалізо можуть підняти його до половини дороги, а тоді скинути назад у прірву. Отож він узяв і замість себе до вірьовки прив'язав важенну каменюку, щоб перевірити своїх друзів.
— Ого,— сказали ті нагорі,— ну й важкий же цей Валибук! — І, підтягти камінь до половини дороги, взяли й перетяли вірьовку; камінь зі страшним гуркотом полетів униз і розбився на дрібні шматочки.
"Ось яка доля чекала на мене",— подумав Вали дуб, важко зітхнув і пішов блукати самотою підземним царством.
Блукав він не день і не два, а цілих сім років. Коли бачить — на великій скелі щороку якась птиця яйця відкладає, але жодного пташеняти вигодувати не може — щоразу хтось поїдає її дітей. Звали цю птицю Кмохта, а той, хто поїдав її діток, був величезний змій. Побачив це Валибук і, коли змій одного разу знов намірився залізти до гнізда, вбив його.
А незабаром прилетіла Кмохта й дуже зраділа, знайшовши в гнізді своїх дітей живими й здоровими: птиця вже думала, що вони знову загинули. Побачивши Валибука, вона йому й каже:
— Добрий чоловіче, це ти моїх діток від смерті врятував? Проси що хочеш — я все тобі дам!
— Так,— відповів їй Валибук,— це я того змія вбив. Прошу тебе, виведи мене з цього підземного царства!
— Ну що ж, спробую,— відповіла йому Кмохта,— тільки треба, щоб ти засолив м'яса зі ста волів і приготував сто бочок води; коли ми полетимо з тобою нагору, з мого дзьоба почне вириватися полум'я, а ти візьмеш і вкинеш мені в дзьоб цілий пуд м'яса й відро води хлюпнеш.
Валибук зробив усе, як вона загадала: убив сто волів, засолив їхнє м'ясо, налив сто бочок води, навантажив усе це на птицю, сів верхи на неї сам, і вони полетіли.
Летіли довго-довго, й, коли у птиці з дзьоба виривалося полум'я, він щоразу кидав туди пуд м'яса й виливав відро води. Та незабаром м'ясо скінчилося, летіти було ще далеко, а птиця хотіла їсти. Вирвав тоді Валибук шмат м'яса із своєї литки й кинув птиці в дзьоб. Після цього вони вмить на білий світ дісталися.
— Ох,— каже Кмохта-птиця, коли Валибук зліз із неї,— ти навіть не уявляєш собі, яке смачне було те м'ясо, котре ти дав мені наприкінці!
— Охоче вірю,— засміявся Валибук,— це був шматок із моєї литки, бо воляче м'ясо вже скінчилося.
— Нічого страшного,— заспокоїла його птиця,— твою рану я швидко загою, добре, що ми щасливо на білий світ дісталися.— І приклала Валибукові до ноги якийсь листок. Рана відразу ж загоїлася, і тіло наросло знову.
Валибук подякував Кмохті й пішов до королівської столиці. А там усе червоним сукном обтягнуте!
— Що у вас нового? — питає він якогось перехожого.
— Новин у нас багато, і всі веселі,— відповідає йому той.— Три королівські дочки знайшлися, і наймолодша сьогодні виходить заміж за одного із своїх визволителів.
Валибук заквапився до королівського палацу, а там уже весільний бенкет іде. Принцеса звеліла, щоб кожного, навіть найнужденнішого жебрака, впустили до зали й подали йому зі столу все, що він забажає.
Увійшов Валибук до передпокою і попросив келих вина. Принцеса звеліла налити в свій келих червоного вина і подати подорожньому. Валибук надпив із келиха до половини, вкинув туди перстень, який йому в підземному палаці подарувала принцеса, і повернув келих господині.
Побачила принцеса в келиху перстень, підхопилася з-за столу й радісно вигукнула:
— Це він, Валибук, наш справжній визволитель! А в Розчавикаменя кам'яне серце — він перерізав вірьовку, і Валибук упав униз. Я подарувала Валибукові цей перстень і пообіцяла йому вірність до могили! — вона кинулася до свого судженого.
Розчавикаменя вигнали з замку геть, а Ломизалізо утік сам. Хоч він і був заручений з найстаршою принцесою, вона ніяк не могла до нього звикнути, бо якщо він уранці і був чистий, аж виблискував, то надвечір ставав як іржаве залізо. Жити такому в срібному замку, ясна річ, не пасувало.
Валибук і принцеса ще того самого дня повінчалися і щасливо зажили в своєму золотому замку. Мабуть, вони живуть там ще й досі, якщо не померли.