Крізь застигле гілля скверу проглядалися облуплені стіни недалекої церковки з обдертим почорнілим дахом, без хрестів на двох облізлих зелених банях. Декілька її вузьких віконець були недбало забиті обаполами.
Та ось поруч затупав хтось із поліцаїв, потягнувся до його вірьовки; безцеремонні руки в сизих обшлагах зловили петлю над ним і, обшморгуючи його болючі поморожені вуха, насунули на голову за підборіддя. "Ну, от і все", — мимоволі подумав Сотников і опустив погляд униз на людей. Природа сама по собі, вона завжди без натуги добром і миром клалася йому на душу, але тепер були потрібні люди — їхні обличчя, погляди, їхня одностайність або хоча байдужість — усе одно хотілося бачити людей. І він повільно обвів прощальним поглядом по їх щільному, настороженому ряду, в якому стояли переважно жінки, і лише зрідка були немолоді чоловіки, підлітки, дівчата — звичайні тутешні люди в кожушках, ватниках, армійських обносках, саморобних свитках. Серед численної кількості безликих людей увага його чомусь вирізнила худеньку постать хлопчика років дванадцяти, тугенько загорнуту в чужу, без гудзиків, одежину, в насунутій на лоба старій армійській будьонівці. Змерзлий хлопчик ховав у рукави почервонілі руки і, звідси було видно, дрижав од холоднечі або, може, від страху, з боязливою дитячою цікавістю углядався в живих ще повішеників. Зустрівши погляд Сотникова, хлопчик скривив у болючій гримасі своє хворобливе личко, на якому раптом відбилося стільки співчутливої жалості, що Сотников не стримався й тихо, самими очима посміхнувся малому — дарма, братику!
Більше він не став розглядати нічого й опустив погляд, щоб зайвий раз не бачити начальства, німців, слідчого Портнова, Стася, Будилу, що стояли збоку. Присутність їх, хижаків, Сотников і так відчував. Оголошення вироку, здається, вже закінчено, почулася команда по-німецькому й по-російському, і він незабаром відчув, як загрозливо-напружено ворухнулася на шиї вірьовка. Щось у тім кінці шибениці смиконулося раз і вдруге, і тієї ж миті вже зовсім жахливо закричала Дем'яниха.
— А-а-а-ай! Не хочу! Не хочу!
Її крик якось враз урвався, коротко тріснула вгорі поперечка, здушено заголосила жінка в натовпі. Стало нестерпно самотньо на душі. Якась не витрачена ще до кінця внутрішня сила тягла його рвонутися, заволати, як та Дем'яниха, — дико і страшно. Але він стримав себе, тільки серце його болісно стиснулося в передсмертній судорозі: як найбільшої полегкості перед кінцем, захотілося заплакати. Замість того він раптом усміхнувся наостанок своєю, певно, жалісною, вимученою усмішкою.
Збоку від начальства крикнули, очевидно, це вже стосувалося його, чурбак під ногами на мить ослаб, навіть похитнувся. Щоб не звалитися, Сотников зиркнув униз — на нього зі скривленого, зарослого щетиною обличчя дивилися розгублені очі його недавнього друга. Він чи то умовляв про щось, чи то просто не міг подолати свій страх, і Сотников ледве почув:
— Даруй, брате.
— Іди к чорту!
Потрібно було кінчати. Наостанок Сотников поглядом відшукав змерзлу стеблинку хлопчика в будьонівці. Той стояв, як і досі, трохи випнувшись уперед інших, з широко розкритими очима. Сповнений болю і страху його погляд стежив за кимось під шибеницею і вів так, усе ближче і ближче до нього. Сотников не знав, хто там ішов, але по обличчю хлопчика зрозумів усе.
Підставка його знову похитнулася в несподівано ослаблих руках Рибака, що незграбно корчився внизу, боячись і, мабуть, неспроможний наважитися на останнє і найстрашніше тепер діло. Десь ззаду матюкнувся Будила, і Сотников, щоб випередити невідворотне, здоровою ногою штовхнув од себе чурбак.
19
Рибак випустив підставку й відсахнувся, ноги Сотникова загойдалися поруч, збита ними шапка впала на сніг. Рибак відскочив, але зразу ж нагнувся і вихопив її з-під ніг повішеного, що вже спокійно розкручувався на вірьовці, описуючи коло в один, потім в інший бік. Рибак не наважився глянути йому в обличчя — він бачив перед собою тільки жахливо випростані в повітрі ноги — одну в розтоптаному валянку і поряд якось вивернуту п'ятою вбік брудну, посинілу ступню з підсохлою смужкою крові на кісточці.
Усе було скінчено.
Божевілля страху тривало в ньому недовго: всього кілька коротких секунд — зусиллям волі Рибак подолав у собі збентеженість і, занепокоєний непевністю власної долі, озирнувся. Рядом, між Сотниковим і Дем'янихою, легко метлялася п'ята вірьовка — чи не стане вона його Однак нічого, здається, не підтверджувало його остороги. Будила витяг з-під Дем'янихи жовту скриньку, забрали з-під арки ослін. Йому здалеку щось крикнув Стась, але, все ще перебуваючи під враженням того, що відбулося, Рибак не зрозумів чи не дочув і стояв, не знаючи, куди податися. Купка німців і цивільного начальства коло будинку почала рідшати — там розходилися, розмовляючи чи закурюючи сигарети, усі в бадьорому, піднесеному настрої, як після успішно завершеної, в цілому непоганої і навіть цікавої справи.
