Олексій раптом захитався й повалився на бік, ніби корабель, що, приставивши пасажирів, раптом сідає на дно.
— Олексію! — злякано вигукнула Ніна.
До них кинулись ті, що супроводжували її. Ніна миттю опанувала себе і послала одного з них подзвонити в санаторій.
— Олексо! — попрохала другого.— Виклич швидку допомогу!
— Зараз подзвоню,— кинувся той.
— Ні. Бери машину та їдь за ними. Скажи, що до Водоп'янова.— Почали збиратися люди, і вона погукала: — Товариші, розійдіться, будь ласка.— Потім до Джо, Ан-джеліни й дітей: — А ви підіть у затінок. Он туди. Ви теж, містере Ройс. Я все влаштую сама. Будь ласка...
Руперт не піддавався — він почував себе винним у тому, що сталося з Олексієм. Той лежав жовтий, ослаблий, тихий. Сили зраджували його, дихання дедалі сповільнювалось...
— Я знала, що це трапиться,— сердилась Ніна, підмощуючи хворому під голову, поки Руперт випростував йому ноги,— знала,— жалібно повторювала вона.
— Я дуже жалкую...
— При чім тут ви! Це його вина. І моя. Не треба чекати. Ви наші гості. їдьте собі. Анатолію Леонтійовичу, одвезіть їх па дачу! Не ждіть нас. Ми відправимо його до санаторію.
Та Руперт продовжував стояти.
— Ви все одно нічим не зарадите,— наполягала вона*
Він зрозумів, що перед ним зараз зовсім інша Ніна Водоп'янова. Оця її тендітність нічого не доказує, і коли вона й дозволяла Джо верховодити собою, то теперь зась. Ніна дивилася на нього гострим поглядом своїх ясних очей, в якому блимало недовір'я, а може, й неприязнь.
— Йдіть з Анатолієм Леонтійовичем,— повторила вопа.
То було прохання, але в її дзвінкому голосі лунали владні нотки.
* * *
їм надали біленьку дачу з фарбованою підлогою, просторою ажурною верандою й садом, де, окрім дерев і квітів, було безліч всілякої городини, а попід тином, мов сторожі, височіли кипариси. Плакуча верба геть закривала один бік дачі і вранці берегла її од сонця. Вона лагідно шелестіла у надвечір'ї, а під нею ховалася маленька хижа, де мешкала одноока доглядачка тітка Марфа.
Щоб дістатися вкритого галькою пляжу, треба було перейти залізничну колію, спуститися звивистою стежкою та перетнути шосе — тоді перед очима простягалось море.
Першого ж дня, коли повернулися додому опівдні, тітка Марфа довго не відчиняла хвіртку. Ніна кликала її, та старенька ніяк не могла знайти ключа. Ройси стояли під палючим сонцем і чули, як вона бурмоче собі під ніс:
— І куди він міг запропаститися!..
Нарешті, полізши за пазуху, таки знайшла. Потім довго ще сміялась над своєю старістю й забудькуватістю.
Ніна повідомила, що буде тепер з ними цілими днями. Джо запротестувала, кажучи, що це зовсім не потрібно.
— Для цього мене послали сюди,— рішуче мовила Ніна,— ми з Олексієм мусимо турбуватися про вас.
Олексій прийшов до тями; він лежав нагорі, в санаторії, звідки виїхав їх зустрічати; тепер знову опинився в ліжкові і лежав непорушно на спині. Йому ліпше, повідомила Ніна, але відвідувати його ще не можна. Зараз, коли він зліг, Ніна більше не губилась і не стояла збоку — виявилось, що вона аж надто рішуча, з вольовим характером; вона сумлінно виконувала всі свої обов'язки щодо гостей, проте, як помітив Руперт, ставилась до них із деяким розчаруванням та недовірою.
Він зрозумів це, коли спробував полагодити з нею відносини і заявив, що Роланд почуває себе тут як удома. З першого ж дня п'ять стрижених хлопчаків — діти місцевих жителів — підглядали за його сином поверх огорожі; 8годом вони перескочили в садок. Тітка Марфа хотіла їх вигнати, та Руперт заборонив. Тепер синок його кудись з ними побіг, хоч наближався час обіду.
