Високо вгору злітала, обидві зрошаючи скелі.
240] А як ізнову ковтала морську вона воду солону,
Вся відкривалась вируюча хлань, і скелі навколо
Грізно лунали, й на дні вже земля відкривалась глибоко
З чорним піском. І блідий охопив всіх супутників острах.
З жахом, загибелі ждучи, дивилися ми на Харібду.
245] Скілла ж в той час з корабля мого бистрого шість ухопила
Товаришів, найсильніших гребців із міцними руками.
Тут на швидкий корабель і супутників я оглянувся
Й тільки побачити встиг, як високо в повітрі мелькнули
Руки та ноги їх. З криком жахливим вони увостаннє
250] Звали мене, на ім'я окликаючи, в тузі сердечній.
Так, як із виступу скелі рибалка на вудці довженній
Разом з поживою рибам м&чим на приманку лукаву
Кидає в море грузилом ще й ріг із вола польового,
Й кинута з моря на берег тріпоче сполохана риба, —
255] Так над скалою й вони у повітрі усі тріпотіли.
Біля печери вона їх пожерла, вони ж все кричали
Й руки у смертнім одчаї усе простягали до мене.
Більшого жаху ніколи мої ще не бачили очі,
Хоч і багато зазнав я, шляхами блукавши морськими.
260] А як нарешті уникли ми скель та страшної Харібди
Й Скілли, на острів чудовий пресвітлого бога небавом
Ми прибули. Багато там паслося широкочолих
Гелія Гіперіона чудових корів і овечок.
Здалеку в морі іще на своїм кораблі чорнобокім
265] Чуд я рЄВіння корів, що лунало з обори, й овечок
Віщого мужа, сліпого фіванця Тіресія, мова
Й слово Кіркеї-ееянки, що наказала суворо
Острова Гелія нам, утіхи людей, уникати.
270] Отже, звернувсь до супутників так я в тузі сердечній:
"Слухайте слів моїх, друзі, що стільки вже лиха зазнали!
Розповісти я повинен Тіресія вам віщування
Й слово Кіркеї-ееянки, що наказала суворо
Острова Гелія нам, подавця утіх, уникати.
275] Там найстрашніше нас лихо спіткає, вони говорили.
Так говорив я, і любими всі зажурились серцями.
Та відповів Еврілох мені зразу ж докірливим словом:
"Надто твердий уже ти, Одіссею! Ні дух, ані тіло
280] В тебе не слабнуть. Неначе усе воно в тебе з заліза!
Товаришам, що в труді і без сну знемагають, на берег
Забороняєш ти вийти, коли на омитому морем
Острові врешті могли б ми вечерю смачну зготувати.
Ти ж проти ночі, що вже ось надходить, примушуєш раптом,
285] Острів цей обминувши, у млистому морі блукати.
З пітьми ночей і вітри навісні, кораблям на загибель,
Враз виникають. Хто ж бо жахливої згуби уникне,
Як налетить несподівано вихром шаленої бурі
Нот чи Зефір противійний, які найчастіш розбивають
290] Нам кораблі, навіть всупереч волі богів можновладних?
Краще вже зараз ми темній скорімося ночі й на берег
Вийдім вечерю край корабля готувати швидкого,
Вставши ж удосвіта, знов поплинемо в море широке".
Так говорив Еврілох, і всі його думку схвалили.
295] —тут я збагнув, що хтось із богів нам біду замишляє,
Й так я промовив, із словом до нього звернувшись крилатим:
"Сам я один, Еврілох, проти вашої сили не встою.
Тільки усі мені зараз же клятву дайте велику:
В разі корів ми череду там чи овечок отару
300] Стрінем численну, ніхто хай в зухвальстві злочиннім не сміє
Хоч би єдину вівцю чи корову забити, — спокійно
Страв споживайте, що їх безсмертна дала нам Кіркея".
Так я сказав, і зразу ж усі поклялись, як велів я.
Потім, коли вже вони присягайся і клятву скінчили,
305] В затишну бухту поставили свій корабель ми доладний,
Біля солодкої близько води, і посходили з нього
Товариші, і смачну почали готувати вечерю.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
Згадувать всіх і оплакувать стали супутників любих,
310] Що з корабля похапала й поїла зажерлива Скілла.
