Перед конторкою бюро оформлення також стояла невеличка черга. О'Кіф спостерігав.
І раптом він помітив те, на що ніхто з присутніх, очевидно, ще не встиг звернути уваги.
До готелю ввійшов гарно вдягнений негр років сорока, з валізкою в руці. Огледівшись, він невимушеною ходою підійшов до бюро оформлення, поставив валізку на підлогу й почав чекати – третій у черзі.
О'Кіф ясно чув усю подальшу розмову між ним і клерком.
– Доброго ранку, – сказав негр. В нього був середньозахідний акцент, приємна вимова освіченої людини. – Я доктор Ніколас. У вас для мене зарезервовано номер.
Чекаючи, він зняв свій чорний капелюх. Сріблясто-сиве волосся його було акуратно зачесане.
– Гаразд, сер. Заповніть, будь ласка, анкету. – Клерк промовив це, не дивлячись угору. Коли ж він звів очі, обличчя його закам'яніло, він шарпнув назад анкету, яку за мить до того поклав на бар'єр, і твердо проказав: – На жаль, у готелі вільних місць немає.
Негр усміхнувся й терпляче пояснив:
– Я зарезервував номер, і ваш готель листовно підтвердив замовлення.
Він видобув з внутрішньої кишені набитий паперами гаман, знайшов і простяг лист.
– Очевидно, сталася якась помилка. Даруйте. – Клерк навіть не глянув на лист. – У нас тут має відбутися з'їзд.
– Я знаю, – кивнув доктор Ніколас. Усмішка поволі сходила з його обличчя. – З'їзд американських дантистів. Я – учасник цього з'їзду.
Клерк-реєстратор похитав головою.
– Я нічого не можу для вас зробити.
– В такому разі, з ким, крім вас, я можу поговорити? – спитав негр, ховаючи гаман.
Поки вони розмовляли, до готелю прибували все нові й нові постояльці. Перед бюро оформлення зібралася вже чимала черга. Якийсь чоловік у плащі нетерпляче гукнув:
– Хто там нас затримує?
О'Кіф чекав, що ж буде далі. Він розумів: у цьому переповненому тепер вестибюлі цокає годинниковий механізм бомби вповільненої дії, і от-от станеться вибух.
– Можете поговорити із заступником адміністратора. – Перехилившись через бар'єр, клерк голосно гукнув: – Містере Байлі!
Літній чоловік, що сидів за столом у ніші на другому кінці вестибюля, підвів голову.
– Містере Байлі, підійдіть, будь ласка, сюди!
Заступник адміністратора кивнув і повільно, з виразом утоми на брезклому, зморшкуватому обличчі, підвівся. Поки він, човгаючи, простував через вестибюль, губи його склалися в професійну догідливу усмішку.
"Ветеран, – подумав Кертіс О'Кіф. – Просидів, мабуть, кілька десятків років клерком у бюро оформлення, а потім одержав у вестибюлі свій стіл та стілець і право розв'язувати дрібні непорозуміння між клієнтами й персоналом". Як заведено в більшості готелів, звання заступника адміністратора надане йому тільки про людське око – щоб клієнти тішилися ілюзією, ніби мають справу з особою відповідальною. А тим часом справжнє готельне начальство для простої публіки недосяжне, бо сидить воно в кабінетах десь високо нагорі.
– Містере Байлі, – сказав клерк, – я пояснив цьому добродієві, що в готелі вільних місць немає.
– А я пояснив, – підхопив негр, – що для мене тут зарезервовано номер, і факт цей підтверджений листом.
Заступник адміністратора благодушно просяяв, адресуючи свою доброзичливість і тим, що стояли в черзі.
– Що ж, – сказав він, – зараз ми що-небудь придумаємо. – Його пухка рука з короткими, коричневими від нікотину пальцями лягла на рукав дорогого костюма доктора Ніколаса. – Прошу, ходімо сядемо коло мого столу. – Негр не став пручатися. Ведучи його до своєї ніші, містер Байлі казав: – На жаль, такі непорозуміння коли-не-коли трапляються. Та вихід, зрештою можна завжди знайти.
