Натомість висуне нову альтернативу: нову й набагато кращу кандидатку,— як уже натякалося, після старанного розгляду всіх можливостей — він уже її вибрав. Правду кажучи, не розуміє, як міг бути таким дурнем, щоб одразу не помітити, що вона підходить краще, ніж будь-хто; а окрім усього іншого, якщо він примусить її перевтілитися, це може стати для дівчини з Греції (боже, наскільки праві були троянці про благодійництво греків!), яка лежить поруч, таким необхідним уроком щодо належної поведінки перед лицем біологічної реальності.
Майлз удивляється в стелю й бачить свою нову кандидатку. Вона — японка: скромна й витончено покірна в своєму кімоно, витончено нескромна і все одно покірна без одягу. Однак ніщо не зрівняється з тим, що її врода й привабливість мають лінгвістичний характер. На саму думку про це Майлз Ґрін аж мліє від утіхи. З нею — і це прекрасно — будь-які діалоги, крім діалогу плоті, неможливі. Можна, звичайно, дозволити Ерато виголосити кілька речень каліченою англійською. "Гело, Джоні", "Ти любити свою неслухняну леді з Ніппон" і такі інші дурнички. Але будь-що інше, крім цього, буде прекрасним і безперечно неможливим.
Він наче бачить її покірливо заплющені очі, коли Ерато спинається навколішки й тренькає на триструнній гітарі — в порівнянні з розстроєною лірою це буде набагато краще; потім бачить її оголене біле тіло, яке пахне рисовою пудрою та пелюстками хризантеми, лискучо-чорне розпущене волосся, вона мовчки сидить поруч із ним, своїм самураєм, і повністю віддається старанно продуманому й дедалі вишуканішому сексуальному еквівалентові чайної церемонії, її невгамовні руки, волосся з запахом водоростей, невеликі й пружні японські перса; і все у повній тиші. Аж поки нарешті доведений до шалу (це видно особливо яскраво), він кидає її на татамі, чи як воно в них зветься, і вона лежить у нього під ногами, очікуючи завершальної нагороди, якою він захоче віддячити їй за сексуальну майстерність. Його покірлива жінка, справжній віск, терпляча, захоплена, сповнена поваги й понад усе непорівнянно мовчазна — можливо, за винятком одного чи двох охриплих і незрозумілих зітхань стриманої, вдячної орієнтальної насолоди, коли її владний пан і господар...
Насолоджуючись цією в усіх відношеннях приємною картиною, Майлз Ґрін заплющив очі. Але зараз він знову розплющує їх. Якимось дивним чином, таким же незрозумілим, як японські зітхання, котрі щойно прозвучали в його правій півкулі мозку, Майлз відчуває, наче він замотаний у рушники; наче перебуває в турецькій лазні, а може, в гарячці.
— Ерато?
Вона бурмоче щось у відповідь. Очевидно, ще напівсонна:
— Що, любий?
— Чому тут стало так спекотно? Вона плескає його по плечі:
— Ш-ш-ш. Ми відпочиваємо. Минає кілька хвилин.
— У мене все тіло свербить!
— То нічого, любий.
Він піднімає руху, щоб почухати особливо подразнене місце на тім'ї. Пальці горять. Миттю він сідає, наче торкнувся не тіла, а занурив пальці в окріп.
— О боже!
Наступної миті в досі не баченому атлетичному стрибку він схоплюється з ліжка на рожевий килимок і з жахом розглядає своє тіло. Ерато очей не розплющує. Знову бурмоче:
— Щось не так, любий?
Замість відповіді з його грудей чути зойк: цей звук не такий глибокий і пронизливий, як той, що його видала вона нещодавно у цій кімнаті, однак також належним чином виказує лють, яку неможливо описати словами. Так, як і попереднього разу, цей пронизливий лемент про допомогу лишається без відповіді. Цього разу навіть годинник із зозулею мовчить.
Втім, Ерато таки розплющує темно-карі очі і зводиться на лікоть. їй не щастить пригасити посмішку на божественних грецьких губах. Якщо брак співчуття з її боку видається потворним, то таким самим, слід сказати, є вигляд чоловіка, який стогне; бо дивиться він дикими очима на те, що допіру було його власними ногами. Зараз ноги якось дивно вигнуті, стегна роздалися вшир, налились м'язами і покрилися чорною щетиною. А ступні вже й не ступні зовсім, а ратиці. У відчаї Майлз хапається за поросле шерстю обличчя, намацує гострі вуха, проводить рукою по чолі, де виросли два гострі роги, кожен завдовжки в один і три чверті дюйма. Одна з рук (варто звернути увагу, що він не забув класики) раптово тягнеться, щоб помацати себе нижче хребта, чи нема там конячого хвоста; однак, здається, принаймні з цим йому пощастило. Невелика втіха: бліда північноєвропейська шкіра зараз така засмагла, що не впізнати; і лише завдяки кільком рисам обличчя — якби він тільки знав про це — можна знайти якусь схожість із Майлзом Ґріном. Але точно не залишилось ані найменшої схожості з однією деталлю його анатомії, яка зараз стирчить вгору, показно довга і велика, чотирияйцева, і справді набагато перевищує розміри свого попередника.
Майлз дивиться на усміхнене обличчя поглядом, у жому змішалися жах і лють:
— Підступна бісова суко!
—— Але ж, любий, це те, що в Стародавній Греції називали анагноризисом. А крім того, я подумала, ти хотів би відчути, що це означає — бути мною. Для різноманітності.
— Я тобі цього не вибачу!
— Адже ж ти говорив, що я не розумію тебе справжнього.
— Поверни мене до попереднього стану! Вона розглядає його з голови до ніг:
— Тобі так пасує. І не забувай про наш середній показник.
