Тепер він мій. І я буду приходити сюди щодня, — заявив Колін. — Тільки це таємниця. Поки що ніхто не повинен знати, що ми сюди ходимо. Пам'ятайте про це, Бене. Дікен і моя сестра, Мері, працювали тут разом, аби бодай трохи привести до ладу. Якщо нам буде потрібна допомога, то я посилатиму за вами. Але пильнуйте, щоб ніхто не бачив, як ви сюди заходите. Це дуже важливо, Бене.
На обличчі Бена Везерстафа з'явилася стримана посмішка.
— Ая', то я вмію. Я і раніше пробирався сюди — і ніхто мене не зобачив, — сказав він.
— Невже?! — вигукнув Колін. — Коли?
— Останній раз я був ту', — потер підборіддя і подивився довкола, — десь зо два роки тому.
— Але ж десять років сад був зачинений! Сюди ніхто не міг потрапити! — скрикнув Колін.
— А я був, — сказав старий Бен. — Мені не тре' було хвіртки — я через стіну перелазив. Тілько потім ревматизм мене скрутив, то вже не годен.
— І ви ту' працювали, обрізали гілки! — вигукнув Дікен. — А я ніяк не міг зрозуміти, чиїх то рук справа.
— Місіс Крейвен дуже любила той сад… дуже! — повільно проказав Бен Везерстаф. — Вона була така мила, така молода. А якось ся засміяла та й каже мені: "Бене, пам'ятайте: як я часом захворію або десь поїду, то ви мусите доглянути мої троянди. На вас тільки і покладаюся". О… Як її не стало, то містер Крейвен і сад замкнув. А я все 'дно ходив, — мовив уперто. — Перелазив через мур… доки міг. Бо вона мене просила.
— Ну звісно, якби не ви, то ту' би все геть чисто позаростало, як в лісі, — мовив Дікен.
— Дякую вам, Бене, за вашу працю. Та й, бачу, ви таки вмієте тримати таємницю, — зворушено мовив Колін.
— Ая', вмію, сер, — тепло відповів Бен. — Зрешта, тепер мені, старому, буде легше: вже не мушу перелазити через стіну, раз хвіртка відкрита!
Колін усміхнувся, а тоді перевів погляд на заступ, що лежав побіч. Мері з цікавістю спостерігала за хлопцем. А Колін дотягнувся рукою до заступа, підвівся з ним, покрутив його у руках, а тоді увігнав у землю. Сили в руках не було, проте хлопець поволі підважив відтяту скибу і перекинув. Сам! Мері затамувала подих.
— Ти можеш! Можеш! — промовила вона тихо. — Кажу тобі, можеш!
Дікен і Бен Везерстаф також прикипіли очима до Коліна.
Колін копав! Повільно, обережно, але копав. Дікен, Мері і старий Бен боялися навіть глибше дихнути — так уболівали за хлопця. Врешті Колін зупинився і радісно глянув на Дікена:
— Гм, коли ти обіцяв, що я стану на ноги, що буду ходити, як всі хлопаки, що буду з вами працювати — я собі гадав, що ти просто хочеш мене втішити. А тепер бачу: ти казав правду. Я ту' тілько перший день — і маєш: вже ходжу, ба навіть копаю.
Почувши мову Коліна, Бен Везерстаф роззявив рота, а тоді засміявся:
— Ого, та ти правдивий йоркширець, хлопче! І балакаєш по-нашому, і до землиці ся взяв. Ну, тепер мусиш щось ту' посадити. Хочеш, принесу тобі троянду?
— Несіть! Швидше! — з нетерпінням вигукнув Колін і знов заходився копати.
Бен Везерстаф ніби й забув про свій ревматизм і немолоді літа: чоловік миттю зірвався з місця і швидко почимчикував до теплиці. Тим часом Дікен також узяв до рук заступ і трішки допоміг: поглибив і розширив ямку, що її викопав Колін. Мері принесла поливалку.
— Сонце вже низько, — стурбовано вимовив Колін, позираючи на небо. — Чи встигну? Хочу посадити троянду, заки воно зайде, — пояснив він.
