Ліптак дрімав, Штейн тер очі, а Шапарі все дивився вбік і насвистував марш Ракочі, хоч часто й збивався.
Гей, брате Каце! Що ж ти наробив?.. Інколи мені здається, що на небі ти знайшов і угорську піхоту, і свій полеглий взвод… Часом мені вчувається грім барабанів, чіткий ритм маршу і команда: "На пле-че!" І тоді мені здається, що то ти, Каце, йдеш на зміну варти перед господнім престолом… Бо кепський був би угорський бог, якби не оцінив тебе як належить!
…Але ж і розбалакався я, нехай бог милує!.. Думав про Вокульського, а пишу про себе і про Каца. Отже, повертаюсь до своєї теми.
Через кілька днів по смерті Каца ми опинилися в Туреччині, а потім ще два роки я, вже сам, тинявся по всій Європі. Був в Італії, Франції, Німеччині, навіть в Англії, і скрізь зі мною не розлучалась біда й мучила туга за батьківщиною. Не раз мені здавалося, що я збожеволію, слухаючи тільки чужу мову, бачачи чужі обличчя, чужі убори, чужу землю. Не раз я готовий був віддати життя, аби хоч подивитись на сосновий ліс або криті соломою хати. Не раз, мов дитина, я кричав уві сні: "Я хочу додому!.." А коли прокидався в сльозах, то вдягався й вибігав на вулицю, бо мені здавалось, що я побачу не чужу вулицю, а Старе Місто або Підвалля.
З розпачу я, може б, укоротив собі віку, аби не надходили все нові чутки про Луї-Наполеона, який уже став президентом, а думав про імператорську корону. Мені легше було терпіти нужду і тамувати тугу, коли я слухав про тріумф чоловіка, який мусив виконати заповіт Наполеона І і зробити на світі порядок.
Правда, не пощастило йому з цим, але він залишив сина.
Не одразу Краків збудовано!..
Нарешті мені урвався терпець, і в грудні 1851 року, проїхавши через всю Галичину, я спинився в Томашові[49]. Одна тільки думка турбувала мене: "А що, як мене і звідси виженуть?"
І не забути мені радості, коли я дізнався, що мене направляють у Замостя[50]. Власне кажучи, я туди навіть не їхав, а йшов пішки, але з якою радістю!
В Замості я пробув рік із чимось. А тому, що добре рубав дрова, то щодня бував на свіжому повітрі. Відтіля я написав Міицелю листа і, здається, навіть одержав від нього відповідь та гроші, але, крім того, що розписувався за одержання, інших подробиць цієї події не пам'ятаю.
Проте мені здається, що Ян Мінцель зробив для мене ще дещо, хоч не згадував ні про що до самої смерті й навіть не любив про це говорити. А зробив він ось що: ходив до різних генералів, які брали участь в угорській кампанії, і умовляв їх рятувати колегу, який потрапив у біду. Ну, вони мене і вирятували, так що я вже в лютому 1853 року міг їхати до Варшави. Мені повернули навіть офіцерське звання – єдину пам'ятку, яку я приніс з Угорщини, коли не вважати на дві рани: в грудях і в йозі. До того ж офіцери влаштували на мою честь обід, де ми добре випили за угорську піхоту. З того часу я вважаю, що найтісніші стосунки зав'язуються на полі бою.
Тільки-но я залишив свої тодішні апартаменти і вийшов голий, як бубон, за ворота, мене зустрів незнайомий єврей і віддав листа і гроші. Я розірвав конверта і прочитав:
"Дорогий мій Ігнаце! Посилаю тобі двісті злотих на дорогу, потім поквитаємось. Приїжджай просто до мого магазину на Краківське Передмістя, а не на Підвалля, борони тебе боже! Бо там живе той злодюга Франц, нібито мій брат, якому навіть порядний пес не повинен подавати руки. Цілую тебе, Ян Мінцель, Варшава, дня 16 лютого, року 1853.
Ага, ще от що!.. Знаєш, той старий Рачек, що одружився з твоєю тіткою, – помер, і вона також, але ще раніш за нього. Вони залишили тобі трохи манаття і кілька тисяч злотих. Все воно зберігається у мене як належить, тільки тітчин салоп трохи побила міль, бо чортова Каська забула засипати бакуном. Франц казав поцілувати тебе. Варшава, дня 18 лютого, року 1853".
Той самий єврей завів мене до свого дому, де вручив мені клунок з білизною, одягом та взуттям. Він нагодував мене гусячим бульйоном, потім вареною гусятиною, потім смажениною, так що я не міг перетравити всього цього аж до Любліна. Нарешті він дав мені пляшку добрячого меду й повів до запряженого воза, але й слухати не хотів про плату.
– Мені соромно було б брати гроші з людини, яка повертається з еміграції, – відповідав він на всі мої умовляння.
Аж тоді, коли я мав сідати на воза, він одвів мене вбік, подивився навкруги, чи ніхто не підслухує, і зашепотів:
– Пане добродію, якщо у вас є угорські дукати, то я куплю. Я дам добру ціну, бо мені треба для дочки – вона після вашого Нового року виходить заміж…
– Немає у мене дукатів, – відповів я.
– Ви, пане добродію, були на угорській війні й не маєте дукатів?.. – здивувався він.
Я вже поставив був ногу на вісь, коли він знову одвів мене вбік.
– Може, у пана добродія є які-небудь коштовності?..
Перстеники, годинники, браслетики?.. Щоб я так жив, дам добру ціну, бо то для моєї дочки…
– Немає, брат, даю тобі слово…
– У пана немає? – перепитав він, широко розкриваючи очі. – То чого ж ви ходили в ту Угорщину?..
Ми вже рушили в дорогу, а він ще стояв на місці, тримаючись за бороду і жалісно киваючи головою.
