З чого він зробив висновок, що кожна людина хоче кимось командувати; а тому що тварини посідають у суспільстві місце безпосередньо під клясою останніх громадян, якими командують всі інші кляси, тому ця кляса береться до тварин, щоб бодайким командувати.
— Отак, — мовив Жак, — кожен має свого собаку. Міністер править за собаку королеві, перший секретар — собака міністрові, жінка собака чоловікові або чоловік собака жінці. Фаворитом є собака пані, а Тібо — собака попихача. Як мій пан змушує мене говорити, — продовжував Жак, — коли мені хочеться мовчати, що, правду кажучи, трапляється мені рідко; як він жадає від мене історії мого кохання, коли я волів би краще говорити про щось інше; як я починаю історію свого кохання, а він мені перебиває, — хто я такий, як не собака? Слабі люди завжди собаки сильних.
Пан: Але, Жаку, цю прив'язаність до тварин я постерігаю не тільки в малих людей. Я знаю вельможних пань, що оточують себе валкою собак, не кажучи вже про котів, птахів, папуг.
Жак: Тоді це пародія на таких пань і на все їх оточення. Вони не люблять нікого, ніхто не любить їх, і вони собакам віддають свої почуття, з якими не знають, що робити.
Маркіз Дезарсі: Любити тварин чи віддавати їм своє серце це справді дивовижа.
Пан: Тим, що марнується на тварин, можна було б прогодувати двох чи трьох убогих, що не мають з чого жити.
Жак: І вас це дивує?
Пан: Ні.
Маркіз Дезарсі обернув свій погляд на Жака, усміхнувся у відповідь на його слова і потім звернувся до його пана, кажучи:
— Маєте оригінального слугу.
Пан: Слугу! Ви дуже ласкаві: не він, а я його слуга; і власне не далі, як сьогодні ранком, ледве не дійшло до того, щоб він довів мені це як належить.
Так розмовляючи, добилися вони до ночівлі і зупинилися в спільній кімнаті. Жаків пан і маркіз Дезарсі повечеряли спільно, а Жакові й молодому чоловікові подали окремо. Жаків пан коротко розповів маркізові Жакову історію і його нахил до фаталізму. Маркіз оповідав про молодого чоловіка, що його супроводив. Він пішов у ченці, але в наслідок дивовижної пригоди мусів залишити манастир. Друзі рекомендували його маркізові, і він, заки знайде кого іншого, узяв його за секретаря.
— Цікаво, — промовив Жаків пан.
Маркіз Дезарсі: Що саме здалося вам у цій історії цікавим?
Пан: Я говорю про Жака. Щойно ми зайшли до заїзду, який сьогодні залишили, як Жак пошепки сказав мені: "Пане, пригляньтеся до цього молодого чоловіка, я готовий заложитися, що він був ченцем".
Маркіз: Він відгадав, не знаю тільки з чого. Чи ви маєте звичай рано вкладатися спати?
Пан: Назагал — ні; а цього вечора я й поготів не поспішаю, бо ми відбули лише півдня дороги.
Маркіз: Якби у вас не було нічого, на що корисніше чи приємніше було б присвятити свій час, я розповів би вам історію мого секретаря; вона не належить до звичайних.
Пан: Я з приємністю вас послухаю.
•••
Я вже чую, читачу, твій закид:
— А Жакове кохання?
Гадаєш, що воно мене менше цікавить, ніж тебе? Ти ж либонь не забув, що Жак любить говорити, а передусім говорити про себе. Це загальна пристрасть людей його стану, пристрасть, яка примушує їх забувати своє упослідження, підносить їх на трибуну і робить з них цікавих персонажів! Що є, на твою думку, причиною того, що простий люд збігається подивитися на прилюдну страту? Жорстокість? Помилишся: він ніколи не буває жорстокий; тих нещасних, навколо ешафоту яких він юрмиться, він вирвав би з рук юстиції, якби міг. Він шукає на площі Ґрев видовища, щоб розповісти про нього, повернувшися на своє передмістя. Це видовище чи яке інше — йому байдуже, головне — щоб він міг відогравати якусь ролю, зібрати навколо себе своїх сусідів, щоб вони слухали його розповідь. Улаштуйте на бульварі якесь цікаве свято, і тоді побачите, що місце страти буде порожнє. Люд жадібний до видовищ і біжить на них, бо він бавиться самим видовищем і бавиться ще раз, розповідаючи про нього, коли повернеться додому. Простий люд страшний у збудженні, але воно не триває довго. Його власне убожество робить його співчутливим; він відвертається від страшного видовища, на яке збігається дивитися, бо розчулюється від нього і повертається додому в сльозах... Усе це, що я тут оповідаю тобі, читачу, я знаю від Жака і признаюся в цьому, бо не люблю пишатися коштом іншого. Жакові не відомі ні поняття зіпсованости, ні поняття чесности: він запевняє, що люди бувають щасливі чи нещасні від народження. Коли він чує розмови про винагороду чи покару, він лише здвигує плечима. На його думку, винагорода — це підбадьорення доброго, покара — пострах для злого. "Як же й може бути інакше, — каже він, — коли для нас немає жодного вибору, бо наше призначення записане там, угорі?" Він переконаний, що людина йде своєю дорогою до слави чи глуму з такою самою приреченістю, як куля, яка була б свідома сама себе, мусіла б котитися з гори вниз. Він переконаний, що пов'язання причин і наслідків, з яких складається людське життя від першої миті народження до останнього подиху, якби воно було й відоме нам, однаково це нічого не змінило б у нашому переконанні, що належить робити те, що неминуче має бути зроблене. Я