Тут на стежині з'явився Бен Везерстаф із трояндою. Чоловік трішки шкутильгав на одну ногу, але поспішав з усіх сил. Ось він підійшов до дітей, став навколішки й обережно витрусив рослину із горщика.
— Тримай, хлопче, — схвильовано промовив він, передаючи троянду Коліну. — Як господар приходить на нове місце, то садить там дерево. Нині той сад ся вернув до тебе і ти маєш посадити ту квітку сам, своїми руками. Давай!
Хлопець залився густим рум'янцем. Він дуже хвилювався: було помітно, що у нього аж тремтять руки. Та ось Колін опанував себе: він узяв троянду від Бена, запхав у ямку і потримав, доки старий засипав коріння землею. Потім вони удвох іще як належить розрівняли і втоптали ґрунт.
— Встигли! — врешті вимовив Колін. — Сонце щойно сідає. Дікене, допоможи мені. Хочу бачити, як воно зайде.
Дікен подав йому руку і хлопець підвівся. Можливо, і тут їм допомогли чари саду, бо якби спізнилися бодай на мить — сонце вже сховалося б за обрій. Усі радісно засміялися. Вони встигли.
Розділ 23
Чари
У будинку їх нетерпляче виглядав лікар Крейвен. Він непокоївся, чому хлопця так довго нема, картав себе, що відпустив його у сад. Врешті Коліна доправили до його кімнати і лікар пішов оглядати небожа.
— Не можна тобі так довго гуляти, — стурбовано мовив він. — Певно, добряче стомився до вечора. Це може тобі зашкодити.
— Зовсім я не втомився, — відказав Колін. — Навпаки, почуваюся чудово і завтра гулятиму ще довше: спершу зранку, а потім і пообіді.
— Боюся, що не зможу тебе відпустити, — похитав головою лікар Крейвен. — Гадаю, це зовсім нерозважливо з твого боку — так ризикувати.
— Це ви ризикуєте! Тільки спробуйте мене зупинити, — зверхньо заявив йому Колін. — Я все одно піду. І гулятиму скільки схочу! Зрозуміло?
Лікар більше не мав що сказати і вийшов з кімнати.
Коли він зачинив за собою двері, Мері пильно подивилася на хлопця. Проте той навіть не здогадувався, наскільки своєю поведінкою ображає людей, які про нього піклуються. Колін ціле життя жив наче на острові, де сам був королем і міг чинити все, що заманеться. Хлопець ніколи не ставив себе на місце інших, не розумів, як вони себе почувають після слів, що їх він виповів, наприклад, лікарю Крейвену. А ось Мері добре пам'ятала, якою була вона сама раніше і як змінилася, потрапивши до Мізелтвейту. Вона також згадала, як їй допомогли відверті слова Бена Везерстафа: дівчинка тоді чи не вперше замислилася над своєю поведінкою і своїми манерами. І тепер Мері вирішила: Колін також повинен почути правду про себе, інакше про жодні зміни не може бути й мови. Проте вона лише вимогливо дивилася на хлопця: їй хотілося, щоб Колін сам розпочав розмову. Так воно й вийшло.
— Чого ти так на мене дивишся? — спитав він здивовано.
— Знаєш, мені шкода лікаря Крейвена, — стримано відповіла йому Мері.
— Гм, мені також, — зловтішно проказав Колін. — Тепер, коли мені краще, не бачити йому Мізелвейту як власних вух без дзеркала.
— Що ж, його можна зрозуміти, — спокійно мовила Мері. — Але найбільше мені його шкода не через це.
— А через що? — підняв брови Колін.
— Через що? А ти думав, як це важко — роками піклуватися про хлопця, який тільки те й робить, що гне кирпу і показує свою зверхність і невихованість?
— Я — зверхній? Я — невихований? — здивовано перепитав Колін.
— Ще й який! Ти нікого не поважаєш, не вмієш вислухати людину, не подякуєш за те, що для тебе роблять. Думаю, якби лікар Крейвен був твоїм батьком, то за те, що він щойно від тебе почув, ти дістав би добрячого прочухана, — сказала Мері.
