Мені потрібно навідати Вюрцбурзький собор.
— Отакої, — правив своє барон, збадьорившись, — але це можна зробити й завтра. А завтра ви візьмете з собою свою наречену.
— Ні! Ні! — заперечив незнайомець ще запальніше. — Моя місія не пов'язана з нареченою… Хробаки! Хробаки чекають на мене! Я мрець, мене вбили розбійники… Моє тіло лежить у Вюрцбурзі, опівночі мене мають поховати… Могила чекає на мене, я маю виконати своє призначення!
Він стрибнув на свого вороного коня, вихором кинувся до підйомного моста, і тупіт кінських копит розтанув у завиванні вітру.
Барон повернувся до зали весь наляканий і переказав почуте гостям. Дві жінки втратили свідомість, інші впали в істерику від того, що вечеряли з привидом. Дехто висловив думку, що це міг бути дикий мисливець, добре відомий з німецьких легенд. Дехто згадував гірських духів, стародавніх демонів та інших надприродних істот, які з давніх-давен жорстоко переслідували добрих людей у Німеччині. Один із бідних родичів наважився припустити, що це могла бути якась витівка молодого кавалера і що така похмурість примхи, вочевидь, дуже співзвучна такій меланхолійній особі. Проте ця гіпотеза викликала обурення всього товариства, а особливо барона, котрий подивився на нього майже як на Фому невіруючого. Тож молодику не залишалося нічого іншого, ніж мерщій зректися своє єресі та повернутися в лоно справжньої віри.
Але якими б не були їхні сумніви, їх цілковито розвіяли події наступного дня, коли прийшла звістка, яка підтвердила інформацію про вбивство молодого графа та його поховання у Вюрцбурзькому соборі.
Смуток у замку лише можна було собі уявити. Барон зачинився в своїй кімнаті. Гості, котрі прибули порадіти з ним, не могли навіть думати покинути шляхтича в його горі. Вони блукали подвір'ям або збиралися гуртами в залі, хитаючи головами та стенаючи плечима від тих неприємностей, які спіткали такого доброго чоловіка. Вони сиділи довше, ніж будь-коли, за столом, їли та пили більше, ніж будь-коли, намагаючись зберегти силу свого духу. Але найгіршим було становище нареченої-удовиці. Вона втратила чоловіка ще до того, як хоча б обійняти його. І якого чоловіка! Якщо привид міг бути таким милостивим і шляхетним, то якою мала б бути жива людина? Обійстя наповнилося риданнями.
Проти ночі наступного дня свого вдівства юнка подалася у свою кімнату в супроводі однієї з тітоньок, котра наполягала, що спатиме з нею. Тітка, котра була однією з найкращих оповідачів про привидів у всій Німеччині, затягнула одну зі своїх найдовших повістей і закуняла десь посеред неї. Покої дівчини були розташовані углибині замку, і з її вікон виднівся невеликий садочок. Небога лежала без сну, споглядаючи схід місяця, світло якого тремтіло на листі осики біля решітки. Замковий годинник щойно пробив північ, коли із саду почулися м'які звуки музики. Юнка поспішно підхопилася з ліжка і безшумно прилинула до вікна. У тінях дерев маячіла висока постать. Коли вона підняла голову, на її обличчя впав пучок місячних променів. Небо і земля! Дівчина побачила примарного нареченого! Пронизливий зойк у цю мить пролунав біля її вуха. Це тітонька, котру розбудила мелодія, тихо підійшла за небогою до вікна, а тепер впала тій на руки. Коли ж панночка знову поглянула у вікно, привид зник.
З двох жінок саме тітка зараз потребувала заспокійливого, бо вона зовсім не тямилася. Що ж до молодої леді, то навіть примара її коханого здалася їй милою. Адже до певної міри зберегла залишки чоловічої краси, і, хоча тінь чоловіка навряд чи могла задовольнити дівчину, спраглу кохання, але за відсутності іншого могла принести хоча б дещицю спокою. Тітонька заявила, що вона більше ніколи не спатиме в цій кімнаті. А небога, уперше збунтувавшись, рішуче оголосила, що не спатиме в жодному іншому покої замку. Зрештою їй довелося спати самій. Але юнка взяла обіцянку з тітки, що та не розпатякає про випадок із примарою, щоб не відбирати в дівчини єдине гірке задоволення, яке лишилося їй на землі, — ночувати в кімнаті, біля вікон якої тінь її коханого несла свою нічну варту.
Як довго стара панна могла б зберегти свою обіцянку, важко сказати, адже вона дуже любила розводитися про всілякі дивовижі, і її очікував би справжній тріумф, якби вона першою виклала цю страшну історію. У тих краях досі як приклад жіночої стриманості наводять те, що ця жінка боролася зі спокусою аж цілий тиждень, поки її раптово не звільнили від будь-яких зобов'язань, коли одного ранку за столом з'ясувалося, що молода леді зникла. Її кімната була порожньою, ліжко не застелене, вікно відчинене — пташка полетіла!