багато разів пробував сперечатися з ним, але це не мало жодних наслідків. І справді, що маєте відповісти тому, хто вам каже: "Хай хоч яке буде число елементів, з яких я складений, я існую тільки в одній особі; отак і кожна одна причина має тільки один-єдиний наслідок. Я завжди був і є тільки однією причиною, і я можу викликати тільки один-єдиний наслідок. Тож моє існування є тільки низкою неминучих наслідків". Отак розумує Жак слідом за своїм сотником. Розрізнення світу фізичного й світу морального здається йому позбавленим глузду. Його сотник утовк йому в голову усі ці погляди, яких він своєю чергою насмоктався з Спінози, що його знав напам'ять. За цією системою, можна б уявити собі, що Жака ніщо не могло б ні втішити, ні засмутити; що, одначе, було б помилкою. Він поводився приблизно так, як ти або я. Він дякував своєму добродійникові, щоб той зробив йому ще щось добре. Він впадав у шал проти несправедливого. І коли йому казали, що він уподоблюється псові, який кусає камінь, яким його вдарено, він відповідав: "Ніколи в світі! Камінь, укушений псом, не буде ліпший, а несправедливу людину можна погамувати палицею". Часто він бував непослідовний, як ти і я, і забував свої принципи, за винятком тих очевидних випадків, коли його філософія явно брала над ним верх; саме в цих випадках він і говорив: "Мало статися саме так, а не інакше, бо так написано там, угорі". Він намагався попередити нещастя; він був мудрий, маючи водночас найбільшу зневагу до мудрости. Коли ж траплялося нещастя, він повторював свою приказку і на цьому втішався. А в усьому іншому був порядною людиною, щирою, одвертою, відданою, дуже впертою, а ще більшим патякалом, і йому сумно було, як тобі й мені, починати історію свого кохання, не мавши майже ніякої надії дійти з нею кінця. Отож, читачу, я раджу тобі на цьому стати і, не мавши змоги слухати історію Жакового кохання, вдоволитися пригодами секретаря маркіза Дезарсі. При тому ж я бачу його, бідного Жака: його шия загорнена широкою теплою хусткою, його баклага, звичайно наповнена добрим вином, тепер містить тільки чистий вивар із зілля; а він, кашляючи, лає господиню, яку вони залишили, і її шампанське вино, чого він не робив би, якби пригадав собі, що все це записане там, угорі, навіть його нежить.
І потім, читачу, усе про любов та й про любов; одна, дві, три, чотири розповіді про кохання, які ти вже чув від мене; три чи чотири розповіді про кохання, які ще ти матимеш: хіба не вистачає цих розмов про кохання! З другого ж боку, й те правда, що коли вже для тебе пишеться, то або доводиться відмовитися від твого схвалення, або належить писати тобі до вподоби, а тобі ж конче хочеться розповідей про кохання. Усі твої новелі, читачу, у віршах чи в прозі, це розповіді про кохання. Майже всі твої поеми, елегії, еклоги, ідилії, пісні, епістоли, комедії, трагедії, опери — усе про кохання. Майже всі мальовила й скульптури — розповіді про кохання. Від початку свого існування ти живишся виключно розповідями про кохання, і тобі вони ніколи не надокучають. Вас тримають на цьому режимі і триматимуть без кінця, незалежно від того, чоловіки ви чи жінки, дорослі чи малі діти, і вам це ніколи не надокучить. По правді кажучи, це й чудово. Я хотів би, щоб й історія секретаря маркіза Дезарсі була також розповіддю про кохання; але боюся, що з неї нічого такого не видобудеш, і тобі, читачу, вона здаватиметься нудною. Тим гірше для маркіза Дезарсі, для Жакового пана, для тебе, читачу, і для мене.
— Буває такий час, коли майже всі молоді дівчата й хлопці впадають у меланхолію; їх мучить якийсь невиразний неспокій, який налягає на все і не знаходить нічого, на чому він міг би вгамуватися. Вони шукають самотности, плачуть; їх приваблює манастирська тиша. Уява про мир і спокій, які панують у манастирській келії, спокушає їх. Перші вияви темпераменту, що прокидається в них, вони приймають за голос Божий, що кличе їх: і саме в такий час, коли в них починає бунтувати природа, вони обирають собі спосіб життя, протилежний покликові природи. Запаморочення не триває довго; голос природи набирає більшої виразности; його починають усвідомлювати, і тоді замкнену в мурах людину опадає почуття жалю, апатії, напади гістерії, шалу чи безнадії...
Такими словами почав свою розповідь маркіз Дезарсі.
— На сімнадцятому році свого життя Рішар (це ім'я мого секретаря) почав нудити світом, утікати з батьківського дому і вступив до чину премонстрантів.*
Пан: До чину премонстрантів? Я схвалюю його вибір. Вони білі, як лебеді, і святий Норбер, що згуртував їх, забув лише одне в своєму статуті...
Маркіз Дезарсі: Приписати кожному ченцеві окрему колясу.
Пан: Якби боги любови не мали звички ходити зовсім голими, вони одягалися б у ряси премонстрантів. У цьому ордені панує зовсім своєрідна політика. Ченцям дозволяють бути в товаристві герцоґинь, маркіз, графинь, президентш, жінок державних радників, навіть фінансистів, але ніколи в світі в товаристві міщанок; хоч і яка була б вродлива крамарка, ви рідко побачите премонстранта в якійсь крамниці.
Маркіз Дезарсі: Це саме казав мені й Рішар.