Одначе Кора Манро — дівчина розважлива й задосить розвинена, щоб потребувати опікунства, хай і батькового.
— Кора?..
— Атож, Кора. Адже ви домагаєтесь руки моєї старшої доньки, чи не так, добродію?
— Я… я… я, здається, не згадував її імені, — затинаючись мовив Данкен.
— То чиєї ж руки ви просите, майоре Гейворде? — запитав старий вояк, не приховуючи своїх ображених почуттів.
— Ви маєте ще одну й не менш гарну дочку.
— Еліс?! — скрикнув батько з таким самим подивом, як перед хвилею Данкен, назвавши ім'я її сестри.
— Саме про неї я й думав, сер.
Юнак мовчки чекав, що відповість йому полковник на ці, як виявилось, несподівані для нього слова. Кілька хвилин Манро широкою та швидкою ходою міряв кімнату, суворі його риси конвульсійно здригались, і весь він, здавалося, поринув у думки. Нарешті він зупинився перед Гейвордом, втопив у нього погляд і заговорив тремтячими устами:
— Данкене Гейворде, я любив вас в ім'я того, чия кров тече у ваших жилах; я любив вас за ваші власні чесноти; я любив вас, сподіваючись на щастя для своєї дитини. Але вся ця любов обернулася б на ненависть, якби мої побоювання справдились.
— Боронь боже, щоб я вчинком чи думкою спричинив таку зміну! — вигукнув юнак, ані змигнувши оком під гострим поглядом полковника. Не припускаючи й гадки, що Данкен не розуміє його, Манро під впливом щирої постави юнакової одійшов трохи на серці і мовив далі вже лагідніше:
— Ви хочете стати мені сином, а чи ж знаєте ви минуле людини, що її б назвали своїм батьком? Сідайте, юначе, і я в коротких словах розкрию вам свої болі.
Тепер про Монкалмове доручення забули й Данкен, що мав його переказати, і Манро, що мав його вислухати. Кожен підсунув собі стільця, і поки старий ветеран збирався з думками, либонь, не дуже веселими, юнак ховав свою нетерплячку під виглядом шанобливої уважливості.
— Ви знаєте, майоре Гейворде, що мій рід давній і почесний, — нарешті почав полковник, — дарма що не має достатків, які б відповідали його високому становищу. Я був чи не такого віку, як ви, коли присягнув на вічне кохання Еліс Грем, єдиній доньці нашого сусіда, власника досить поважного маєтку.
Але батько Еліс не дав нам згоди на шлюб, і не тільки через мою бідність. Тоді я вчинив так, як і личить порядній людині, — повернув дівчині її слово, а сам пішов служити королю. Я перебув у багатьох краях, пролив чимало крові у різних кутках світу, аж поки військовий обов'язок привів мене на Вест-Індські острови. Тут мені судилося запізнати дівчину, що невдовзі стала моєю дружиною і матір'ю Кори. Була вона дочкою одного добродія з тих островів. Її мати, коли хочете, на своє лихо, — визивно заявив старий, — походила по далекій лінії від тієї бідолашної раси, що так підло обернена в рабство заради примх багачів та нероб. Атож, сер, таке прокляття Шотландії — оцей протиприродний союз з чужинецьким народом крамарів! Але не дай боже, щоб котрийсь із них, англійців, зневажив би мою дитину — він відчув би всю силу батькового гніву! А втім, ви ж самі, Гейворде, родом із півдня, де тих нещасних істот уважають за нижчу расу.
— На лихо, це правда, сер, — відповів Данкен і так збентежився, аж — очі опустив додолу.
— І ви кидаєте цей докір моїй дочці? Ви зневажаєте саму думку про зв'язок з такою низькою істотою, хоч би й яка Кора гарна та цнотлива? — ревниво запитав розгніваний батько.
— Хай бог мене боронить від такого негідного забобону! — відказав Данкен, дарма що сам у душі знав, як занадто глибоко вкорінене в ньому це почуття. — Ніжність, врода, чарівність вашої молодшої дочки — ось що, полковнику, спричинило мій потяг, отже звинувачення ваші зовсім безпідставні.
— Маєте рацію, добродію, — уже спокійнішим, а радше лагіднішим тоном озвався Манро. — Дівчина — викапана матір, коли та була в її віці й не зазнала ще горя. Як смерть забрала в мене дружину, я повернувся до Шотландії, ставши заможним після одруження. І що б ви думали, Данкене? Еліс, мій бідний янгол, не виходила заміж усі ці довгі двадцять літ, і все це заради чоловіка, що міг і забути її! Але вона зробила й більше, добродію, — вона простила мені невірність, і тепер, коли всі перешкоди були усунені, погодилася стати моєю дружиною.
— І це вона Елісина матір? — запально вигукнув Данкен; добре, що полковник був занадто заклопотаний своїми думками й не запримітив цього підозрілого поспіху.
— Так, це вона, — потвердив старий ветеран. — Тільки дорого судилось їй заплатити за цю мою радість. Та на небі вона між святих, добродію, і не випадає людині, що на порозі могили, нарікати на таку благословенну долю. Жили ми разом, проте, лише рік. Недовге щастя для жінки, чия молодість зів'яла в безнадійній скорботі.
Щось величне й суворе було у вигляді Манро, так що Гейворд не зважився й на слово співчуття. Манро сидів, наче забувши, що він не один. На обличчі йому застиг біль, а з очей котилися важкі сльози і вільно падали на підлогу. Врешті старий ворухнувся. Ніби опам'ятавшись, він устав, пройшовся по кімнаті, наблизився до свого підлеглого й запитав владним тоном:
— Майоре Гейворде, ви, здається, мали мені щось переказати від маркіза де Монкалма?
