Якщо вона вийде за такого чина, як вийшла її мати, то, я вважаю, цього з головою вистачить для розсудливої дівчини.
— А хто ж цей щасливець, котрого ти, сержанте, маєш намір назвати своїм зятем?
— Слідопит, ваша честь.
— Слідопит?!
— Саме він, пане майоре. Ви знаєте, що це ім'я не потребує жодних рекомендацій. Адже на всьому кордоні не знайдеться краще знаної людини за мого чесного, хороброго й відданого приятеля!
— Все це, безумовно, так; от тільки чи спроможний такий чоловік ощасливити двадцятирічну дівчину?
— А чому б і ні, ваша честь? Адже він досяг вершини професійної майстерності. У всій нашій армії не здибати іншого такого провідника або розвідника, який хоча б наполовину користався такою славою чи заслуговував хоч наполовину тієї слави, котру має Слідопит.
— Це теж правда, сержанте; от тільки чи справді репутація розвідника є саме тією славою, котра може полонити серце дівчини?
— Прислухатися до примх якогось дівчиська, як на мій благенький розум, сер,— все одно, що прислухатися до думки якогось новобранця. Якби ми рівнялися на чоту клишоногих новобранців, пане майоре, ми б ніколи не мали шикованого батальйону.
— Даруй, але твою дочку аж ніяк не порівняти з незграбним новобранцем, бо елегантнішу дівчину навряд чи й у всій нашій старій Англії можна здибати. І невже вона у цій справі отак і згодилася з тобою? Хоча, напевне, таки згодилася, якщо вона вже, як ти кажеш, заручена.
— Про заручини у мене з нею ще не було такої розмови, ваша честь, але я так по багато дечому помічаю, що вона не заперечуватиме.
— А по чому саме ти помічаєш це, —сержанте?— запитав майор, все дужче зацікавлюючись розмовою.— Сказати правду, мені самому кортить знати трохи про жіночу думку, адже, як тобі відомо, я ще не одружений.
— Ну, я помічаю це хоча б по тому, ваша честь, що коли я починаю розмовляти з Мейбл про Слідопита, то вона завжди дивиться мені прямо в вічі; а ще тішиться, коли його розхвалюю, та й сама щиро й відверто захоплюється ним; це вже говорить за те, що вона напівважає його своїм чоловіком.
— Гм! І ти гадаєш, Дангеме, що одні ці прикмети є вже ознакою того, що твоя дочка має почуття любові до Слідопита?
— Так, ваша честь, адже ці почуття проявляються у неї самі собою. А коли солдат дивиться мені прямо в вічі, сер, хвалячи свого офіцера,— а солдати, хай це не гнівить вашу честь, таки висловлюють часом свої думки про своїх офіцерів,— так от, якщо котрийсь вояк, вихваляючи, скажімо, свого капітана, дивиться мені прямо в вічі, я відразу бачу, що це людина чесна і говорить те, що думає.
— А чи не завелика, часом, різниця в роках, сержанте, між цим гаданим нареченим та його вродливою нареченою?
— Маєте слушність, сер: Слідопитові ось уже під сорок, і Мейбл має попереду все щастя подружнього життя, яке молодій дружині може бути забезпечене лише в тому разі, коли в неї буде досвідчений чоловік. Мені самому, ваша честь, було майже сорок, коли я одружився з її матір'ю*.
— Та невже твоїй дочці й справді більше до вподоби зелена куртка й лисяча шапка нашого вельмишановного провідника, ніж ошатний мундир офіцера п'ятдесят п'ятого полку?
— Можливо, що й ні, сер, але в чому ж, власне, і честь дівчини, як не в самозреченні, яке тільки робить її мудрішою і кращою?
— А ти не боїшся, що дочка може овдовіти зовсім молодою? Адже, никаючи постійно серед лютих звірів і ще лютіших індіян, Слідопит, можна без перебільшення сказати, щомиті ризикує життям.
— Від своєї долі, Ланді, не втечеш,— відповів сержант (майор полюбляв, буваючи в доброму гуморі, щоб його так звали підлеглі під час дружніх розмов з ним у вільні від служби години).— І ніхто в п'ятдесят п'ятому не може сказати напевне, що він не помре наглою смертю. Тож у цьому Мейбл нічого не виграла б, коли б вийшла заміж за військового. А крім того, якщо можна взагалі говорити про це, сер, я просто сумніваюся, щоб Слідопит загинув будь-коли від кулі а чи втратив своє життя за якихось обставин у пралісі.
— Чому ж саме, сержанте? — не без подиву поцікавився майор, глянувши на підлеглого з виразом шанобливості, з якою шотландці в ту добу частіше, ніж тепер, сприймали будь-яку згадку про потойбічний світ.— Адже він, щодо небезпек, такий само вояк; тільки ще більше звичайного наражається на них; тож чому це раптом йому, як особі не військовій, суджено уникати смерті там, де інших вона не минає?
— Я не вважаю, ваша честь, щоб Слідопит розраховував при цьому на якесь більше щастя, ніж інші вояки,— ні: він просто не загине від кулі. Дуже вже багато разів доводилося мені бачити, з яким самовладанням він, мов той пастух герлигою, орудує своєю рушницею, коли з усіх боків градом сиплють кулі, і як його у стількох незвичайних випадках минає смерть; ось тому я й не думаю, що волею провидінння йому суджено загинути від кулі. А втім, коли у всіх володіннях його королівської величності і є людина, яка справді заслуговує такої славної смерті, то це Слідопит!
