А ми замалим не двісті років як від усякого діла відучені...[2-28] щодо ідей, то, може, й бродять, — звернувся він до Петра Петровича, — і бажання добра є, хоч і дитиняче, і чесність навіть знайдеться, незважаючи на те, що тут сила-силенна насунуло шахраїв, а діловитості все-таки немає! Діловитість у чоботях ходить.
— Не погоджуюсь із вами, — із видимою насолодою заперечив Петро Петрович,— звичайно, є захоплення, неправильності, але не слід бути й надто суворим: захоплення свідчать про палке прагнення до дії і ще про те, що обставини несприятливі у нас. Якщо ж зроблено мало, то й часу ж було небагато. Про засоби я вже й не кажу. На мій же особистий погляд, коли хочете, навіть дещо й зроблено: поширено нові, корисні думки, поширено деякі нові, корисні твори, замість колишніх мрійливих і романтичних, література набирає більш зрілого відтінку, викорінено й осміяно багато шкідливих упереджень... Одним словом, ми безповоротно одрізали себе від минулого, а це, як на мене, вже дія...
— Розбалакався! Рекомендується, — промовив зненацька Раскольников.
— Що? — спитав Петро Петрович, не дочувши, але ж відповіді не дістав.
— Це все слушно, — поспішив докинути Зосимов.
— Правда ж? — повів далі Петро Петрович, приязно глянувши на Зосимова. — Згодьтеся самі, — продовжував він, звертаючись до Разуміхіна, але вже з відтінком деякого торжества й переваги і мало не додав: "юначе", — досягнуто деякого успіху, або, як кажуть тепер, прогресу, хоча б в ім'я науки й економічної правди.
— Загальних!
— Ні, не загальних! Коли мені, наприклад, досі казали: "возлюби" і я возлюбляв, то що з того виходило? — провадив своє Петро Петрович, можливо з надмірною поспішністю, — виходило те, що я роздирав каптан надвоє, ділився з ближнім, і обидва ми лишалися наполовину голі, за відомою приказкою: "Хто два зайці гонить, жодного не догонить". А наука каже: возлюби передусім самого себе, бо все на світі на особистому інтересі побудовано. Возлюбиш самого себе, то й справи свої улаштуєш як слід, і каптан твій лишиться цілий.[2-29] Економічна ж правда додає, що чим більше в суспільстві упоряджено справ окремих осіб і, так би мовити, цілих каптанів, тим міцніші його підвалини і тим краще упорядковується в ньому і спільна справа. Отже, дбаючи тільки і єдино за себе, я тим самим дбаю начебто й за всіх і веду до того, щоб ближній дістав трохи більше, ніж драний каптан, і вже не від приватних, поодиноких щедрот, а внаслідок загального прогресу. Думка проста, та, на жаль, вона надто довго не спадала нікому, її заступали захопленість і мрійливість, а, здавалося б, не якогось там великого розуму треба, щоб догадатись...
— Пробачте, я теж не дуже великорозумний, — різко перебив Разуміхін, — а тому облишмо. Я ж і заговорив навмисно, бо мені вся ця балаканина — самопотішання, всі ці безупинні, безперервні загальники і все те саме й те саме так за три роки обридли, що, їй-богу, червонію, не тільки коли я сам, а навіть коли при мені інші про це говорять. Ви, звичайно, поспішали відрекомендуватись у своїх знаннях, це можна пробачити, і я не осуджую. Я ж хотів тільки дізнатись тепер, хто ви такий, бо, бачите, до спільної справи останнім часом примазалося стільки різних спритників і так перекрутили вони на свою руч все, чого тільки торкнулися, що остаточно все діло спаскудили. Ну, а тепер досить про це!
— Шановний добродію! — обурено і водночас з надзвичайною гідністю почав п. Лужин,— чи не хочете ви, так безцеремонно висловлюючись, сказати, що і я...
— О, даруйте, даруйте... Чи ж міг я!.. Ну, й досить! — відрізав Разуміхін і круто повернувся до Зосимова, щоб продовжити перервану розмову з ним.