— Куди йому? Він і слова мені сказати не зважиться, — впевнено відповів Колін.
— Ну звісно, не зважиться, — похитала головою Мері. — Тут ніхто не сміє тобі перечити, бо досі всі вважали, що скоро помреш. Тому й жаліли тебе і потурали у всьому.
— Але я не хочу, щоб мене жаліли, — рішуче заявив Колін. — Хочу бути звичайним… таким, як усі. Я ж сьогодні встав на ноги… і копав землю.
— Знаєш, тебе просто зіпсували, тому що ніколи не казали правди і лише старалися догодити, — вела далі Мері як доросла.
Колін нахмурився.
— То ти хочеш сказати, що я — зіпсований і розбещений? — з притиском запитав хлопець.
— Ще й який! — не вагаючись відповіла йому Мері. — Послухай, я й сама була неґречна і вперта… Це мені Бен Везерстаф сказав… бо він теж такий буває… — намагалася пояснити йому дівчинка. — Але відколи заприязнилася з малинівкою, і з Беном, і з Дікеном… а потім іще знайшла сад, то трохи змінилася… Розумієш?
— Мері, я більше не хочу бути неґречним упертюхом, — стурбовано мовив Колін. — Я хочу змінитися, — рішуче ствердив він.
Хлопець замовк, ніби обдумуючи, як цього досягнути, а тоді посміхнувся.
— Знаєш, якщо я щодня ходитиму у сад, то напевно змінюся, — мовив він. — Той сад — чарівний, Мері. У ньому мені все вдасться, правда?
— Правда, — відповіла Мері і також посміхнулася.
— Ну, навіть якщо там і нема таких чарів, як у книжках, то ми будемо бавитися, ніби вони є. Бо все-таки там є якась сила, — сказав Колін.
— Це добра сила, — мовила Мері. — І вона тобі допоможе, побачиш.
Справді, те, що діялося о тій порі у саду, інакше як дивом годі було назвати. Але це зрозуміє лише той, хто сам має сад і вміє у ньому працювати. Спершу дітям здавалося, що насіння, яке вони висіяли, ніколи не зійде — так довго треба було чекати. Та потім усе кинулося у ріст і навіть у тріщинах муру зазеленіли молоді листочки. Тоді з'явилися пуп'янки — і невдовзі око милували стільки барвів і відтінків, що жодна книга і близько не могла цього передати. Іриси, лілеї, живокіст, дзвоники, орлики творили барвистий килим, що тішив серце кожного, хто приходив у потаємний сад.
Стіна — і та зазеленіла. Це диво вчинив Бен Везерстаф: він насипав у щілини поміж цеглинами землі і посадив там плющ, який невдовзі геть обснував мур.
— Вона би ся тішила, ая', — розчулено говорив старий. — Вона так любила ся дивити, як ту' зі землі все тягне'ся до неба… Годинами могла ту' сидіти і ся дивити… Любила вона земленьку, любила. І небо любила, і сонце. Вміла ся тішити, то правда.
Квіти, що їх посіяли Дікен і Мері, чудово зійшли, немовби добра фея торкнулася їх своєю паличкою. Багряні маки радісно кивали голівками квітам, які жили в саду вже упродовж багатьох років і, певно, з цікавістю перешіптувалися між собою, запитуючи, звідкіля тут могли з'явитися такі пишні гості. І троянди, в'юнкі троянди! Вони розрослися скрізь і всюди, мандруючи по саду за сонцем, обснувавши стовбури дерев, зачепившись за гілки, зіп'явшись на стіну, творячи розмаїті гірлянди і хвилі — троянди оживали з дня на день, з години на годину. Насамперед з'явилися молоденькі листочки, тоді пуп'янки — спершу маленькі, потім щораз більші, аж доки диво не сповнилося і пуп'янки не вибухнули всіма барвами, перетворившись у запахущі квіти, ніжний аромат яких переливався через край і сповнював увесь сад.
Колін бачив усе, що відбувається, бачив кожнісіньку зміну.