Душі такі ж умирущі, як і тіла;
та сув'язь причинності, в котру я заплетений, повернеться знову, – і знову створить мене! Я сам одна з причин вічного повернення.
Я прийду знову з цим сонцем, з цим світом, з цим орлом, з цією змією – не в нове життя, не в краще життя, не в подібне життя, –
у великому і малому я знову повертатимусь до цього самого життя, щоб знову навчати про вічне повернення всього,
щоб повторювати слово про великі полудні землі й людини, щоб знову звістити людям про надлюдину.
Я сказав своє слово, я розбиваюся об своє слово: цього прагне моя одвічна доля, – я гину як передвісник!
Настала пора вмирущому благословити самого себе. Так закінчується Заратустрин шлях до загибелі.
По цих словах орел і змія замовкли і чекали, щоб Заратустра щось їм сказав, та Заратустра не чув, що вони замовкли. Ще довго він непорушно, мов заснулий, лежав із заплющеними очима, хоч і не спав, бо саме розмовляв із душею. Орел і змія, побачивши, що він так довго мовчить, пошанували велику тишу круг нього і обережно вибралися з печери.
ПРО ВЕЛИКУ ТУГУ
Душе моя, я навчив тебе казати "сьогодні", а також "колись" і "раніше" і водити хороводи над усіма "тут", "тепер" і "там".
Душе моя, я позбавив тебе усіх закутків, відвадив від тебе порохи, павуків і сутінки.
Душе моя, я відмив тебе від дрібного сорому й чесноти закутків, переконав стояти перед очима сонця оголеною.
Ураганом, що зветься "дух", я повіяв над твоїм збуреним морем, розвіяв хмаровища, задушив самого душителя, що зветься "гріх".
Душе моя, я дав тобі право заперечувати, як ураган, і стверджувати, як безхмарне небо; тепер ти сяєш, мов світло, і проходиш крізь урагани заперечень.
Душе моя, я повернув тобі свободу над створеним і не створеним, – і кому ще так, як тобі, відома насолода майбутнього?
Душе моя, я вчив тебе зневаги, та не тієї, що точить, мов хробак, а великої, люблячої зневаги, котра найбільше любить того, кого найдужче зневажаю.
Душе моя, я вчив тебе переконувати так, щоб приваблювати до себе навіть глибини, так сонце переконує навіть море піднятися на свою висоту.
Душе моя, я звільнив тебе від будь-якої покори, уклінності й догідливості, – я сам назвав тебе "неминучістю знегод" і "долею".
Душе моя, я дав тобі нові імена й барвисті іграшки, назвав тебе "долею", "простором просторів", "пуповиною часу" і "блакитним дзвоном".
Душе моя, я напував твоє царство земне всією мудрістю, всіма молодими винами й усіма витриманими з незапам'ятних часів міцними винами мудрості.
Душе моя, я поливав тебе кожним сонцем, кожною ніччю, кожним мовчанням і кожною пристрастю,–ти виганялась переді мною, як виноградна лоза.
Душе моя, тепер стоїш ти благодатна й обтяжена, як виноградна лоза з налитим вименем і тугими брунатно-золотими гронами, – тугими і налитими щастям, чекаючи, аби щастя потекло через вінця, і соромлячись того чекання.
Душе моя, тепер ніде немає душі велелюбнішої, всеохопнішої і ширшої за тебе! Де могли б ближче, ніж у тобі, зійтися майбутнє і минуле!
Душе моя, я дав тобі все, через тебе руки мої спорожніли, – а тепер! Тепер ти, журливо всміхаючись, кажеш мені: "Хто з нас повинен дякувати?
Хіба не дарувальник повинен дякувати тому, хто брав? Хіба дарувати – не потреба? Хіба брати – не милосердя?"
Душе моя, я розумію усмішку твоєї зажури: надмірне багатство саме простягає спраглу долоню!
Твоя повнота дивиться на буремне море, шукає і сподівається, переповненість тужливим жаданням проглядає з усміхненого неба твоїх очей!
Воістину, душе моя! Хто б, дивлячись на твою усмішку, зміг стримати сльози? Навіть ангели плачуть через надмірну доброту твоєї усмішки.
