— Вона така ж твоя, як і моя, бо належить диякону Пібоді.
— Диякон Пібоді проклятий, — зауважив незнайомець. — І тішу себе, що так і буде, якщо він не подбає про свої гріхи та не дасть спокій гріхам ближніх. Поглянь і переконайся, що там із дияконом Пібоді.
Том зиркнув у той бік, куди вказав незнайомець, і побачив велетенське дерево, міцне і розквітле на вигляд, але гниле зсередини й надламане, перший же сильний вітер, імовірно, зламає його остаточно. А на корі цього дерева було вирізане ім'я диякона Пібоді. Том оглядівся і виявив ще більше високих дерев, позначених іменами декотрих відомих людей колонії, й усі вони були підрубані сокирою. Те, на якому сидів Волкер і яке, мабуть, було просто зрубане, носило ім'я Кроуниншильда. Тут чоловік згадав багатія з таким іменем, що, подейкували, нажив свої статки злочинним шляхом.
— Він уже готовий до спалення! — зронив чорний чоловік переможним тоном. — Бачиш, з нього я можу мати хороший запас дров на зиму.
— Але хто дозволив вам, — здивувався Том, — рубати дерева диякона Пібоді?
— Право першості, — пояснив співбесідник. — Це місце в лісі належало мені задовго до того, як перші білі ступили на цю землю.
— Наважуся спитати, хто ви, коли такий сміливий? — запитав Том.
— О, я маю різні імена: дикий мисливець в одних краях, чорний гірник в інших… Тут мене знають як чорного лісника. Я той, кому червоношкірі люди присвятили це місце, засмаживши білу людину задля запашного жертвоприношення. Оскільки червоношкірих винищили ваші білі дикуни, я розважаюся тим, що переслідую квакерів[5] та анабаптистів. А ще я — великий покровитель і захисник торговців рабами, а також великий магістр салемських відьом.[6]
— Отже, якщо не помиляюся, — сказав відважно Том, — ви той, кого зазвичай називають старим дідьком.
— Так, це я! — підтвердив чорний чоловік і чемно кивнув.
Так розпочалася ця розмова, як розповідають старі байки, хоча вона здається занадто неймовірною, щоб бути правдою. Можна було б подумати, що зустріч із таким непересічним персонажем у цьому дикому, самотньому місці мала б ошелешити будь-кого, але Том був відчайдухом, котрого нелегко налякати. Він так довго жив із дружиною, котра його мордувала, що не боявся навіть самого диявола.
Кажуть, що далі вони вели тривалу та серйозну бесіду, тому Том не скоро повернувся додому. Чорний чоловік розповів йому про неймовірні багатства, які закопав пірат Кідд під дубами на високій гряді неподалік від боліт. Усі вони перебували під опікою нечистого та захищені його силою, щоб ніхто не міг знайти скарби, крім того, кого він визнає достойним. Він запропонував передати їх Тому Волкеру, бо відчув до нього особливу прихильність, але лише на певних умовах. Якими були ці умови, можна легко здогадатися, хоча Том ніколи не розкривав цього секрету публічно. Вони, мабуть, були дуже важкі, бо чоловік попросив час на роздуми, а він не був схожий на того, хто зволікатиме, якщо йдеться про гроші. Коли супутники досягли краю болота, незнайомець зупинився.
— Який доказ того, що все, що ви мені сказали, правда? — спитав Том.
— Ось мій підпис, — зронив чорний чоловік і торкнувся пальцем чола Волкера.
Сказавши це, ступив у болотну гущавину і, як потім розповідав Том, опускався вниз і вниз, під землю, поки нічого, крім його голови та плечей, не залишилося назовні, потім зникли й вони.
Коли Том дістався додому, то помітив чорний відбиток пальця на своєму чолі, який ніщо не могло змити.
Перша новина, яку повідомила дружина, була про раптову смерть Авессалома Кроуниншильда, заможного буканьєра. У газетах із традиційним пафосом було оголошено, що "впав в Ізраїлі муж великий".
Том згадав про дерево, яке його чорний приятель тільки-но зрубав і готувався спалити. "Нехай той флібустьєр підсмажиться, — сказав собі Том, — кому що до того?" Тепер він переконався, що все, що чув і бачив, не було ілюзією.
Чоловік не був схильний довіряти своїй дружині, але цього разу приховати таємницю було нелегко, тому він охоче поділився з нею. Уся жадібність жінки миттю прокинулася при згадці про сховане золото, і вона стала закликати свого чоловіка пристати на умови чорного незнайомця та повністю забезпечити себе, а відтак зробити їх заможними на все життя. Хоча Том, можливо, і сам прагнув продати душу чортові, він усе ж вирішив не робити цього наперекір дружині і тому категорично відмовився із простого протиріччя. З цього приводу між ними вчинилася сварка, і не одна, але чим більше жінка наполягала, тим рішучіше Том впирався, щоб не потішити її. Зрештою вона вирішила взяти справу в свої руки і, якщо вдасться, загарбати скарби собі.
Жінка була така ж відчайдушна, як і її чоловік, отож сама подалася до старого індіанського форту на схилі одного літнього дня. Її не було багато годин. Коли ж повернулася, то була мовчазна і скупа на відповіді. Повідомила щось про чорного чоловіка, з котрим познайомилася в сутінках, коли той рубав високе дерево. Однак той був суворий і не озивався, тому їй доведеться знову піти туди з подарунком, але яким — не сказала.