— Про це не нам судити, сержанте,— застеріг його майор з глибокою задумою на виду,— і що менше ми згадуватимемо про це, то, мабуть, краще. Але чи захоче твоя дочка — ти звеш її, здається, Мейбл? — отож, чи згодиться твоя Мейбл вийти заміж за чоловіка, який, зрештою, тільки обслуговує військо? З огляду ж на те, що Слідопит не військовий, у нього не може бути жодних надій вислужитися до якогось чину.
— А він і без чинів прославився дай боже, ваша честь. Хоч як би воно було, а Мейбл зробила вже вибір, а що ваша честь були такі ласкаві переказати мені пропозицію М'юра, то, сподіваюся, ви будете настільки ж люб'язні й сповістити йому, що дівчина, можна сказати, погодилася на інше довічне розквартирування.
— Ну, гаразд, гаразд, це ваша особиста справа, а зараз, сержанте Дангеме!..
— Слухаю, пане майоре!—промовив, схопившися з місця й віддаючи честь, сержант.
— Як ми вже говорили, я вирішив послати вас на наступний місяць у район Тисячі
Островів. Всі наші кадрові обер-офіцери вже відбули чергу на цьому посту — принаймні всі ті, кому я міг довірити його,— а зараз випадає їхати вам: щоправда, поручник М'юр переконує, ніби це його черга, та оскільки він все ж таки не стройовий офіцер, а квартирмейстер, то я не хочу порушувати встановленого ладу. Як там у вас із людьми — вже підібрані?
— Все готово, ваша честь! Загін підібраний, а пірогою, котра прибула вчора ввечері звідтіля, передано донесення, що там чекають на зміну.
— Знаю, і ви повинні відчалити найпізніше післязавтра, а то, може, ще й завтра ввечері. Краще б, мабуть, все-таки відпливти смерком...
— Такої думки й Джаспер, пане майоре, а я ні на кого не можу більше покластися в цьому, як на молодого Джаспера Вестерна.
— Молодик Джаспер — Прісна Вода! — промовив Ланді, й суворі складки довкола його рота стяглися 'в ледь помітну посмішку.— То ви того молодика берете з .собою?
— Як ви, певне, знаєте, ваша честь, "Вітрогон" ніколи не виходить у плавання без Джаспера Вестерна.
— Це так, але нема правил без винятків.-Я, здається, останні кілька день бачу якогось мореходця в нашому форту?
— Так, ваша честь,— це мій шуряк, добродій Кеп, який супроводжував сюди мою любу дочку.
— Чому б тоді вам цього разу не взяти замість Джаспера свого шуряка? Хай би він розважився на "Вітрогоні" по прісних водах озера, та й вам було б приємно побути з родичем.
— Я саме мав намір просити у вашої честі дозволу взяти його з собою, але тільки на правах пасажира. Джаспер, пане майоре,— вельми хоробрий хлопець і не заслуговує того, щоб його без будь-якої на те причини усувати від командування кораблем, а мій шуряк, боюся, надто зневажає прісну воду, щоб виконувати на ній якісь обов'язки.
— Це вірно, сержанте, чиніть на ваш розсуд. Прісну Воду, напевно-таки, краще залишити командиром корабля. Ви Слідопита теж маєте намір взяти з собою?
— Якщо ви тільки схвалите, ваша честь... Там знайдеться робота обом, провідникам— і білому, й індіянинові.
— Добре, тоді беріть. Ну, сержанте, бажаю вам успішно завершити експедицію. Та не забудьте ж, повертаючись, дощенту зруйнувати всі укріплення. На той час, гадаю, якщо ми з головою не прорахувалися, пост уже виконає своє призначення, і далі утримувати цю надто ризиковану позицію буде просто зайвою розкішшю. А тепер можете йти.
Сержант Дангем клацнув підборами, віддаючи честь, повернувся на місці й ступив через поріг; та не встиг він причинити за собою двері, як майор знову гукнув його назад.
— Слухайте, сержанте, я забув сказати, що наші молодші офіцери попросили дозволу позмагатися в стрільбі, і я призначив цей турнір на завтра. "Учасником його може бути кожен, хто забажає; переможці відзначатимуться призами: роговою порохівницею в срібній оправі, шкіряною фляжкою, також у сріблі", та, як написано професійним жаргоном цього законопроекту,— додав від себе вже майор,— "шовковим жіночим капором Останній призначено для того, щоб переможець, котрому дістанеться цей приз, продемонстрував свою офіцерську галантність, вручаючи його своїй дамі серця".
— Що ж, усе це вельми приємно, ваша честь, принаймні для того, хто виборе перше місце. А Слідопитові теж можна взяти в ньому участь?
— Я не бачу причини, яка б забороняла йому зробити це, якщо він тільки забажає. Але останнім часом я щось не помічаю, щоб він брав участь у цих розвагах,— чи не тому, бува, що не бачить гідних суперників?
— Саме тому, майоре Данкене! Чесний чоловік знає, що на всьому кордоні нема стрільця, котрий міг би позмагатися з ним, а іншим збавляти настрою він просто не хоче. Я вважаю, що на його делікатність можна покластися в усьому, сер. Мабуть, краще б дати можливість йому самому вирішувати.
1 Жіночий головний убір XVIII ст. (м'яка відкидна шапочка з коротенькими мережками оамість крисів).
— За даних обставин інакше й не можна, сержанте. А чи він матиме такий само успіх у всьому іншому — побачимо. На добраніч, Дангеме.
І сержант пішов, залишивши Данкена оф Лапді наодинці зі своїми думами. Що ці думи були не такі вже й неприємні, видно було принаймні з усмішок, які час від часу прояснювали його завжди суворе й войовниче на вид обличчя, хоча, власне, й тепер на ньому переважала суворість. Так проминуло, може, з півгодини, коли раптом хтось постукав у двері.