А твоя доброта й надмірна доброта не хочуть нарікати і плакати, – та все ж, душе моя, твоя усмішка жадає сліз, а тремтливі уста – ридань.
– Хіба будь-який плач – не скарга? А будь-яка скарга – хіба не звинувачення? – запитуєш ти себе і тому хочеш, душе моя, радше всміхатися, ніж виливати свою муку сльозами,–
нестримними сльозами виливати всю муку своєї повноти і туги виноградника за виноградарем і його ножем!
Та якщо ти не хочеш плакати і виплакати свою багряну тугу, тоді, душе моя, ти повинна співати! Дивися! Я сам усміхаюся, закликаючи тебе співати;
лунати розбурханим співом, поки стихнуть усі моря, щоб слухати твою тугу;
поки тихими, тужливими морями попливе човен, щирозлоте чудо, і довкруг того золота кружлятиме все добре, лихе, дивовижне;
а ще багато великої та малої звірини й усього на легких дивовижних ногах, щоб бігти фіалковими стежинами
аж до щирозлотого дива, до волелюбного човна та човняра – але ж то виноградар, що чекає з діамантовим ножем,–
твій великий спаситель, душе моя, безіменний – лише прийдешні пісні назвуть його на ім'я! І воістину, твій подих уже пахтить прийдешніми піснями,
уже палаєш ти і мрієш, спрагло п'єш з усіх глибокозвучних криниць розради, твоя туга вже спочиває у блаженстві прийдешніх пісень!
Душе моя, тепер я дав тобі все, навіть своє найостанніше, і для тебе мої руки спорожніли: моїм найостаннішим дарунком було те, що я змусив тебе співати!
Що змусив тебе співати, – а тепер скажи, хто з нас має дякувати за цей спів? А краще – співай мені, співай, душе моя! Нехай дякуватиму я! Так казав Заратустра.
ДРУГА ПІСНЯ ДО ТАНЦЮ
1
Недавно я зазирнув у твої очі, життя: в ночі очей твоїх виблискувало золото, – моє серце завмерло від насолоди;
на нічних водах виблискував золотий човен, поринаючи, зникаючи, знову здалеку вітаючи, – золотии розгойданий човен!
Ти кинуло оком на мою нестримну до танцю ногу – засміяним, замріяним, розімлілим, розгойданим оком.
Вже п'яти відірвались від землі, я став навшпиньки, чекаючи твоїх велінь: у танцюриста ж вуха в пальцях ніг!
Я підскочив до тебе, ти відсахнулося від моєї руки, зметнулись і вогнем війнули волосся твого язики!
Сахнувсь і я від тебе й твоїх змій, а ти впіоберта завмерло, і вабив зір твій на двобій.
Косуючи оком – показуєш криві стежки, учиш ногу мою ступати кривими стежками – лукавим кроком.
Зблизька боюся, люблю звіддалік, втікаєш, і я шаленію, шукаєш мене – кам'янію, страждаю, та мукам згубив уже лік.
Твій холод кидає в жар, зненависть любити змушує, втікаєш, я клятву несу на вівтар, а глузи твої – зворушують;
хто не тримав на тебе зла, дівча обплутне, облудне, спокусне, недогідливе, винахідливе? Хто в любові твоїй не згорав дотла, дівча невинне, дівча неспинне, вітровійна, дитинноока грішнице уїдлива?
Куди мене вабиш, довершене і необачне? І знову втікаєш від мене, мій вітрогоне невдячний!
У танці йду за тобою, слід у слід невпинно. Де ти! Подай руку! Або хоч пальчик єдиний!
Навкруг печери й хащі, – ми заблукаємо! Стій! Танець спини! Хіба ти не бачиш, як носяться сови і кажани?
Ти сова! Кажан! Тобі забаглося мавпувати? Де ми? У собак ти навчилося так дзявкати і завивати.
Так мило вищирюєш біленькі зуби, з-під кучерів злі оченята зичать мені згуби!
Ну й танець через пень-колоду, – я ловчий, будеш моїм псом чи ланню мені на догоду?
До мене! Хутко, стрибунко розлючена! Угору! Стрибай! – О чорт! Стрибнув я сам і гепнувся, скарлючений!