— Ти зміниш мене, до біса, чи ні?
— Щиро кажучи, я подумала, що це може бути варіація на тему амнезії. Цього разу це складний випадок сатиризму.
— Боже мій, ти сама напрошуєшся! — Ерато обертається і лягає горілиць, підпирає підборіддя руками й мовчки усміхається.— Ти безтактна... я не мав на увазі це!
— Ми можемо обійтися без дифтонгів. На перший раз.
— Мій боже...— Майлз оглядає своє пріапічне знаряддя.— Це відразливо.— Він кидає на неї лютий погляд з відразою одвічного абстинента, якому пропонують пляшку віскі.— Не уявляю навіть, як ти могла подумати... це свідчить, якою жінкою ти насправді є.
— Любий... зовсім ні. Просто мене цікавлять поєднання літер абетки, з яких складаються слова. Символіка.
Він не зводить очей з її усміхненого обличчя:
— Гаразд. Годі дурних жартів. Змінюй мене назад. Негайно! — Вона прикушує губу. Він простягає в її бік чорний палець: — Застерігаю тебе. Я все це опишу. Не пропущу ані слова.
Досі всміхаючись, спостерігаючи за виразом його обличчя, вона починає називати літери грецької абетки.
— Альфа, бета, гамма...
— Я зроблю з тебе посміховисько... Зруйную останні ілюзії щодо твоєї особи, я... мій Боже, я покажу, в які ти ігри граєш.— Він кричить: — Ти побачиш!
Ерато опускає голову на подушку, заплющує очі, розводить руки, наче лежить на пляжі. Але вона і далі усміхається, і далі потиху називає літери, наче згадує давно забутий літній день:
— ...мю, ню, ксі, о-мікрон, пі...
— Ти ще переконаєшся!
— ...фі, хі, псі, о-мега.
— Правильно. Годі вже.
Вона продовжує, або краще сказати, починає знову.
— Альфа, бета, гамма, дельта, епсилон...
— Досить!
— Дзета, ета, тета, йота, каппа...
— Даю тобі останній шанс.
— Ламбда, мю, ню; ню була божественна, ксі була, поправді, трохи занадто, о-мікрон — це само собою зрозуміло, пі, ро...
— Досить. Остаточно, категорично, однозначно і раз і назавжди — годі!
— Сигма, тау...
— Хай тобі заціпить!
— І-псилон, фі...
— Доки житиму, словом до тебе не обізвуся!
— Кі, псі, о-мега.
— Наказую тобі забиратися з моєї голови. Негайно!
— Так, любий. Альфа, бета...
Як добре, що кімната звукоізольована. Бідний сатир, розлючений далі нікуди (навіть як на сатира), добуває з напівлюдського і напівцапиного горла крик розчарованої люті, від якого холоне кров у жилах. Він стоїть і ввесь тремтить. Затим смішно підстрибує, обертається в бік дверей і, нахиливши голову, щосили несеться просто на них. На щастя, двері теж старанно оббиті й удар пом'якшено. Двері тримаються міцно. Чоловік-цап заточується назад. Його не оглушило, тільки ледь приголомшило. Позаду себе, з боку ліжка, він чує бурмотіння — Ерато й далі називає літери давньогрецької абетки. Майлз озирається і розглядає сніжно-білі, трішки розчепірені ноги, манливі сідниці, підняті плечі, розведені руки, похилену голову, лискуче чорне волосся. Лискуче чорне волосся! І своїми ніздрями, які зараз набагато чутливіші, ніж раніше, він безпомильно вловлює запах водоростей, рисової пудри і подрібнених пелюстків хризантеми!
— Хі, псі, о-мега.
Знову западає тиша. Потім жінка на ліжку підводиться й звертає до нього напудроване, схоже на іграшкове японське обличчя. На губах відразливо штучна посмішка.
— Гело, Джоні. Ти любити свою неслухняну...
Цього разу його голос позбавлений люті; це доісторичний крик самця, хоча й учувається в ньому півтоном передсмертний вигук пілота-камікадзе. Він робить два швидкі кроки вперед, неймовірно вигинається — майже так само, як одна із серн на годиннику — і ось уже Майлз Ґрін у повітрі, перелітає через бильце ліжка; нарешті він знову віднайшов реальність. Та в останню частку секунди, в апогеї польоту, саме перед його непомильним піке на свою ціль, розповідь робить свій найпідступніший виверт — або, не виключено, що це поліморфна Ерато, керуючись своїми набагато витонченішими міркуваннями та досвідом у цих справах (оскільки, зрозуміло, навіть богиню можна поранити), вдалася до поспішного самопорятунку. Хоч хай там як, але за цей мізерний відтинок часу між його перебуванням в апогеї та приземленням її ефемерне японське втілення розчиняється в повітрі.
Непримиренний, готовий до бою сатир валиться на несподівано порожні простирадла та матрац, наче реактивний літак, що з надто великою швидкістю падає на палубу авіаносця; і тепер, позбавлений будь-якої можливості загальмувати, відлітає рикошетом, наче з батуту. Його рогата голова з глухим лускотом стикається зі стіною над ліжком. Безперечно, годинникові, мабуть, передалася вібрація від удару, бо без усілякого попередження зозуля починає безперервно кувати. Що ж до сатира, то він непритомний падає на подушку. Й тут відбувається остання метаморфоза. Бліде і непорушне тіло, яке лежить долілиць, це знову тіло Майлза Ґріна.
Настає недовга пауза. Тоді наче з повітря з'являються дві пари рук: одна темна, друга біла. Тіло без ознак життя перевертають на спину, вкривають простирадлом і легкою ковдрою, яку щільно підтикають з обох боків.