Данкен і собі схопився і зараз же почав, дещо плутаючись, викладати своє напівзабуте доручення. Нам немає потреби знов заходити в усю цю справу — як майстерно і при тім чемно французький генерал обійшов усі намагання Гейворда довідатись, пощо, власне, той жадає зустрічі з Манро, і як категорично, хоч так само чемно, дав він зрозуміти, що в разі Манро не хоче цього особисто почути, то й зовсім не почує. В міру того як полковник вслухався в деталі розповіді, почуття обов'язку брало гору над батьківською любов'ю, і коли Данкен скінчив, перед ним стояв тільки старий ветеран, вражений у своїй вояцькій гордості.
— Ви сказали досить, майоре Гейворде! — розгнівано скрикнув Манро. — Досить, щоб стало на цілу книжку про французьку ввічливість! Цей добродій запрошує мене на побачення, а коли я посилаю до нього свого досвідченого заступника — бо хоч молоді віком, ви заслуговуєте на ці слова, — він відповідає мені загадкою!
— Можливо, сер, він не такої високої думки про вашого заступника. Та й запросини були адресовані комендантові форту, а не його помічникові.
— Гаразд, але ж хіба заступникові не дано всієї повноти влади й достойності, що має той, хто послав його? Він хоче переговорів з Манро! Їй-богу, добродію, я задовольню його прохання — хай переконається, що ми непохитні, попри всю їхню силу й погрози. Це була б не зла політика, юначе.
Данкен, котрий вважав, що далеко важливіш якомога швидше дізнатися зміст перехопленого листа, охоче, проте, пристав на комендантову думку.
— Безперечно, йому не додасть утіхи побачити нашу твердість, — сказав він.
— Маєте слушність, як ніколи. Я волів би, сер, побачити Монкалма в ясний день і на чолі його війська, яке б ішло на штурм форту. Це був би певніший спосіб спізнати, який у них дух, у тих французів, аніж ця тактика облоги, що до неї вони вдалися. Наші предки зневажали такі викрути.
— Можливо, це й правда, сер, але на викрути ми мусимо відповідати викрутами. Що ж ви накажете у зв'язку з цими переговорами?
— Я зустрінуся з французом негайно і без усякого страху, як і личить вірному слузі короля. Ідіть, майоре Гейворде, і дайте команду, щоб заграли в сурми, та пошліть їм сказати, хто до них вирушає. На переговори ми вийдемо з невеликим почтом — так годиться, бо ж я виступатиму від імені його величності. І послухайте, Данкене, — додав він пошепки, хоч вони самі були в кімнаті, — добре було б мати помічний загін під рукою, в разі якийсь підступ за цим усім криється.
Майор, вислухавши наказ полковника, вийшов і поспішив зробити необхідні приготування, бо вже западав вечір. За кілька хвилин він вишикував невеликий загін і послав ординарця з білим прапором сповістити французів про наближення коменданта форту. Потім Данкен на чолі загону підійшов до воріт, де вже чекав Манро. По закінченні звичайних військових церемоній ветеран і його молодий товариш у супроводі свого ескорту вийшли з форту.
Ледве пройшли вони сотню ярдів, як з видолинка поміж двома таборами, де пробігав потічок, їм назустріч виступив гурт французів — генерал із своїм почтом. Манро, опинившись поза укріпленнями, прибрав гордовитої постави і ступав кроком широким і певним. Тільки він побачив білий плюмаж на капелюхові Монкалма, як очі його зблиснули відвагою і весь він наче помолодів.
— Накажіть нашим хлопцям бути насторожі, добродію, — упівголоса мовив він Данкенові.
Тут його перепинив барабанний дріб з боку французів, якому у відповідь озвалися англійські барабани. Тоді від кожного загону вийшло по ординарцеві з білим прапорцем, і обережний шотландець зупинився, маючи позад себе свій ескорт. Зараз же після цих вступних привітань Монкалм рушив назустріч Манро, скинувши капелюха й ґречно вклонившись, аж мало не черкнувши землі білосніжним плюмажем. Манро виглядав величніше й мужніше, зате йому бракувало легкості й украдливої чемності француза. Яку хвилину жоден не озивався — обоє допитливо приглядались один до одного, — але врешті Монкалм. як вищий званням і в згоді з характером побачення, перший зняв річ. Звично повітавшись, він обернувся до Данкена, усміхнувся, як до знайомого, і мовив по-французькому.
— Мені дуже приємно бачити вас при нашій розмові. Тепер ми обійдемось без службового перекладача: на вас я можу звіритись, як на самого себе.
Данкен уклоном подякував за комплімент, а Монкалм, повернувшись до свого ескорту, що за прикладом англійців підступив до самого генерала, сказав:
— Назад, хлопці, — тут гаряче. Відступіться трохи.
Перше ніж і собі дати такий же наказ на знак своєї довіри, майор Гейворд обвів оком долину і занепокоєно зауважив, що з узлісся довкола приглядаються в їхній бік численні, хоч і ледь видні гурти індіян.
— Добродій де Монкалм, звісна річ, погодиться, що наше становище трохи відмінне, — заклопотано мовив майор, вказуючи на небезпечного ворога, що виглядав мало не зусібіч. — Якщо ми відпустимо свій ескорт, залишимось цілковито у руках супротивника.
— Добродію, — відказав Монкалм, прикладаючи руку до серця, — вашу безпеку я гарантую словом французького дворянина.