Плакали так, поки й сон надійшов до них солодковійний.
А як лишалася ночі третина й заходили зорі,
Бурю жахливу неждано наслав із поривчастим вітром
Зевс, що хмари збирає, й густою окутав імлою
315] Море і землю, і ніч із неба спустилася знову.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Витягай ми корабель і в печеру поставили тиху,
Затишне місце для німф та для їх хороводів чудових.
Там на нараду зібрав я усіх і так до них мовив:
320] "Досить в нас їжі й пиття у швидкім кораблі, мої друзі,
Отже, не слід нам чіпати корів, щоб не трапилось лиха.
Гелію всі ці корови належать і тучні овечки,
Богу страшному, який усе бачить на світі, все чує".
Так говорив я, й вони послухали серцем відважним.
325] Та не вгавав цілий місяць і Нот полуденний, і вітер
Інший не віяв тоді, крім Нота і східного Евра.
Поки їм хліба й вина червоного всім вистачало,
Не зачіпали корів, хоч і як поживитись кортіло.
А почало під запасами дно корабля виглядати,
330] Товариші мимоволі на лови тоді подалися,
Рибу ловити і птицю — усе, що до рук попадало, —
Вудками, петлями тощо, бо голод їм шлунки тривожив.
Вийшов я якось на острів углиб, щоб богам помолитись,
Може, з них котрий нам шлях повернутись додому покаже.
335] Отже, коли відійшов від супутників я далеченько,
Руки умив і в затишнім місці, од вітру укритім,
Із молитвами до всіх звернувся богів олімпійських.
Сон найсолодший злили вони потім мені на повіки.
Раду тим часом лиху подав Еврілох товариству:
340] "Слухайте слів моїх, друзі, що стільки вже лиха зазнали!
Кожною смертю немило вмирати людині бездольній,
Вмерти ж із голоду, в ньому загибель знайти — найстрашніше.
Отже, давайте Гелія кращих корів одберімо
Й жертву богам принесім, що простором небес володіють.
345] А як повернемось ми до Ітаки, вітчизни своєї,
Храм величний негайно збудуємо Гіперіону
Гелію ми й багато коштовних дарів принесемо.
А як у гніві на нас за корів круторогих він схоче
Наш корабель, за згодою інших богів, погубити, —
350] Краще волію, в воді захлинувшись, загинути зразу,
Аніж поволі вмирать на пустинному острові цьому".
Так говорив Еврілох, і всі його думку схвалили.
Зразу ж тоді вони Гелія кращих корів одібрали
З стад його, — від темноносого-бо корабля недалеко
355] Паслися широкочолі корови його круторогі.
їх оточили вони і молитися стали безсмертним,
Свіже зриваючи листя із високоверхого дуба,
Білого-бо на швидкім кораблі не було вже ячменю.
А помолившись, корів повбивали і шкуру обдерли,
360] Потім, відрізавши стегна, їх жиром обабіч обклали,
Згорнутим вдвоє, а зверху сирим іще м'ясом накрили.
Та не було в них вина поливати палаючі жертви,
То покропили водою і нутрощі смажити стали.
Стеша телиці спаливши й утроби її скуштувавши,
365] Решту усю на шматки порубали й рожнами проткнули.
Саме тоді від повік моїх сон відлетів найсолодший.
До корабля я швидкого пішов на морське узбережжя.
Вже недалеко свого корабля крутобокого бувши,
Раптом відчув я, як смаженим звідкись приємно запахло.
370] З зойком болючим тоді заволав до богів я безсмертних:
"Зевсе, наш батьку, і всі ви, одвічні боги всеблаженні!
Горя ж мені завдали ви, тим сном лиховійним приспавши!
Товариші тут страшного накоїли лиха без мене".
З вістю до Гелія Гіперіона прийшла довгошатна
375] Діва Лампетія — що ми корів його кращих убили.
Серцем розгнівався він і так до безсмертних промовив:
"Зевсе, наш батьку, і всі ви, одвічні боги всеблаженні!
Тяжко скарайте людей Одіссея, сина Лаерта!