Дивися, зарозуміле, молю пощади й лежу, немов камінь! Я б залюбки пішов з тобою – привітнішими стежками!
Стежкою любові крізь кущі барвисті й густі! Або ж уздовж озера, де виграють у водах рибки золоті!
Ти вже стомилося? Там, де отари й у вечірній заграві хмарки, хіба не розкіш – заснути під вівчарські сопілки?
Ти знесиліло? Я понесу тебе, можеш руки вже опустити. Якщо ти спрагло – я дам напитись, але ж твої уста відмовляються пити!
О, що за пролазна відьма, вислизнуло, найметкіше з усіх зміюк! Куди? На щоках палають два ляпаси від твоїх рук!
Воістину, я стомився твоїх овець чатувати! Досі я, відьмо, співав для тебе, тепер тобі доведеться – заверещати!
Під свист канчука затанцюєш і заверещиш мені! Чи не забув канчука я? Ні!
2
Життя, затуливши тендітні вушка, відповіло мені так:
– О Заратустро! Не виляскуй так жахливо канчуком! Ти ж знаєш: шум проганяє думки. Мене якраз навідують такі ніжні думки.
Ми з тобою справді не добродії і не злодії. По той бік добра і зла знайшли ми свій острів, зелену луку – ми вдвох, самі! Тож не слід одне одному завдавати муки!
Якщо нам не судилося любити від щирого серця, – чи гоже впадати у злість, що не можемо від щирого серця любити?
Ти знаєш, що я добре ставлюся до тебе, часто занадто добре, – а все тому, що я ревную до твоєї мудрості. Ох, ця мудрість – божевільна стара дурепа!
Та колись твоя мудрість тебе покине, – ох! тоді хутко тебе покине і моя любов.
Відтак життя задумливо озирнулося і тихо промовило:
– О Заратустро, ти не завжди вірний мені!
Ти любиш зовсім не так міцно, як кажеш, я знаю: ти маєш на гадці незабаром покинути мене.
Є старий важезний дзвін-буркотун, – ночами його буркіт долинає аж до твоєї печери;
коли ти чуєш, як дзвін цей опівночі відбиває години, тоді між першим і дванадцятим ударами ти думаєш про те, –
я знаю, ти думаєш про те, Заратустро, що хочеш незабаром покинути мене!
– Так, – відповів я, вагаючись, – але ти знаєш також... – І я сказав щось життю на вухо, просто в скуйовджені руді безумні пасма волосся.
– Ти знаєш, о Заратустро? Цього не знає ніхто...
І ми дивились одне на одного, на зелену луку, над якою саме западав прохолодний вечір, і плакали разом. І тоді життя було мені миліше, ніж до того моя мудрість.
Так казав Заратустра.
З
Один!
Людино! Слухай!
Два!
Про що віщує північ глухо?
Три!
"Я спала, сну пропав і слід
Чотири!
І щезли марева миттєві,–
П'ять!
Глибокий світ,
Шість!
Він глибший, ніж здається дневі.
Сім!
В скорботі світовій – глибінь,
Вісім!
Та радість ту глибінь долає.
Дев'ять!
Скорбота намовляє: "Згинь!"
Десять!
А радість – вічності жадає,
Одинадцять!
...безмежжя вічності жадає".
Дванадцять!
СІМ ПЕЧАТОК
(Або: спів про "Так" і "Амінь")
1
Якщо я пророк і сповнений того пророчого духу, що блукає високим перевалом між двома морями,–
важкою хмарою блукає між минулим і майбутнім, цурається задушливих низин і всього стомленого, що не може ні померти, ні жити;
що готовий з темних грудей вдарити блискавкою і променем спасенного світла, сповнений блискавок, що, сміючися, кажуть "Так", готовий до пророчих блискавичних променів,
то така сповненість – щастя! Воістину, кому належить запалити світло майбутнього, той довго мусить важкою хмарою нависати над скелею!
Тож як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів – персня повернення!
Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити, – а я люблю тебе, Вічносте!
Я люблю тебе, Вічносте!