Підвода була найнята для мене одного. Проте фурман уже на сусідній вулиці зустрів свого брата, у якого було пильне діло в Красному Ставі.
– Вельможний пане, дозвольте його взяти, – просив він, знявши шапку. – Де буде погана дорога, він ітиме пішки.
Пасажир сів. Не встигли ми доїхати до фортечної брами[51], як нас зупинила якась єврейка з клумаком і почала про щось крикливо розмовляти з фурманом. Виявилось, що це його тітка, у якої в Файславицях захворіла дитина.
– Може, вельможний пан дозволить їй скраєчку сісти…
Вона легесенька, як пух… – просив фурман.
Потім уже за містом ми зустріли поодинці ще трьох родичів мого фурмана, яких він забрав на віз під тим приводом, що мені буде веселіше їхати. Вони зіпхнули мене в самий задок воза, товклися по моїх ногах, курили смердючий тютюн, а головне – герготіли, як навіжені. Але я не проміняв би мого місця в задку воза на найвигідніше місце в французькому диліжансі або в англійському залізничному вагоні. Бо я вже був на батьківщині!
Всі чотири дні нашої подорожі мені здавалось, що я сиджу в пересувній синагозі. На кожній зупинці якийсь пасажир зникав, а на його місце з'являвся новий. Коло Любліна мені на спину звалився важелезний тюк, і тільки якимось дивом я залишився живий. Під Куровом ми кілька годин простояли на шосе, бо десь подівся чийсь сундук, і фурман їздив верхи за ним до корчми. До всього іншого цілу дорогу я відчував, що перина, яка лежала на моїх ногах, заселена густіше, ніж Бельгія.
На п'ятий день, ще до схід сонця, ми зупинились на Празі. Але тому, що возів було безліч, а понтонний міст був вузький, ми в'їхали в Варшаву десь аж о десятій.
Мушу додати, що на Бернадській вулиці всі мої супутники щезли, як дим, залишивши по собі лише гострий дух.
Коли ж, розплачуючись із фурманом, я запитав, куди поділись пасажири, він витріщив на мене очі:
– Які пасажири!.. – здивовано вигукнув він. – Пасажир – це ви, вельможний пане, а то – самі пархи. Навіть стражник на заставі і той з пари таких голодранців брав по злотому, як за одного. А вельможний пан гадає, що то були пасажири!..
– Отже, не було нікого?.. – відказав я. – А відкіля ж на мені, хай їм чорт, стільки бліх?
– Хіба я знаю? Може, од вільгості! – відповів фурман.
Отож переконаний, що на возі, крім мене, нікого не було, я, звичайно, заплатив за всю дорогу сам, а розчулений фурман, випитавши, де я житиму, обіцяв що два тижні привозити мені контрабандний тютюн.
– Навіть зараз, – тихо сказав він, – у мене в возі заховано пудів зо три. Може, принести панові кілька фунтів?
– Іди ти під три чорти! – сердито промовив я, хапаючи свій клунок. – Бракувало тільки, щоб мене заарештували за контрабанду.
Швидко йдучи вулицею, я розглядав місто, яке після Парижа здалося мені брудним і тісним, а люди похмурими. Магазин Я. Мінцеля на Краківському Передмісті я знайшов легко, але, побачивши знайомі місця та вивіски, так схвилювався, що серце у мене закалатало, і я мусив трохи постояти, щоб відпочити.
Я глянув на магазин – він був майже такий самий, як на Підваллі: на дверях бляшана шабля й барабан (може, той самий, що я бачив в дитинстві!), на вітрині тарілки і козак на коні… Хтось відхилив двері, і я побачив в глибині магазину під стелею пухирі з фарбами, сітку з корками й навіть чучело крокодила.
Коло вікна за конторкою в старому кріслі сидів Ян Мінцель і сіпав за шнурок козака.
Я увійшов, тремтячи, як осиковий лист, і став навпроти Яся. Побачивши мене, він важко підвівся з крісла (чоловічина вже почав товстіти) і примружив очі. Потім раптом крикнув до одного з посильних хлопчаків:
– Віцеку!.. Лети до панни Малгожати і скажи їй, що весілля зараз після великодня…
Потім простягнув до мене руки через конторку, і ми мовчки довго обіймались.
– Ну й колошматив ти пруссаків! Знаю, знаю!.. – шепнув він мені на вухо. – Сідай, – додав він, показуючи на стілець. – Казику! Лети до Grossmutter… Пан Жецький приїхав!..
Ми посідали й нічого не могли сказати один одному. Він жалісно хитав головою, а я опустив очі. Ми обидва думали про бідолаху Каца та про наші нездійснені мрії. Нарешті Мінцель гучно висякався і, одвернувшись до вікна, пробурмотів:
– Ну, що ж…
Повернувся засапаний Віцек. Я помітив, що його куртка вилискує від масних плям.
– Був? – спитав його Мінцель.
– Був. Панна Малгожата сказала, що – гаразд.
– Женишся? – спитав я Яся.
– А що маю робити? – відповів він.
– А як почуває себе Grossmutter?
– Як завжди. Хворіє тільки тоді, коли хто-небудь розіб'є її кофейника.
– А Франц?
– Не говори мені про цього негідника, – аж підскочив Мінцель. – Учора я заприсягнувся, що ноги моєї у нього більше не буде…
– Що ж він тобі зробив? – спитав я.
– Цей підлючий німчисько весь час глузує з Наполеона!.. Каже, що він зламав присягу республіці, що він блазень, якому приручений орел накакав у капелюш… Ні, – закінчив Ян Мінцель, – з таким чоловіком я жити не можу…
Поки ми говорили, два хлопці і продавець обслуговували покупців, на яких я не звертав уваги.