Так, наче минулося, його не повісять, він буде жити. Карний захід скінчився, знімали охорону, людям дозволили розійтися, і жінки, підлітки нишком поплентали з обох боків вулиці. Декотрі часом зупинялися, озиралися на чотирьох повішених, жінки витирали сльози і йшли далі. Поліцаї наводили останній порядок біля шибениці. Стась зі своєю незмінною гвинтівкою на плечі відкинув ногою чурбак з-під зайвої петлі й знову крикнув Рибаку. Той не так зрозумів, як здогадався, що вимагалося, і, діставши з-під Сотникова підставку, кинув її під штахетник. Коли він повернувся, Стась стояв навпроти зі своїм звичайно усміхненим маскою-обличчям. Очі його при цьому лишалися підозріливо-холодними.
— Ги-ги! Однак молодецьі Здібний, падло! — сказав поліцай і з такою силою вдарив Рибака по плечі, що той ледве устояв на ногах, подумавши про себе: "Щоб ти пропав, наволоч!" Але зиркнувши в його сите, витягнуте дерев'яною посмішкою обличчя, теж усміхнувся — криво, одними губами.
— А ти думав…
— Правильно! А що там, подумаєш! Бандита шкодувати… "Чекай, що це? — не зрозумів Рибак. — Про кого він? Чи не про Сотникова?"
Не зразу, але все ясніше він почав розуміти, що той мав на увазі й, мабуть, уперше неприємний холодок провини торкнувся його почуття. Але він ще не хотів вірити в свою причетність до цієї розправи — до чого тут він? Хіба це він? Сотников сам заліз, сам скочив із чурбака. Він тільки тримав. І то за наказом.
Четверо повішених тихо і важко покручувалися на нап'ятих вірьовках, схиливши набік голови, з неприродно перетягнутими у петлях шиями. Хтось із поліцаїв начепив кожному на груди фанерку з написами російською і німецькою мовами. Рибак не став читати тих написів, він узагалі старався не дивитися туди — п'ята порожня петля загрозливо лякала й гнала його. Він думав, що, може, її відв'яжуть і приберуть із цієї шибениці, тоді б йому було вже спокійніше. Але ніхто з поліцаїв навіть не підійшов до неї.
Здається, все було закінчено, біля повішених став вартовий — молодий поліцайчик у сукняній чумарці з гвинтівкою на плечі. Інших почали шикувати. Щоб не заважати, Рибак зійшов із бруківки на вузенький, утоптаний чобітьми тротуар і стояв так, весь у настороженому чеканні того, що буде далі. В його думках була плутанина, так само, як і в почуттях, радість власного порятунку чимось затьмарювалась, але він ще не міг второпати чим. Знову відновилося в ньому принишкле досі уперте бажання дати драла, прорватися в ліс, треба було тільки уловити відповідний момент. Тепер його вже ніщо тут не тримало.
Поліцаї шикувалися в колону по три, їх набралося тут чоловік п'ятнадцять — різної потолочі у новеньких формених шинелях і пілотках, але були і в кожушках, ватниках, червоноармійських обносках. Один був навіть у шкірянці з відрізаною правою полою. Людей на вулиці майже не лишилосятільки у скверику віддалік стояло кілька підлітків і з ними тоненький хворобливий хлопчик у будьонівці. Розтуливши рота, він усе шморгав носом і вдивлявся у шибеницю, схоже було — його увагу привертала там зайва, п'ята петля. Трохи, очевидно, він зрозумів і пальцем з довгого рукава показав саме на нього. Рибак ніяково знизав плечима і ступив убік, щоб сховатися за поліцаями, що вже знерухоміли від гучної команди старшого. Старший той поліцай теж ніби завмер од командирської старанності: на німецькій манір, він притиснув до стегон кулаки і виставив набоки лікті.
— Струнко!
Поліцаї в колоні стрепенулися і знову знерухоміли. Старший обвів їх злісним суворим поглядом і зупинив його на самотній постаті обіч тротуару.
— А ти що? Стати в стрій!
Рибак похопився. Ця команда підбадьорювала і спантеличувала водночас. Однак роздумувати не було часу, він швиденько скочив на бруківку і став позаду всіх, поруч із якимось високим у чорній овчинній папасі поліцаєм, який неприязно покосився на нього.
— Кроком руш!
І це було і зрозуміло, і звично. Рибак бездумно ступав у такт з іншими і, коли б не пусті руки, які невідомо було куди подіти, можна було б подумати, що він знову у загоні, серед своїх. І коли б перед очима не мелькали сизі обшлаги і забруднені біло-блакитні пов'язки на рукавах.
Вони пішли вниз тією самою вулицею, по якій ішли сюди, однак це була зовсім інша дорога. Поруч відчувалася жвавість і самозадоволення — він був серед переможців. На півроку, день чи годину, але відчували вони себе надто бадьоро, підігріті усвідомленням здійсненої помсти чи просто вдало завершеної роботи; декотрі тихо перемовлялися, чути було смішки, і ніхто ні разу не оглянувся назад, на браму. Зате на них тепер оглядалися всі. Ті, що плентали тепер із цієї акції попід плотами і домівками, з докором, страхом і неприхованою ненавистю в почервонілих від плачу жіночих очах проводжали цю зграю запроданців. Поліцаїв, однак, те ні тривожило, ні турбувало, певно, вони звикли, на безправних, заляканих людей вони просто не звертали уваги.
Рибак же млів душею і з тривогою думав: треба змиватися. Може, ось там, на повороті, скочити за пліт і поза хлівцем перебігти садок, ще подолати пліт і прорватися із містечка? Добре, щоб недалеко був який-небудь ліс, або хоча б чагарник, чи яр. Або коли б де у дворі трапився під руки кінь.
Рипів сніг під ногами, поліцаї йшли по-армійськи в ногу, обіч по тротуару крокував старший — чималенький чолов'яга в оперезаній ременями поліцейській шинелі.