Наступного вечора знову пішла до болота, а в фартуху несла щось важке. Том все чекав і чекав дружину, але даремно. Навіть опівночі вона не з'явилася. Не повернулася й уранці, вдень і наступної ночі. Тома з'їдав неспокій. Він зворохобився ще більше, коли збагнув, що вона завернула в свій фартух срібний чайник і ложечки, тобто все, що мало якусь вартість. Минула ще одна ніч, настав новий ранок, а за дружиною й слід захолов. Одним словом, ніхто про неї більше нічого не чув.
Що з нею сталося насправді, хтозна, хоча багато людей пхали в цю справу свого носа. Це один із тих фактів, які історія замовчує. Дехто переконував, що жінка заблукала в заплутаному болотяному лабіринті, впала в якусь яму чи багно. Інші, не такі поблажливі, натякали, що вона прихопила з дому все цінне та гайнула до сусідньої провінції. А ще інші стверджували, що спокусник душ людських заманив її в якусь глибочезну трясовину, на поверхні якої знайшли її капелюшок. На підтвердження цієї версії присягалися, що проти якоїсь ночі бачили кремезного чорного чоловіка з сокирою на плечі, як він виперся з болота і з виглядом суворої звитяги ніс у руках вузлик із картатого фартуха.
Однак найпоширеніша та вірогідна історія наполягає, що Том Волкер так перейнявся долею своєї дружини та домашнього майна, що недовго мізкував і подався на пошуки до індіанської твердині. Упродовж довгого літнього дня він тинявся похмурим місцем, але навіть слідів дружини не знайшов. Кілька разів кликав її на ім'я, але ніхто не відгукнувся у відповідь. Лише бугай, пролітаючи повз, відізвався на голос чоловіка, та гидка жаба квакнула із сусіднього ставка. Зрештою, подейкують, уже майже в суцільній темряві, коли сови починали свої лови і заметушилися кажани, увагу шукача привернув галас круків, які обсіли кипарис. Він поглянув туди і побачив вузлик із картатого фартуха, що висів на гілках дерева. А поруч сидів шуліка, котрий ніби наглядав за здобиччю. Чоловік радісно схопився, бо впізнав фартух своєї дружини і вирішив, що там мають бути загорнуті домашні цінності.
"Треба повернути майно, — сказав собі шукач, — і спробувати обійтися без жінки".
Коли він видряпався на дерево, шуліка розгорнув свої широкі крила, заклекотів і зник у глибокій тіні лісу. Том вхопив фартуха, але — ой, леле! — не надибав там нічого, крім людського серця та печінки.
Ось і все, що повідала ця побрехенька про те, що знайшов Том від своєї дружини. Можливо, вона спробувала розібратися з чорним чоловіком так, як звикла розбиратися зі своїм. І хоча, зазвичай, сварливу молодицю вважають парою для чортяки, але цього разу їй, здається, було непереливки. Проте жінка мала б померти гідно, бо Том виявив біля одного дерева глибокі відбитки копит, а також жмут волосся, вирваного, мабуть, із жорсткої чуприни широкоплечого дроворуба. Волкер знав із власного досвіду, якою запеклою була його дружина. Він лише стенув плечима, оглядаючи наслідки жорстокого поєдинку. "Отакої, — промовив він подумки. — Дідькові, мабуть, добряче дісталося".
Втрату свого майна Том компенсував втратою дружини, адже був сільським філософом. Він навіть відчував щось на кшталт вдячності до чорного лісника, котрий, на думку чоловіка, зробив йому послугу. Отож прагнув підтримувати з ним знайомство й надалі, але успіху в цьому довгий час не досягав. Старий чортяка переховувався, бо хоча люди й думають, що його легко викликати, це не завжди так. Він добре вміє махлювати, коли впевнений у своїх картах.
Але врешті-решт, як розповідають, коли Том мало не втратив терпець і був уже готовий пристати на будь-які умови, щоб допастися до обіцяного скарбу, він таки зустрів чорного чоловіка одного вечора у звичній лісовій одежі із сокирою на плечі, коли той швендяв по краю болота і співав якусь пісню. Нечистий демонстрував повну байдужість до Тома, ступав своєю стежиною, відповідав скупо та продовжував горланити свою пісеньку.
Однак Том таки підвів його до суті справи, і вони стали обговорювати умови, на яких можна отримати піратський скарб. Була одна умова, про яку краще не згадувати, бо само собою зрозуміло, про що йдеться, коли диявол виявляє свою прихильність. Але були й інші, яких нечистий ніяк не хотів зректися. Дідько наполягав, щоб гроші, знайдені за його допомогою, були використані так, як він скаже. Наприклад, щоб Том торгував невільниками і спорядив для цього відповідний корабель. Проте Том рішуче відмовився: він і без цього брав уже важкий гріх на душу. І навіть сам диявол не зміг спокусити його гендлювати людьми.
Том був настільки впертим у цьому питанні, що нечистий не став наполягати на своєму і запропонував натомість, щоб його підопічний став лихварем. Диявол дуже турбувався зростанням кількості такої братії, бо вважав лихварів напрочуд корисними для своїх лихих намірів.
Стосовно цього жодних заперечень не виникло, бо такі справи були Томові до серця.
— Наступного місяця відкриєш у Бостоні ломбард, — звелів чорний чоловік.
— Я зроблю це хоч завтра, якщо хочеш, — запобігав Том Волкер.
— Позичатимеш гроші під два відсотки на місяць.
— Та я дертиму й чотири! — запевнив Том Волкер.
— Вимагатимеш оплату за векселями, відмовлятимеш у продовженні закладних, доводитимеш крамарів до банкрутства.
— Я доводитиму їх навіть до дідька лисого, — жадібно закричав Том Волкер.
— Такий лихвар за мої гроші мені потрібен! — сказав чортисько захоплено.