На золотій стелі сяяв місяць і тисячі зірок із самоцвітів, на стінах висіли величезні дзеркала, а під ними стояли отоманки, оббиті червоним оксамитом з вишитими на ньому срібними квітами; підлога була викладена із золотих і срібних плиток. Але весь блиск зірок, які мерехтіли на золотій стелі, був ніщо в порівнянні з блиском очей, які іскрилися до Лібора з гарненьких личок трьохсот красунь. Їхні сріблоткані сукні шелестіли, неначе крила білих лебедів і, пропливаючи повз Лібора, кожна з дів заглядала йому в вічі. Лібор подякував у душі Незабудці за добру пораду, бо так і не зміг би відрізнити її від інших, якби остання не підморгнула йому по-змовницьки правим оком.
— Оце моя,— сказав він, рішуче схопивши Незабудку за плече.
— Твоя — то бери, але із замку ти зможеш піти тільки завтра вранці,— сказала відьма.
Лібор на все був згоден, бо нарешті одержав те, чого так жадав. Повів він Незабудку до свого покою й запитав, чи це всі її сестри.
— Ні, в мене тільки дві сестри,— відповіла вона.— Решту дівчат зачарувала мати. Якби ти вибрав котрусь із них, вони розірвали б тебе тієї ж хвилини.
— Скільки разів ти вже врятувала мене від смерті, кохана моя! — вигукнув Лібор і поцілував її в білесеньке личко.— Твоя мати — справжня зміюка!
— Правду кажеш, і я все ще потерпаю, щоб із тобою не сталося якого лиха.
Півдня просиділа вона біля свого Лібора й тільки надвечір пішла до своєї кімнати, сказавши на прощання:
— Якщо почую, що тобі загрожує якась небезпека, відразу ж прибіжу сюди, і ми обоє втечемо звідси.
Любов і страх не давали Ліборові заснути. Опівночі хтось легенько постукав у віконце. Він одразу ж підхопився і відчинив його. До кімнати залетіла біла лебедиця і, обернувшись у Незабудку, мовила:
— Мерщій обніми мене, Ліборе, притули свою голову до моєї, ми накриємось серпанком і полетимо звідси, бо мати хоче тебе завтра убити.
Лібор не став чекати, поки Незабудка повторить це вдруге, обняв її, нахилив до неї голову, вона накинула серпанок — і ось уже летять два лебеді під Золоту гору, де їх чекають дві пари чобіт і скринька. Там вони знову перекинулися в людей, і Незабудка мовила своєму коханому:
— Одну пару чобіт узуєш ти, другу я. Це чоботи не прості, а дванадцятимильні, я їх у матері взяла. А в цій скриньці коштовності, пильнуй їх, як ока в лобі.
Взули вони чоботи, взялися за руки й рушили вперед; ступнуть крок — позаду лишається дванадцять миль, а дорога скорочується, немовби її хтось рубав на шматки.
Відьма все ж почула якийсь шелест, устала й зазирнула до покою Незабудки, але там нікого не було. Метнулася до Лібора — там теж порожньо. Затряслася вона вся від злості, кинулась до дванадцятимильних чобіт, але вони теж зникли. Розлютившися ще дужче, схопила вона двадцятичотирьохмильні чоботи й пустилася навздогін за втікачами.
— Озирнися, Ліборе, чи ніхто нас не здоганяє? — мовила Незабудка, коли почало сходити сонце.
— Вдалині, бачу, щось чорніє.
— Це моя мати! Кинь скриньку на землю, наступи на неї, а сам притулись до мене,— попросила Незабудка, повернула на пальці перстень і промовила: — Хай мій милий стане кущем, а я трояндою на ньому.
За хвилину повз них промчала відьма, люта, мов левиця, але куща, на якому цвіла єдина троянда, не помітила.
Тільки-но вона щезла з очей, закохані знов обернулись на людей і пішли далі. А відьма, не знайшовши їх, вернулася назад і раптом натрапила на їхній слід.
— Озирнися, Ліборе, хто це йде за нами? — запитала Незабудка в темному лісі.
— Я не бачу нічого, тільки чую далекий тупіт.
— Це моя мати. Наступи на скриньку! — Вона знову повернула на пальці перстень і сказала: — Хай мій милий стане храмом, а я в ньому казальницею!
Повз них знову промчала розлючена відьма, але ні храму, ні казальниці не помітила. Зраділи закохані й заквапились далі. Зла відьма відчула, що втратила слід, і повернула назад.
— Глянь, Ліборе, хто це йде за нами? — питає Незабудка на лузі.
— Та щось і справді чорніє.
— Це моя мати. Наступи на скриньку.— Незабудка знову тричі повернула на пальці перстень і сказала: — Хай мій милий стане ставком, а я лебедем.
Тільки-но вона це сказала — і обоє вмить обернулися на ставок і лебедя. Та зла відьма здалеку все бачила. Підбігла вона до ставка, перекинулася у вола й почала жадібно пити воду. Бідна лебідка лапками вже майже дна торкалася, от-от, здавалося, проковтне її відьма. Та розбухле волове черево не витримало, луснуло, і вся вода знов витекла у ставок.
Лебідка радісно змахнула крильцями й обернулася на Незабудку, а ставок — на Лібора.
Ліборову матір тим часом горе зовсім виснажило, ні вдень ні вночі не могла вона забути про свого сина, боялася, сердешна, що вже не побачить його перед смертю. Одного разу, як і тоді, коли Лібор привів додому наречену, за вікном майнула прекрасна діва, двері відчинилися, і до кімнати увійшли Лібор з Незабудкою. Старенька мало не зомліла від радості і, якби Лібор не підхопив її під руки, була б упала на підлогу.
— Ходімо, матусю, з нами, хату віддайте, кому хочете, ми приготували вам інше житло,— сказав Лібор, коли вона трохи прийшла до тями.
Почувши, що син її володіє цілим князівством, старенька подарувала свою хатку бідній жінці, сіла в карету, запряжену четвериком, і син з невісткою повезли її до замку.
Лібор і Незабудка жили в мирі й злагоді, і ніщо не змогло розлучити їх до самої смерті. А старенька мати, тішачись синовим щастям, потроху оговталась, а згодом ще й онуків виняньчила.