Надто зухвало вони тих корів повбивали, якими
Тішивсь я кожного разу, на зоряне сходячи небо
Чи повертаючись знову з небесного шляху на землю.
А як не буде за вбитих корів їм належної кари,
То до Аїда зійду я й світитиму там для померлих".
В відповідь так йому Зевс, що хмари збирає, промовив:
385] "Гглію, краще й надалі світи для безсмертних у небі,
А заодно і для смертних людей на землі плодородній.
Я ж незабаром швидкий корабель їх, сліпучу метнувши
Блискавку, вщент розіб'ю посеред винно-темного моря".
Все це давно від Каліпсо прекрасноволосої чув я,
390] їй же, казала вона, все Гермес розповів, оповісник.
Отже, пішов я тоді до свого корабля і до моря
Й вилаяв всіх, перед кожним спиняючись; та не могли ми
Ради вже дати ніяк, бо корови були уже вбиті.
Потім боги ще й'такі показали супутцям ознаки:
395] Зняті заповзали шкури, сире на рожнах і печене
М'ясо замукало, наче корови живі обізвались.
Шість уже днів безустанно мої так супутники любі,
Учти справляючи, Гелія кращих корів поїдали.
Тільки як день надійшов від Зевса Кроніона сьомий,
400] Вітер нарешті затих і страшна заспокоїлась буря.
Вийшли на свій корабель ми й поплинули в море широке,
Щоглу поставивши й білі на ній розпустивши вітрила.
А як далеко ми острів лишили й ніяка навколо
Не маячила земля, саме лише небо та море,
405] Хмару всю чорну раптово наслав громоносний Кроніон
На корабель наш доладний, і море під нею стемніло.
Отже, недовго він плинув спокійно — Зефір шумовійний
З заходу враз налетів, і страшна розлютилася буря.
Вихру поривом рвучким зірвало із щогли обидві
410] Линви, і щоглу звалило, й на дно, вже водою залите,
Снасті попадали. Щогла з корми корабельної, впавши,
По голові стерника зачепила і череп відразу
Геть роздробила йому; наче той водолаз, він з помосту
Швидко пірнув, і покинула кості душа благородна.
415] Зевс загримів у ту мить і метнув в корабель наш перуном,
Аж затрусився увесь він, уражений Зевса перуном,
Сіркою разом запахло, й попадали в море супутці.
Мов вороння, вони круг корабля чорноносого в бурній
Хвилі кружляли, — відмовив їм бог повороту додому.
420] По кораблю я метавсь, поки хвилі ударом від кіля
Геть відірвало обшивку, й оголену снасть бурунами
Змило, і щогла за кілем услід попливла, а за нею
Линва ремінна із шкури волової в хвилях тяглася.
Міцно із кілем я щоглу зв'язав тоді линвою тою
425] Й, сівши на нього, віддався на волю вітрам буревійним.
Став затихати Зефір, і страшна заспокоїлась буря,
Та несподівано Нот тривогою в серце повіяв,
Щоб не погнав мене знов він згубній назустріч Харібді.
Так цілу ніч мене вітром носило; як сходило сонце,
430] Знову між скелями Скілли я був і страшної Харібди.
Саме в ту пору ковтала морську вона воду солону.
Скочивши раптом, за дику смоковницю я ухопився
Й, наче кажан, у повітрі повис, і не міг ні ногами
Я обіпертись на землю, ні вище на дерево влізти,
435] Надто-бо низько коріння було, а віття — високо, —
Довге й крислате, тінню воно укривало Харібду.
Міцно тримався я там, дожидаючи, щоб відригнула
Кіль вона й щоглу назад, і хоч пізно, а все ж я діждався
їх, — аж тоді, як суддя, розібравши на зборах багато
440] Позовів юні завзятої, йде вже нарешті вечерять,
Тільки тоді з уст Харібди з'явилися ті деревини.
Враз від смоковниці я відірвав свої руки і ноги
Й прямо в розбурхану хвилю упав, деревин недалеко,
Виліз на них і руками щосили почав веслувати.
445] Скіллі усе ж таки батько людей і богів не дозволив
Вгледіть мене, — не уник би інакше я наглої смерті.
Дев'ять днів так тримавсь я.