— Він швидко знайшов собі друзів,— закінчив Руперт.— 1 це добре.
— Так, діти не знають забобонів...— підкреслила Ніиа.
♦ * *
Відносини між ними дедалі загострювались.
— Треба перевести Тесе на дієту,— сказала Ніпа, дізнавшись, що в малої болить живіт.— Я викличу лікаря.
— Я сама знаю, що робити,— відрубала Джо.— Не потрібні мені ваші лікарі.
— Проте обережність не завадить,— наполягала Ніна.
— Невже ви вважаєте, що я буду байдужа, коли йдеться про здоров'я моїх дітей?
Ніна почервоніла, а Руперт, бачачи, що між жінками здіймається буря, спробував розрядити атмосферу.
Джо заявила, що ніхто не примусить її полюбити Росію, бо тут усе погано. І він подумав, що в неї виключний хист бачити все в чорному світлі.
Руперт запитував себе, чи довго ще буде вона коверзувати. Якщо так піде далі, то вони й місяця не висидять у цій країні.
До того ж Тесс стало гірше. її морозило, і вона плакала, що не може стояти через біль з лівого боку. Ніна кинулась потемки до санаторію по лікаря. Молода лікарка прибігла, захекавшись, оглянула Тесе і мовила, що в неї початкова форма коліту, і тому слід посадити її на дієту. Джо не йняла віри, а коли та пішла, заявила:
— Який там коліт? Це дизентерія!
— Ні! — злякалася Ніна.— Не може бути!
— А чому ж? Хіба це їжа, яку ми тут їмо? А мухи... їх таки було багатенько на веранді...
— Не дивно,— бурчала Джо,— адже у вас скрізь такий бруд.
— Нас ждатимуть завтра в Тбілісі,— озвалася Ніна, щойно вони зосталися з Рупертом наодинці.— Та коли Тесе хвора...
— Хто сказав, що ми їдемо до Тбілісі? — здивувався Руперт.
— Вас і вашу родину запрошують туди знавці стародавньої Греції.
— Але ж я нічого про це не знав,— сердився він.— Скільки разів я повторював, що не бажаю зустрічатися з вашими вченими!
— А коли запрошують...
— Мене цікавлять грецькі поліси, а не вони!
— Це дуже цікаві люди. Вони так захоплені вами...
— Надто багато у них захоплень, як і у всіх тут,— вихопилось у нього, і Руперт одразу ж пошкодував.— А що являє собою Тбілісі? — спробував він притамувати свою нечемність.
— Чудове місто, столиця Грузії. Вам воно мусить сподобатись.
— Що ж,— сухо мовив він.— Тоді поїдемо. Але коли ж нарешті я побачу грецькі поселення?
— Коли повернемось. Це входить до нашої програми. Аби лише Тесе не захворіла...
* * *
Тесе було краще, і Руперт, незважаючи на передчуття, умовив Джо поїхати до Тбілісі,— йому все ж таки хотілось відвідати це славне місто. Подумав і про Роланда: хлопчикові слід побувати скрізь. На превеликий подив, Джо дала свою згоду. їй не сиділося на місці.
Вони їхали поїздом цілу ніч, а вранці, коли сонце вже пещадпо палило, на тбіліському пероні їх зустріла група смаглявих чоловіків у просторих білих костюмах та чорнооких жінок з букетами квітів. Серед них визначався кремезний грузин з чорною кучмою, що скидався на тигра; його відрекомендували Руперту як видатного антрополога. Ройсів одвезли в автомобілях до велетенського будинку на горі, де жінки в білих халатах одвели їм гарненькі кімнати з просторими верандами, звідки одкривалась велична панорама Кавказьких гір.
— Яка краса! Рай, та й годі! — вигукнула Джо, дивлячись зверху на чудовий сад, де росли яблуні й персики.
Ніна пояснила, що тут завжди відпочивають гості грузинського уряду.