Кертіс О'Кіф подумки визнав, що цей старий добре знає своє діло. Тепер скандал якщо й вибухне, то не посеред сцени, а, власне, за лаштунками. Тим часом у бюро оформлення до клерка-реєстратора приєднався ще один. Удвох вони швидко пропускали чергу новоприбулих. Тільки один моложавий плечистий чоловік в окулярах із товстими скельцями вийшов з черги й спостерігав інцидент. "Що ж, – подумав О'Кіф, – вибуху може й не бути". Наблизившись до ніші, він почав прислухатися.
Заступник адміністратора запропонував негрові сісти на стілець біля столу, потім важко сів сам і уважно, з кам'яним виразом на обличчі вислухав те, що доктор Ніколас уже казав клеркові-реєстратору. Відтак, кивнувши, діловито й упевнено промовив:
– Що ж, докторе, прошу вибачити за непорозуміння, але не хвилюйтеся: ми зараз знайдемо для вас номер у якому-небудь іншому готелі. – Однією рукою він підсунув до себе телефон і зняв трубку, а другою видобув із шухляди список телефонів.
– Хвилинку, – в досі лагідному голосі доктора Ніколаса вперше забриніли різкі нотки. – Ви кажете мені, що в готелі місць немає, а ваші клерки тим часом записують усіх, хто до них підходить. Невже всі ці люди становлять виняток?
– Вважайте, що становлять. – Професійна усмішка зникла з обличчя заступника адміністратора.
На весь вестибюль розлігся веселий, радісний вигук:
– Джім Ніколас!
Ці слова вихопилися в невисокого літнього чоловічка з усміхненим рум'яним обличчям і скуйовдженою сивою чуприною. Чоловічок швидкими пружними кроками наближався до ніші.
Негр підвівся.
– Доктор Інгрем! Радий вас бачити, докторе! – він простяг руку, і доктор Інгрем енергійно потис її.
– Ну, як справи, Джіме, хлопчику мій? Ні, ні, можеш не відповідати! Я й сам бачу, що ведеться тобі непогано. Вигляд у тебе просто-таки шикарний! Пацієнти, либонь, плавом пливуть, правда?
– Правда, – всміхнувся доктор Ніколас. – Хоч багато часу забирають університетські дослідження.
– І правильно! І правильно! Недарма ж я вас навчав! Мої студенти всі в люди виходять. – Негр широко всміхнувся, а доктор Інгрем торохтів далі: – З тебе, в усякому разі, вийшов і гарний практик, і чудовий дослідник. Ота твоя стаття про злоякісні пухлини в ротовій порожнині викликала справжній фурор! Ми всі з нетерпінням чекатимемо твоєї доповіді. До речі, я матиму приємність рекомендувати тебе з'їздові. Ти знаєш, що мене цього року обрали головою?
– Авжеж, знаю. І, по-моєму, кращої кандидатури знайти не можна було.
Слухаючи їхню розмову, заступник адміністратора повільно підвівся зі стільця. Очі його розгублено перебігали з доктора Ніколаса на доктора Інгрема.
Маленький сивоволосий доктор Інгрем, весело сміючись, поплескав свого колегу по плечу.
– Ти в якому номері, Джіме? Ми тут трохи згодом зберемося своєю компанією, розіп'ємо пляшку-другу. Я хочу, щоб ти теж прийшов.
– На жаль, – відповів доктор Ніколас, – мені тут кімнати не дають. Схоже на те, що це пов'язане з кольором моєї шкіри.
Голові з'їзду дантистів на мить відібрало мову, він густо почервонів. Потім, скрипнувши зубами, твердо промовив:
– Я особисто візьмуся за це, Джіме. Можеш бути певен – вони попросять у тебе пробачення й дадуть тобі номер. А якщо не дадуть, то присягаюся: в цьому готелі не залишиться жодного учасника з'їзду.