Здивування та неспокій, які спричинила ця звістка, можуть уявити лише ті, хто був свідком метушні, викликаної нещастям великої людини серед своїх друзів. Навіть бідні родичі спинилися на мить від своєї невгамовної праці за столом, коли тітка, котрій спочатку відібрало мову, заламала руки і заверещала:
— Примара! Примара! Її забрала примара!
Кількома словами вона описала страшну сцену в саду і дійшла висновку, що привид викрав свою наречену. Двоє слуг підтвердили цю версію, бо вони чули, як опівночі цокали копита коня біля гори, і не сумнівалися, що це був привид на своєму вороному скакуні, який забрав свою жертву в могилу. Усі присутні були ошелешені цією неймовірною подією, але ж подібне ще трапляється в Німеччині, про що свідчать багато правдивих історій.
В яку жахливу халепу потрапив бідний барон! Яка сердечна дилема виникла для коханого батька та нащадка великого роду Каценелленбоґенів! Або його єдину доньку забрали живцем до могили, або йому доведеться мати за зятя демона та виховувати виводок онуків-привидів. Як завжди, він цілковито втратив самоконтроль і весь замок підняв на ноги. Чоловікам наказали сідлати коней і обнишпорити кожну дорогу, шлях та стежину Оденвальду. Сам барон, натягнувши чоботи, підперезався мечем і вже намірявся скочити на коня, щоб податися на сумнівні пошуки, коли його привела до тями нова подія. Якась леді наблизилася до замку на баскому коні, а її, також верхи, супроводжував кавалер. Прибулиця підскакала до воріт, зістрибнула з коня, впала до ніг барона й обійняла його коліна. Це була його втрачена донька, а її супутник — наречений! Барон сторопів. Він дивився то на свою доньку, то на примару, і майже засумнівався в своїх відчуттях. Молодик, однак, набагато покращав на вигляд після свого візиту на тамтой світ. Його одіж була бездоганною та підкреслювала шляхетну чоловічу поставу. Парубок уже не був ні блідий, ні сумний. Його прекрасне обличчя пашіло молодістю, і радість променіла в його великих темних очах.
Таємниця незабаром розкрилася. Кавалер (бо, як ви, мабуть, здогадалися, він аж ніяк не був привидом) назвався сером Германом фон Штаркенфаустом. Він розповів про свою пригоду з молодим графом. Розказав, як квапився до замку, щоб принести сумну звістку, але красномовство барона зупиняло всі його спроби викласти цю справу. Як вигляд нареченої цілковито захопив його, і щоб побути хоча б кілька годин із нею, він вирішив мовчати, щоб не виказати себе. Як сильно він бентежився, щоб вчинити правильно, доки оповідки барона не наштовхнули його на ексцентричний вихід. Як, боячись феодальної ворожнечі їхніх родів, він повторив свої візити, прикидаючись примарою, чигав у саду під вікном молодої леді і таким чином здобув взаємність, одержав перемогу й обвінчався з коханою.
За інших обставин барон був би неговірким, оскільки він ревниво оберігав свій батьківський авторитет і був дуже непоступливим у питанні родинних війн. Але батько любив свою доньку, вважав її втраченою. Тому зрадів, коли виявив її живою. І, хоча доньчин чоловік належав до ворожого роду, все ж, дяка Небу, він не був примарою. Правда, існувало щось, що не зовсім відповідало його уявленням про цілковиту достовірність витівки, до якої вдався лицар, прикинувшись мертвим. Але кілька старих приятелів, котрі воювали з ним на війні, запевнили, що у коханні можлива будь-яка стратегія і що кавалер мав право на особливі привілеї, бо й сам ще донедавна був військовим.
Тому справи залагодилися якнайкраще. Барон миттю пробачив молоде подружжя. Святкування в замку відновилося. Бідні родичі привітали нового члена родини люб'язно та приязно. А той був такий галантний, такий щедрий і такий заможний. Тітоньки, щоправда, були дещо збентежені, що їхня система суворого самітництва та пасивного послуху виявилася настільки слабкою, але все це пояснили недбало заґратованими вікнами. Одна з них була особливо зворохоблена тим, що її дивовижна історія затьмарена і що єдиний привид, якого вона колись бачила, виявився підробкою. Але небога здавалася цілком щасливою, виявивши, що наречений має тіло і кров. Так закінчується наша історія.
[1] Ерудований читач, знаючи вдосталь непотрібних історій, зрозуміє, що пропонована розповідь трапилась старому швейцарцю як французька історія, яка сталася у Парижі. (Прим. авт.)
[2] Тобто "лікоть кішки". Назва знатної в давні часи родини. Відомо, що це ім'я було дано як комплімент вродливій дівчині з цієї родини за її гарні руки. (Прим. авт.)
[3] Хельденбух — німецький героїчний епос XIII ст. В основі цих епосів лежать національні саги.
[4] Гейдельберзька діжка — надзвичайно велика діжка для вина, яка зберігалася у підвалах Гейдельберзького замку; вміщувала 219 тис. л.