2
Якщо мій гнів колись руйнував могили, зрушував межові камені й скочував у стрімку безодню розбиті старі скрижалі;
якщо мої глузи колись розвіювали зотлілі слова, якщо я був мітлою для павуків-хрестовиків і пронизливим вітром для старих задушливих могильних склепів,–
якщо я колись, тріумфуючи, сідав на могили старих богів, сідав, благословляючи світ, люблячи світ, біля пам'ятників старим паплюжникам світу,–
бо я люблю навіть могили богів і церкви, коли ясне небо зазирає крізь їхні зруйновані покрівлі; мені любо сидіти мов трава І червоні маки на румовищах церков,–
то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів – персня повернення!
Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити, – а я люблю тебе, Вічносте!
Я люблю тебе, Вічносте!
3
Якщо я дихав колись подихом творіння і тієї небесної потреби, що змушує навіть випадки ставати у зоряні хороводи;
якщо я колись сміявся сміхом блискавки творіння, слідом за котрою сердито, але покірно й довго лунав грім творчості;
якщо на божественному столі землі я колись грав із богами в кості, аж земля тряслась і розколювалася, вивергаючи вогненні ріки,–
бо земля – це стіл богів, що здригається від нових творчих слів і від гуркоту гральних костей,–
то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів – персня повернення!
Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити, – а я люблю тебе, Вічносте!
Я люблю тебе, Вічносте!
4
Якщо я колись жадібно припадав до пінявого кухля з пряною сумішшю, де добре змішано все на світі;
якщо моя рука колись уливала найдальше в найближче, вогонь у дух, радість у страждання і найгірше в найкраще;
якщо і сам я – зернинка тієї спасенної солі, що змушує все в кухлі добре змішуватися,–
бо є сіль, що поєднує добро із злом, а навіть найбільше зло придатне для приправи і призводить до шумування в кухлі,–
то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів – персня повернення!
Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити, – а я люблю тебе, Вічносте!
Я люблю тебе, Вічносте!
5
Якщо я відчуваю ніжність до моря і до всього з морською вдачею, найбільшу ніжність – коли воно розгнівано заперечує мені;
якщо мене пориває радість шукача, що скеровує вітрило до невідомого, якщо в моїй радості вирує радість мореплавця, –
якщо моя радість колись гукала: "Берег зник – я позбувся останніх ланцюгів, –
безмежжя вирує довкруг мене, десь далеко вдалині переді мною виблискує простір і час, – гаразд! Уперед, гартоване серце!" –
то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів – персня повернення!
Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити, – а я люблю тебе, Вічносте!
Я люблю тебе, Вічносте!
6
Якщо моя чеснота – чеснота танцюриста, і я часто двома ногами стрибав у золотисто-смарагдовий захват;
якщо моя злоба – це злоба зі сміхом, котрій затишно під трояндовими кущами й під живоплотом лілей, – адже сміх зібрав усе зло докупи, одначе освятив і виправдав це власним блаженством,–
і якщо альфа й омега для мене в тому, щоб усе важке обернути на легке, будь-який дух на птаха, все тіло змусити танцювати, – воістину, в цьому для мене альфа й омега! –
то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів – персня повернення!
Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити, – а я люблю тебе, Вічносте!
Я люблю тебе, Вічносте!
7
Якщо я колись напнув над собою тихе небо й ширяв у власному небі на власних крилах;
якщо я, граючись, плавав у глибокій світлій далечі й до мене прилетіла птаха-мудрість моєї свободи,
кажучи: "Знай, немає ні верху, ні низу! Кидай, легкий, собою довкола, стрімко злітай, повертайся! Співай! Забудь про розмову!
Хіба слова створені не для пригнічених тягарем? Хіба для того, хто зазнав легкості, всі слова не омана? Співай! Забудь про розмову!" –
то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів – персня повернення!
Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити, – а я люблю тебе, Вічносте!
Я люблю тебе, Вічносте!
Частина четверта і остання
Ох, хто в світі накоїв більше дурниць, ніж співчутливі?
І що в світі породило більше страждань, ніж їхня глупота?
Горе усім, хто любить; адже найвище вони цінують своє співчуття!
Колись диявол сказав мені таке: "Навіть у Бога є своє пекло: це
його любов до людей".