За мить до того заступник адміністратора покивав пальцем розсильному. Коли той підійшов, містер Байлі здушеним голосом наказав:
– Клич сюди містера Макдермота! Хутчіш!
4
Пітер Макдермот розпочав свій робочий день з дрібної справи організаційного характеру. Серед ранкової кореспонденції він знайшов записку з відділу попередніх замовлень, в якій зазначалося, що завтра в "Сейнт-Грегорі" прибуде подружжя Кубеків з міста Таскалуса. Від інших смертних містера Кубека відрізняла одна особливість, про яку дружина його повідомляла в пришпиленому до записки листі: зріст її чоловіка дорівнював двом метрам тридцяти сантиметрам.
Прочитавши цю записку, Пітер подумав: "Коли б усі готельні проблеми розв'язувалися так легко!"
– Зв'яжіться з нашою теслярнею, – звелів він своїй секретарці Флорі Єйтс. – У них там, мабуть, ще збереглися ліжко й матрац, зроблені для генерала де Голля. А якщо ні, то хай беруться за молотки. Завтра вранці – до появи Кубеків – ліжко повинно стояти в номері. І до кастелянші подзвоніть: хай подбає про ковдри й простирала відповідної довжини.
Флора, примостившись по той бік столу, як завжди спокійно й уважно занотовувала все, що він казав. Пітер знав, що вона дослівно перекаже всі його розпорядження, а завтра, не чекаючи нагадувань, перевірить, чи їх виконано.
Флора дісталась Пітерові од його попередника, і він вже давно переконався, що вона – справді ідеальна секретарка: вправна, надійна, не першої молодості, щасливо одружена й не показна – як залізобетонний мур. Однією з головних позитивних рис Флори було те, що вона викликала до себе щиру симпатію, яка не переростала, однак, у надмірний інтерес. Пітер подумав, що якби замість Флори з ним працювала Крістіна, все могло б скластися зовсім інакше…
Від учора Крістіна не йшла йому з думок. Він навіть марив нею. Вві сні вони пливли річкою між зелених берегів (на чому – він не знав) під звуки солодкої мелодії, виконуваної – так тепер йому здавалося – на арфах. Рано-вранці він розповів про це Крістіні по телефону, й вона запитала: "Ми пливли за водою чи проти води? Це ж дуже важливо!" Але він цього не пам'ятав, а знав тільки, що подорож та страшенно йому сподобалася, і він радо продовжив би її сьогодні вночі від того місця, де вона урвалася.
Та перед тим вони ще мають зустрітись уяв – десь надвечір, а коли саме, домовляться пізніше.
– Буде привід ще раз подзвонити тобі, – мовив Пітер.
– Можна й без приводу, – відказала вона. – А я незабаром знайду який-небудь страшенно важливий папірець, що його треба буде негайно вручити тобі особисто. – Вона говорила щасливим голосом, навіть трохи захлинаючись: хвилююча радість зближення стала ще гострішою з початком нового дня.
З листів і заяв Пітер вибрав спочатку ті, що стосувалися наступних з'їздів. Готуючись диктувати відповіді, він прибрав свою улюблену позу – ноги поклав на високий, обшитий шкірою кошик для сміття й відхилився разом із своїм м'яким обертовим кріслом назад – витягся в майже поземному положенні. Після тривалих експериментів він дійшов висновку, що саме в такій позі йому думається найкраще – і тепер, диктуючи, весь час балансував на грані між комфортом і катастрофою. Коли він робив паузи, Флора скидала на нього зацікавлені очі – падає він чи ще ні. Вона весь час, видно, очікувала цього, але, своїм звичаєм, мовчала.
Покінчивши із з'їздами, він відповів на лист, надісланий одним жителем Нового Орлеана.