Петро Петрович показав себе досить розумним, щоб одразу ж цьому поясненню повірити. А втім, він вирішив хвилини через дві піти.
— Сподіваюсь, що почате тепер знайомство наше, — звернувся він до Раскольникова, — після вашого одужання і зважаючи на відомі вам обставини, зміцніє ще більше... А надто ж бажаю вам здоров'я...
Раскольников навіть голови не повернув. Петро Петрович почав підводитись зі стільця.
— Убив напевно той, хто давав речі в заставу, — переконливо говорив Зосимов.
— Безумовно! — погодився Разуміхін. — Порфирій своїх думок не виказує, а заставників усе-таки допитує...
— Заставників допитує? — голосно спитав Раскольников.
— Еге ж, а що?
— Нічого.
— Звідки він їх бере? — спитав Зосимов.
— Кого Кох назвав, а кого прізвище на обгортках речей було записане, а хто й сам прийшов, почувши...
— Та й спритний же і досвідчений, певно, каналія! Яка сміливість! Яка рішимість!
— Ото ж то і є, що ні! — перебив Разуміхін. — Це ж вас усіх і збиває з пантелику. А я кажу — неспритний, недосвідчений і, напевно, це був перший його крок. Припусти точний розрахунок і спритну каналію, і вийде неймовірне. Припусти ж недосвідченого, і вийде, що самий тільки випадок його з біди й виніс, а випадок чого тільки не робить? Та він же й перешкод, можливо, не передбачав! А як діло провадить? — бере речі вартістю в десять-двадцять карбованців, напихає ними кишеню, риється в баб'ячій скриньці, в дранті, — а в комоді, у верхній шухляді, в шкатулці, самих чистих грошей на півтори тисячі знайшли, крім білетів! І пограбувати до ладу не зумів, тільки й спромігся, що вбити! Перший крок, кажу тобі, перший крок; розгубився! І не завдяки розрахунку, а випадково викрутився!
— Це, здається, про недавнє вбивство старої чиновниці, — втрутився, звертаючись до Зосимова, Петро Петрович, який уже стояв з капелюхом і рукавичками в руці, але перш ніж піти, ще захотів докинути кілька розумних слів. Він, видно, дбав про вигідне враження, і пиха переборола благорозумність.
— Еге. Ви чули?
— Аякже, по сусідству...
— Подробиці знаєте?
— Не можу цього стверджувати; але мене цікавить щодо цього інша обставина, сказати б, питання в цілому. Не кажу вже про те, що злочинність у нижчому класі за останні років п'ять зросла і не кажу про повсюдні і безперервні грабунки та пожежі; більш дивує мене те, що злочинність і у вищих класах теж збільшується, і, так би мовити, паралельно. Там, як кажуть, колишній студент на великій дорозі пошту пограбував;[2-30] там передові, за громадським своїм станом, люди фальшиві гроші роблять;[2-31] там у Москві ловлять цілу компанію підроблювачів білетів останньої позики з лотереєю, — і серед головних учасників якийсь лектор всесвітньої історії;[2-32] там убивають нашого секретаря за кордоном, з причини грошової й загадкової...[2-33] І коли тепер цю стару, що давала гроші під заставу, вбив хтось з більш високих верств, бо мужики не заставляють золоті речі, то чим же пояснити цю з певного погляду розбещеність цивілізованої частини нашого суспільства?
— Змін економічних багато... — озвався Зосимов.
— Чим пояснити? — вчепився Разуміхін. — А от саме надто закоренілою неділовитістю і можна було б пояснити.
— Тобто як же це?
— А що відповів у Москві лектор отой ваш на запитання, навіщо він білети підробляв: "Усі багатіють хто як може, то й мені закортіло швидше розбагатіти". Дослівно не пригадую, але смисл такий, щоб, мовляв, на дурничку, швидше, без років труда! На всьому готовому звикли жити, чужим розумом перебуватися, жоване їсти. Ну, а прийшов час завітний, тут всяк і показав, чим він дихає...