— Хвала богові, що ми гості уряду,— засміялась Джо.— Мені подобається тут.
Руперт запитав, скільки днів їм доведеться затриматись.
— Тиждень, а то й два, якщо побажаєте.
— Тиждень! Ви мене просто дивуєте,— він уже ледве володів собою.— Я не можу гаяти тут цілий тиждень! Вам же відомо, чого я приїхав до Росії.
— Вони будуть засмучені, якщо ви поїдете раніше. —— То ж доведеться їх засмутити.
Ніна образилась і не хотіла слухати його аргументів.
— Вам не подобається тут? Ваша дружина...
— Тут гарно, але ж я приїхав сюди у справі. Ми можемо пробути тут... щонайбільше до завтрашнього вечора.
— Не розумію.— Ніна глянула на нього, але побачивши, що він мовчить, тільки здвигнула плечима.— Тоді доведеться їм подзвонити,— і пішла до телефону.
Діти зосталися внизу з Анджеліною. Вони кликали Джо в сад: шеф-повар у білому чепчику видобув для них з коробки під столом цілий виводок цуценят.
— Які манюсінькі! — щебетала Тесе.
Та раптом скрикнула від болю. Руперт і Джо кинулися вниз. Анджеліна тримала дівчинку на руках, а та корчилась та хапалась за бік.
— Знов болить,— пожалілась вона.
— Люба моя! Рідна моя! — бідкалась Джо, беручи її на руки.
Тесе показали трьом грузинським професорам, і після уважного огляду найстарший серед них заявив:
— Це може виявитися серйозним...
— Що?
— їй треба полежати,— докинув молодший. Він чомусь нагадував Джо механіка, хоч і розмовляв по-французь-ки.— Поки що важко сказати напевне... Але гадаю, це не дизентерія. Може, запалення товстої кишки. Дівчинку треба покласти до лікарні й зробити рентген.
Джо була проти.
— А коли це необхідно! — сказав старий.— У всякому разі, хай полежить. Поки що пропишемо їй синтоміцин.
— Не треба їй синтоміцину! — втрутився Руперт. Джо, наперекір йому, заявила, що, коли в дитини запалення, треба дати.
Вони сперечались й потім. Сталося те, чого так боявся Руперт: Джо заявила, що повезе дитину додому.
— Ти певна цього? — домагався він.— Навіщо так панікувати?
— А ти що, хочеш покласти її в тутешню лікарню? Вона й так підчепила тут якусь невідому хворобу!
Вони стояли на веранді. Лагідне сонце гріло їм спини, а внизу Роланд та Анджеліна гралися з цуценятами. Водій стирав м'яку пилюгу з блискучої чорної машини. Нінаг пригнічена всім, ходила між яблунь навмання. Під ними росли жовті польові квіти, вона нагнулась, зірвала одну з них. Руперту хотілося побачити її лице. Про що вона замислилась? Чи, стиснувши зуби, готується виконати свій неприємний обов'язок?
— Якщо ти вважаєш, що треба, то їдьмо,— підкорився Руперт.
— Тобі їхати не потрібно,— буркнула Джо.— Я ж бачу, чого тобі хочеться...
— Я приїхав сюди у справі і хотів би довести її до кінця.
— А як бути з Роландом?
— Хай залишається. Йому корисно бачити нові місця. Джо раптом взяла його під руку і схвильовано мовила:
— Пробач мені, Руперте. Я хотіла, щоб мені тут усе сподобалось. Справді. Та що поробиш! А Тесе таки хвора...
— Розумію,— примирливо сказав він.— Я постараюсь скоротити свою поїздку і повернутися додому.
— Навіщо? В цьому немає потреби.
— Я теж не можу сказати, що мені тут подобається,— продовжив Руперт.— Та все ж хотілося б відвідати грецькі поліси. І тоді я одразу повернусь.
— Ти скажеш їй про все? Адже ти вмієш з нею ладнати краще, ніж я.
— Добре. Гадаю, вона не сприйме це як образу для себе. І чому, в біса, всі вони такі чутливі?
* * *
Спершу Ніна мовчала.