— Але ж, одначе, моральність? І, сказати б, правила...
— Та ви власне чого хвилюєтесь? — несподівано втрутився Раскольников. — За вашою ж теорією вийшло!
— Як це так за моєю теорією?
— А доведіть до логічного кінця те, що ви оце проповідували, і вийде, що людей можна різати...
— Та що це ви! — скрикнув Лужин.
— Ні, це не так! — озвався Зосимов,
Раскольников лежав блідий, верхня губа його весь час сіпалася, він важко дихав.
— На все є міра, — гордовито вів далі Лужин, — економічна ідея ще не є запрошення до вбивства, і коли тільки припустити...
— А чи правда, що ви,— перебив раптом знову Раскольников тремтячим від злості голосом, у якому бриніла зловтіха з образливості своїх слів, — чи правда, що ви сказали вашій нареченій... в той самий час, коли від неї згоду дістали, що найбільш раді тому... що вона бідна... бо вигідніше брати дружину з бідності, щоб потім бути над нею володарем... і докоряти тим, що ви її облагодіяли?
— Шановний добродію! — злісно і роздратовано скрикнув Лужин, почервонівши і збентежившись, — шановний добродію... так перекрутити думку! Пробачте мені, але я мушу вам висловити, що для чуток, які дійшли до вас, або, краще сказати, до вас доведені, насправді немає ані найменших підстав, і я... підозріваю, хто... одним словом... ця стріла... одним словом, ваша матуся... Вона і без того здалася мені, за всіх своїх чудових якостей, схильною до захопленості й романтизму в думках... Але я все-таки був за тисячу верст від припущення, що вона в такому перекрученому фантазією вигляді могла зрозуміти і зобразити справу... І нарешті... нарешті...
— А знаєте що? — скрикнув Раскольников, підводячись на подушці і втуплюючись у нього блискаючим пронизливим поглядом, — знаєте що?
— А що? — Лужин спинився і чекав з ображеним і визивним поглядом.
Якусь мить тривала мовчанка.
— А те, що коли ви ще раз... насмілитесь вимовити хоч слово... про мою матір... то я вас зі сходів сторчака спущу!..
— Що з тобою! — вигукнув Разуміхін.
— А, так он воно що! — Лужин зблід і закусив губу. — Слухайте, добродію, мене, — почав він, роблячи паузи між словами і стримуючи себе щосили, але все-таки задихаючись, — я ще з першого кроку, одразу розгадав вашу неприязнь, але навмисно залишався тут, щоб переконатись ще більше. Багато чого я б міг простити хворому і родичеві, але тепер... вам... ніколи...
— Я не хворий! — скрикнув Раскольников.
— Тим більше...
— Забирайтесь під три чорти!
Але Лужин уже виходив сам, не договоривши, пробираючись знову між столом і стільцем; Разуміхін цього разу встав, щоб пропустити його. Не дивлячись ні на кого і навіть не кивнувши головою Зосимову, який давно вже кивав йому, щоб він дав спокій хворому, Лужин вийшов, піднявши з обережності на рівень із плечем свого капелюха, коли, нагнувшись, проходив у двері. І навіть згин спини його неначе промовив при цьому, що він несе звідси з собою страшенну образу.
— Та чи можна, чи можна ж так? — говорив збентежений Разуміхін, хитаючи головою.
— Залиште, залиште мене всі! — несамовито скрикнув Раскольников.— Та чи залишите ви мене, нарешті, мучителі! Я вас не боюсь! Я нікого, нічого тепер не боюсь! Геть від мене! Я сам хочу лишитися, сам, сам, сам!
— Ходім! — сказав Зосимов, кивнувши Разуміхіну.
— Що ти, та хіба можна його так залишати.
— Ходім! — настійливо повторив Зосимов і вийшов.
Разуміхін подумав і побіг доганяти його.
— Гірше могло бути, коли б ми його не послухалися, — сказав Зосимов уже на сходах.